Чи загрожує НАТО афганський синдром?

Пізнього вечора у суботу 18 лютого 2006 року пронизливе виття сирени піднімає на ноги весь особовий склад штабу Міжнародних сил сприяння безпеці НАТО (International Security Assistance Force - ISAF) у Кабулі. Потойбічний металевий голос лунає з репродукторів по усій військовій базі: «Увага! Бойова тривога! Щойно дві ракети впали в районі готелю «Інтерконтиненталь» у Кабулі! Можлива повторна ракетна атака. Усім сховатися в бункерах! Це не навчальна тривога!» Рота охорони італійського корпусу (саме Італія до травня командує в ISAF. - Авт.), на бігу надягаючи бронежилети і заряджаючи магазини до автоматичних гвинтівок Berreta, несеться до своїх бронетранспортерів. Після півгодинного перебування всіх штабних у бункерах - металевих контейнерах, обнесених величезними баками з піском, - стає зрозуміло: увесь аврал спричинили два реактивні снаряди, які впали на відстані п’яти кілометрів від італійської бази - між віддаленою мечеттю і кабульським готелем «Інтерконтиненталь». Причому одна так і не розірвалася, заплутавшись у кроні дерев. «Бойовики не можуть стріляти прицільно ересами - у них ні техніки, ні підготовки. Як правило, запускають або з віслюків, або з нехитрої позиції: камінь на камінь чи гілка на гілку», - розповідає начальник відділу зовнішніх зв’язків штабу ISAF підполковник Карзоні.

17 років тому, коли обмежений контингент радянських військ в Афганістані залишив країну, таке не наснилося б і в кошмарному сні: в Афганістані тепер господарює імперіалістичний блок НАТО - головний військовий противник СРСР, чиї солдати, демонструючи дива героїзму, кістками лягали в цих неприступних горах. Усе тече, усе змінюється не тільки в Кабулі, але і «в Шинданді, Кандагарі і Баграмі» - на зміну радянським прийшли їхні колишні вороги.

Власне, сама миротворча місія ISAF, санкціонована Радбезом ООН, поки що поширюється лише на північні і північно-західні провінції країни, а також на Кабул і околиці. Тобто в ISAF немає фундаментальної для будь-яких окупаційних військ проблеми - законності перебування в Афганістані. Тут нині розташовані військові і цивільні контингенти з 35 країн світу: 26 країн - членів НАТО і дев’яти держав - нечленів альянсу. Загальна чисельність ISAF в Афганістані становить близько 8300 військовослужбовців, найбільші контингенти сюди направили Німеччина й Італія (відповідно 2200 і 1700 солдатів), а найменш численні надали Латвія (чотири офіцери) й Австрія з Новою Зеландією (по п’ять офіцерів кожна). «Афганістан завжди був привабливим для наддержав, починаючи ще з часів Александра Македонського, потім - дві війни з британцями, далі, у 80-х минулого сторіччя, - вторгнення Радянського Союзу й от тепер - США і НАТО. Та коли говорити про альянс, то вперше за всю свою історію афганці лояльно прийняли чужоземців саме тому, що бачать у них сприяння і допомогу, а не вторгнення й окупацію, як це було з радянськими військами», - говорить Фаїм Дашті, раніше соратник і свідок загибелі чи не найавторитетнішого афганського лідера Ахмад Шаха Масуда, а тепер видавець і головний редактор найпопулярнішої в столиці газети Kabul weekly.

На відміну від ISAF, симпатіями місцевого населення не можуть похвалитися так звані коаліційні війська (США і Канада - загальна чисельність до 4 000 осіб), які досі проводять свою окрему операцію «Невпинна свобода» на півдні і південному сході - уздовж кордону з Пакистаном. Там, у горах, триває тиха і на тлі постійного насилля в Іраку, майже непомітна, але усе-таки війна. Гримучий коктейль із завжди ворожих до чужаків пуштунських племен, фундаменталістів із «Талібану» і бойовиків з «Аль-Каїди», а також озброєних загонів афганської наркомафії дотепер не дозволяє уряду Хаміда Карзая контролювати всю територію Афганістану. Не на його користь і збільшені до 55% ВВП країни обсяги виробництва опіумного маку, і динаміка атак смертників-шахідів по всій країні: у 2001 році - одна, у 2002 - чотири, лише за два місяці 2006 року - 12.

