ВІЙНА ЗНОВУ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ В ЯЛТІ?

Ялта дуже схожа на Сухумі. Принаймні так було до війни, кажуть члени грузинської делегації. Так є і тепер, на восьмому році майже мирного життя, підтверджують їхні абхазькі візаві. Переважній більшості грузинів доводиться вірити абхазам на слово. Бунтівлива республіка досі залишається практично недосяжною для більшості її колишніх грузинських жителів й абсолютно непідконтрольною офіційній владі Тбілісі. Однак вона продовжує наполягати на цілісності території й непорушності кордонів Грузії.

Кавказький вектор

Отож третя грузино-абхазька зустріч щодо зміцнення заходів довіри усе ж відбулася. Вперше за довгі роки безрезультатного мирного абхазького врегулювання Сухумі сприйняв Київ як неупередженого політичного посередника. Адже ще два роки тому, коли ялтинська зустріч лише планувалася, всі миротворчі ініціативи українських дипломатів наштовхувалися на жорстку позицію абхазького лідера Владислава Ардзінби: Україна - очевидний союзник Грузії, а тому не може бути об’єктивним посередником. Та все ж Києву вдалося на своїй території посадити за стіл переговорів смертельних колись ворогів. Більше того, по закінченні зустрічі, що відбулася 15-16 березня в Ялті у форматі двосторонніх переговорів у рамках Женевського переговорного процесу і за сприяння Росії й країн із групи «друзів Генсека ООН», заговорили про якийсь новий «ялтинський дух». Саме на його миротворчу силу розраховували і під час обговорення проблеми в Нью-Йорку на закритому засіданні Ради безпеки ООН.

Україна, що головує в ній, хоче звернути увагу світового співтовариства на так звані заморожені конфлікти. І Ялтинський саміт став своєрідною розвідкою перед першою серйозною спробою українських дипломатів приміряти на себе лаври кавказьких миротворців. Сьогодні саме в цьому регіоні Київ може сподіватися на найбільші успіхи. Українські дипломати розраховують, що саме цими мирними ініціативами запам’ятається його березневе керівництво в Раді безпеки ООН.

Ігри дипломатів

11 березня, напередодні переговорів у Ялті, невизнана переможниця Абхазія, провівши вибори до місцевих органів влади, знову «потішила» і Грузію, і всіх учасників мирного врегулювання з групи «друзів Генсека ООН». Про нелегітимність виборів заявили всі, у тому числі й Росія. Однак Сухумі вже давно не звертає уваги на таку реакцію міжнародного співтовариства, діючи за принципом «собака гавкає, а караван іде». Глава абхазької делегації прем’єр-міністр В’ячеслав Цугба заявив журналістам, що фактично незалежний і формально ніким не визнаний політичний статус республіки не підлягає обговоренню взагалі. Мовляв, Абхазія згодна на будь-які переговори лише в рамках своєї конституції. Статус бунтівливої республіки - камінь спотикання в безрезультатному грузино-абхазькому діалозі. За словами глави грузинської делегації державного міністра Георгія Арсенішвілі, у питаннях статусу, попри часті обговорення, просування практично немає. І логічно, що сторони взагалі від них відмовилися, вирішивши почати з малого: зміцнення довіри. Після кровопролитної війни 1992-93 років потрібно навчитися хоча б спокійно, без злості й напруги домовлятися і довіряти одне одному. Насправді ж і підписана сторонами спільна ялтинська заява, і програма дій зі зміцнення довіри - це лише перші обережні кроки в напрямі повноцінного політичного врегулювання одного із найжорстокіших пострадянських конфліктів. Справді вперше за останні роки позиції сторін зблизилися настільки, що підписання спільних документів стало можливим у принципі. Грузини й абхазці підтвердили зобов’язання і надалі не вдаватися до сили при вирішенні конфлікту. На випадок загрози чи реального поновлення військових дій російські миротворці, відповідно до мандата від 26 травня 1995 року, вживуть заходів для роз’єднання конфліктуючих сторін. Таким чином, у Ялті підтвердили карт-бланш на можливе військове втручання російських миротворців, термін перебування яких у зоні конфлікту продовжено Радою Федерації РФ до 30 червня нинішнього року. Ухвалена програма заходів довіри передбачає розширення двосторонніх контактів: зустрічі політиків, журналістів, молоді і старійшин, активне висвітлення всього цього у ЗМІ. Сприяння поверненню на батьківщину близько 300 тисяч грузинських біженців не виписане окремо у Програмі заходів довіри, однак, за словами спецпредставника ООН з грузино-абхазького врегулювання Дітера Бодена, саме це є головною метою підписаних документів. Абхазькі лідери стверджують, що в Гальський район уже повернулося близько 40 тисяч біженців і влада республіки жодним чином не перешкоджає цьому. Але ті нечисленні грузинські біженці, які на свій страх і ризик вирішили повернутися на батьківщину, нерідко стають жертвами різноманітних озброєних груп.

