Втрачений "коник" українського головування в ОБСЄ

Сумно констатувати, однак, усупереч щедрим авансам, українське головування в ОБСЄ у 2013 р. так і не відзначилося якимись істотними успіхами на придністровському напрямі.

Справедливості заради зауважимо, що крім суб'єктивних моментів є досить серйозні об'єктивні причини "завалу" напряму. Наприклад, перманентні "палиці в колеса" з боку російських співпосередників у процесі переговорів, внутрішньополітична криза в Молдові (яка справді мала місце, але закінчилася ще наприкінці весни), а також завищені очікування від унікальної можливості об'єднання Україною потенціалів діючого головування в ОБСЄ і країни-гаранта в переговорному процесі щодо придністровського врегулювання.

Однак низка суб'єктивних прорахунків Києва аж ніяк не меншою мірою тягнула на дно українське головування на придністровському напрямі, ніж нехай і шаблонна, але непогано організована робота російських партнерів. Зокрема, в цей критично важливий для України рік досі не призначено спецпредставника України з питань придністровського врегулювання (!) - основного координатора роботи на цьому напрямі.

Попередній спецпред Ігор Харченко у березні цього року підсилив японський напрям зовнішньої політики України, а спецпредставник діючого голови (ДГ) ОБСЄ із "заморожених конфліктів" Андрій Дещиця курирує питання Нагірного Карабаху, Абхазії, Південної Осетії, лише подеколи відволікаючись на Придністров'я.

Тим, хто скаже, що будь-який ДГ не має бути егоїстичним і повинен обстоювати, насамперед, інтереси всіх держав - членів ОБСЄ, варто запитати себе: яким чином Україна може кардинально змінити ситуацію на тому ж таки Кавказі, не маючи жодних важелів впливу на ключових гравців переговорних процесів у тому регіоні? Крім того, хто заважав Україні просувати придністровське врегулювання без шкоди для інших питань порядку денного свого головування?

Ще одним істотним недоглядом України стала відсутність будь-яких змістовних ініціатив на придністровському напрямі в 2013 р. або, як мінімум, "дорожньої карти" головування (варіант для противників висування всеосяжних планів урегулювання), на відміну від наполегливіших ірландців і казахів, які головували в ОБСЄ перед Україною. У результаті Україна не скористалася ні прерогативою ДГ ОБСЄ щодо формування порядку денного переговорного формату "5+2", ні навіть своєю вагою країни-гаранта у процесі переговорів.

Така пасивність Києва на придністровському напрямі, яка стала, швидше за все, наслідком втрати керівництвом Української держави інтересу до придністровського питання, була негайно ж використана для активного забивання "шайб" в українські ворота.

Самому авторові рік-півтора тому доводилося бути свідком "умиротворення" представників Тирасполя з боку українських чиновників та експертів: мовляв, поки Київ головує в ОБСЄ, санкцій на адресу Придністров'я очікувати не варто, бо ми гратимемо роль "доброго слідчого". За безневинну простодушність Києву "віддячили" практично відразу неприкритою адміністративною протидією керівництва Придністровської Молдавської республіки (ПМР) масовій участі українських громадян у виборах народних депутатів України у жовтні 2012 р. (явка була рекордно низькою і становила всього лише близько 800 осіб).

Далі - більше… Тирасполь протягом останнього року неодноразово вказував Києву на його місце, блокуючи окремі ініціативи МЗС щодо організації зустрічей керівництва Молдови і Придністров'я, саботуючи процес демаркації придністровської ділянки українсько-молдовського кордону, ігноруючи культурно-гуманітарні потреби української громади в ПМР (і це при тому, що сам лідер невизнаної республіки Євген Шевчук - нащадок славного роду запорозьких козаків). Усупереч природним потребам економіки депресивного в соціально-економічному плані регіону, в останні рік-два зведено нанівець контакти Придністров'я з прикордонними регіонами України. (Зауважу, що в часи Ігоря Смірнова ПМР практично на всіх етапах свого існування стукала в усі можливі двері в Києві, Одесі, Вінниці й Херсоні - з метою налагодити хоч якісь міжрегіональні контакти.)

Аналогічне ставлення придністровської влади і до створеного з ініціативи України Єврорегіону "Дністер", метою якого було залучення зовнішніх фондів для реалізації транскордонних інфраструктурних проектів між регіонами України, Молдови і Придністров'я. (Очевидно, мости, школи, дороги та культурний обмін Тирасполю не цікаві, якщо проект не схвалено у Москві.)