За словами командуючого ISAF італійського генерал-лейтенанта Мауро Дель Веккіо, тільки в січні втрати натовського контингенту становили п’ять осіб. І вони могли бути набагато більшими, якби нинішній опір підтримувався ззовні так само, як і 20 років тому, коли країна була одним з найкривавіших майданчиків боротьби наддержав. Сьогодні тимчасово вакантне місце однієї з них займає міжнародний тероризм, і саме Афганістан відразу ж після нью-йоркських терактів 11 вересня 2001 знову став епіцентром нового глобального протистояння. Незважаючи на те що гарантій успіху в ньому немає ніяких, у Брюсселі, Вашингтоні і Кабулі прийняте принципове рішення - НАТО розширює свою місію на всю територію країни, і саме під прапором ISAF у південні провінції мають перекинути додатковий контингент чисельністю 6000 осіб. До нього увійдуть і американські підрозділи, які воюють досі у горах із талібами, але спільне командування вже переважно миротворчої операції влітку нинішнього року перейде до Брюсселя.

Своїм головним завданням альянс вважає підтримку і розвиток власне самих афганських інститутів влади. У вересні минулого року в країні відбулися перші за останні 30 років вільні парламентські вибори, і тепер саме національний уряд Хаміда Карзая намагається скласти з поліетнічних осколків країни, яка безупинно воює ці роки, більш-менш стабільний політичний малюнок. «Я б сказав, що сектор безпеки залишається поки найбільш уразливим. Саме безпека, безумовно, є фундаментальним поняттям для стабільності та політичного й економічного прогресу, соціального розвитку і реконструкції Афганістану. Іншими словами, безпека - це головна умова для всього розвитку країни. Тактика бойовиків змінюється і переходить у більш приховані форми опору - здебільшого з використанням дистанційних мін, фугасів, нападів на патрулі тощо. Проте сьогодні основною проблемою є не військове придушення цих проявів насильства. Головне нині - створити систему правоохоронних органів, сформувати суди, запустити в дію систему місцевого самоврядування. Лише так можна досягти успіхів у соціальному розвитку. Це означає, що самими воєнними заходами не можна забезпечити безпеку і поступальний розвиток Афганістану», - упевнений Хекмет Четін, старший цивільний представник НАТО в Ісламській Республіці Афганістан. На даному етапі основні міжнародні гравці так поділили сектори відповідальності у «постталібівській» країні: США відповідають за підготовку Національної афганської армії; Німеччина - за створення повноцінних органів внутрішніх справ; Італія допомагає у розбудові всієї юридичної системи; Японія сприяє демобілізації і поверненню до мирного життя членів численних воєнізованих угруповань; Великобританія намагається ефективно боротися з наркобізнесом у країні, яка займає перше місце у світі за обсягами виробництва опіумного маку.

Саме він сьогодні є проблемою номер один в Афганістані. «У 2004 році президент Афганістану провів конференцію зі старійшинами і релігійними лідерами країни, під час якої він попросив розпочати джихад наркотикам і покінчити з цією проблемою якнайшвидше. Потім мені довелося зустрічатися зі старійшинами міста Джелалабада. Вони сказали, що послухалися президента і припинили виробництво маку у своїх селах. Проте люди не одержали нічого натомість і були змушені повернутися до виробництва наркотиків. Я б запропонував таке розв’язання цієї проблеми: має бути встановлена квота виробництва маку. Цей мак збирається і купується міжнародним співтовариством за визначеною ціною - не нижчою, ніж пропонують наркоділки, а потім цей мак знищується. Так робили колись у Туреччині, і проблему успішно подолали. Така модель може діяти в період, коли формуватиметься нова економіка Афганістану, коли селянин зможе займатися вирощуванням фруктів, овочів, пшениці», - вважає Хекмет Четін. Афганістан сьогодні для Північноатлантичного альянсу - один із реальних шансів довести свою життєздатність і ефективність у 21 столітті, де вже немає місця тому протистоянню наддержав, у якому і виник для мільйонів радянських людей горезвісний афганський синдром.