Прощай, зброє?!

За словами глави абхазької делегації, прем’єр-міністра республіки В’ячеслава Цугби, загроза поновлення збройного конфлікту цілком реальна, оскільки реваншистські настрої досі сильні по другий бік прикордонної річки Інгурі. І яскраве тому підтвердження - 34 терористичних акти торік і вже з шість з початку 2001 року. За останні два роки - три замахи на життя співробітників миротворчої місії ООН. Зона безпеки, контрольована російськими миротворчими силами, заповнена різноманітними озброєними групами. У Сухумі їх називають грузинськими терористами, заохочуваними владою Тбілісі. Ті, своєю чергою, говорять про не контрольовані урядом партизанські загони типу «Білого легіону», що складаються з грузинів, вигнаних зі своєї батьківщини, і сепаратистів, які не визнають терористичного режиму. Новий командуючий російськими миротворчими силами Микола Сидоричев стверджує, що обстріли блок-постів і позицій миротворців найчастіше ведуться із населених пунктів, змушуючи солдатів відкривати вогонь у відповідь і по бандитах, і по мирних жителях. Зараз російський миротворчий контингент у зоні безпеки налічує 1800 чоловік, хоча угода від 1994 року передбачає перебування там чотирьох тисяч військових із країн СНД. Цікаво й те, що, за наявності такої домовленості, Україна сьогодні фактично відмовилася від планів введення в зону конфлікту власного миротворчого контингенту. Грузія - тільки за, а ось Абхазія вважає, що військових на кордоні і так не бракує. Україна вирішила не наполягати, оскільки будь-яке необережне втручання у військову складову врегулювання може порушити рівновагу в регіоні. Тим більше зараз, коли Москва й Тбілісі ведуть складні переговори про виведення з грузинської території російських військових баз. Одна з них розміщена в Гудауті, на початок конфлікту 1992 року - осередку сепаратистів. Відповідно до рішень Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 року, росіяни вже вивели зі своєї гудаутської бази важке озброєння і техніку. Грузинський прем’єр із задоволенням зазначає, що ще рік тому про це можна було лише мріяти. Натомість глава уряду Абхазії не без жалю говорить, що він змушений був підкоритися стамбульським рішенням. Однак неясна доля ще як мінімум двох із чотирьох російських військових баз у Грузії: в Батумі й Ахалкалакі. Тбілісі вимагає їх виведення до 2004 року, Москва наполягає на перебуванні своїх військових аж до 2015 року.

Взагалі зараз грузино-російські відносини переживають далеко не найкращі часи. Тиск Кремля безпрецедентний: постійні обвинувачення в сприянні чеченським бойовикам, запровадження візового режиму, періодичні обмеження енергопостачання, жорстка позиція на переговорах про виведення військових баз і, до того ж, можливість серйозного впливу на політичні режими абхазького і південноосетинського анклавів. Грузини натомість безцеремонно заграють із Заходом, періодично заявляють про прагнення увійти в НАТО, постійно нарощують військове співробітництво зі Сполученими Штатами. Водночас деякі західні аналітики прогнозують зміну зовнішньої політики Вашингтона на Кавказі. Мовляв, нова адміністрація вже сумнівається: а які, власне, інтереси США в цьому регіоні і наскільки вони важливі? Які взагалі зовнішньополітичні пріоритети нинішньої Америки на пострадянському терені? Україна, активно ув’язуючись у кавказькі ігри, може справді отримати набагато більше, ніж просто дипломатичні лаври миротворців. А може й залишитися зі слідами тернових вінків.