Заохочувана абсолютною бездіяльністю української влади придністровська верхівка відкрито приєдналася до антиєвроінтеграційної агіткампанії Кремля проти Києва і Кишинева. Придністровські лідери як мантру повторюють тезу про те, що після Вільнюського саміту, на якому планується підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС і парафування аналогічного документа з Молдовою, Придністров'я нібито опиниться у повній економічній блокаді. Припустимо, в те, що Кишинів намагатиметься використовувати свої переговори з ЄС для тиску на ПМР, повірити можна. Але при чому тут Україна з її Угодою про асоціацію? Євген Шевчук у найкращих традиціях Сергія Глазьєва малює з телеекранів апокаліпсичні сценарії того, як "Україна залишить 80 тис. своїх співгромадян, які живуть у Придністров'ї, без роботи або навіть доведе ситуацію до гуманітарної катастрофи".

Буквально нещодавно в Інтернет потрапив такий собі секретний документ, підписаний нібито представником Придністров'я у переговорному процесі з урегулювання придністровського конфлікту Ніною Штанскі, в якому ця пані зверталася до керівника придністровського "КДБ" з проханням активно підключитися до реалізації комплексного плану стосовно недопущення євроінтеграції Молдови і втягування її в Митний союз. У цьому контексті місцевій спецслужбі серед іншого пропонується на регулярній основі інформувати зовнішньополітичне відомство Придністров'я про розвиток соціально-економічної ситуації в Молдові та Україні, а також детально відслідковувати діяльність українських дипломатів на території Придністров'я, у тому числі й представника ДГ ОБСЄ Андрія Дещиці.

Можливо, для обізнаних людей - це зовсім і не новина, проте очевидно, що подальше потурання України в такій політиці придністровського керівництва може вилізти боком, причому значно раніше і в більш відчутній формі, ніж хтось може собі уявити.

Загалом і зокрема "залікове" (принаймні за бюрократичними мірками) головування України в ОБСЄ, цілком імовірно, може бути потьмарене найближчими тижнями - саме напередодні запланованих у Києві останнього цього року засідання формату "5+2" (24–25 листопада) і наради міністрів закордонних справ країн - учасниць ОБСЄ (4–5 грудня). Зокрема, озвучені днями пропозиції Євгена Шевчука про "цивілізоване розлучення" Молдови і Придністров'я можуть "зовсім випадково" (під впливом "Вільнюського синдрому") збігтися із серією провокацій у Зоні безпеки придністровського конфлікту. Причому "капкани" вже розставлено: тираспольська влада публічно попередила про посилення контролю за пересуванням представників молдовських правоохоронних органів на території Бендер (міста, що перебуває під спільною юрисдикцією молдовських і придністровських органів влади), і тепер їй треба тільки обрати вдалий момент.

Мета провокацій - нагадати ЄС і Молдові про реальність ескалації конфлікту в разі подальшого відхилення Кишинева в бік Заходу і спроб втягування Тирасполя у правове поле Молдови, убезпечити на найближчу перспективу Тирасполь від "загрози" обговорення політичних (статусних) питань урегулювання придністровської проблеми, укотре підкреслити безпорадність України у сфері управління конфліктом (на тлі останнього "українського" раунду переговорів) і безальтернативність нинішнього формату миротворчої місії на Дністрі під російським прапором.

Арсенал Києва для певного "коригування" викладених вище планів Придністров'я - досить широкий. При цьому важливо використовувати такі точкові інструменти впливу, які приборкали б метких тираспольських лідерів, не даючи їм можливості використати це для нагнітання додаткових пристрастей на українсько-російському фронті або посилення антиукраїнських настроїв у самому Придністров'ї. Можна навіть не чіпати бізнесу перших осіб Придністров'я, зав'язаного на перетині українського кордону, і не запрошувати їх на "спасенну бесіду" до Києва.

Як перший попереджувальний крок цілком достатньо кілька разів поставити автомобіль Євгена Шевчука або Ніни Штанскі в загальну чергу в пункті пропуску "Кучурган", навіть не піддаючи його поглибленому огляду. Колишній шеф придністровської спецслужби, такий собі Володимир Шевцов-Антюфєєв, провівши свого часу кілька годин в українському пункті пропуску, став помітно стриманішим у своїх публічних висловлюваннях і діях на українському напрямі.

Безперечно, крім подібних "попереджувальних" кроків, Києву непогано було б одночасно продумати і низку кроків назустріч українцям Придністров'я, що, поза сумнівом, сприяло б зміцненню позитивного іміджу України в регіоні.