Світ після Трампа

Про Дональда Трампа пишуть або погано, або ніяк.

Не минуло й півтора року від дня його інавгурації, а експертне співтовариство вже відкрито називає його руйнівником повоєнного світового порядку, того самого, який забезпечив людству безпрецедентні 75 років відносного миру. Гримаса історії полягає в тому, що саме США були головним дизайнером, інженером та інвестором цього порядку. Добробут Заходу, зокрема й самого Трампа, є результатом існування західних інститутів - НАТО, ЄС, СОТ, МФВ, Світового банку, які, серед інших, забезпечили сприятливі умови для технологічного розвитку США і дозволили Вашингтону перекласти борг в 21 трлн дол. на весь інший світ.

Тоді, три чверті століття тому, здавалося, що демократії багато бути не може. На противагу комуністичній загрозі зі Сходу з'явилися "універсальні цінності" Заходу, ідеї про цивілізаційну єдність і військово-політичний блок, покликаний цю єдність захищати. І тут з'ясувалося, що законів діалектики ніхто не скасовував - будь-яка найпрогресивніша ідея чи дія, доведена до абсурду, перетворюється на свою протилежність. Сталося те, що недавно журнал The Economist назвав "тиранією толерантності". Будь-які спроби заперечити або засумніватися в "ліберальних цінностях" почали розглядати як загрозу повернення до часів сегрегації, релігійних погромів і тоталітаризму, а повсюдне поширення демократії за Західним зразком - не інакше як єдино можливий прогресивний шлях розвитку людства.

Та чи забезпечив ліберальний світовий порядок загальну рівність і процвітання?

Його критики не без підстав завважують поглиблення розколу між "багатими" і "бідними", "Північчю" і "Півднем", вказують на несправедливий розподіл суспільних благ, помітне збільшення втручання держави в життя громадян. Протести антиглобалістів і руху на кшталт Occupy Wall Street - це тільки вершина айсберга.

В охайних баварських містечках нарікають на прихід мусульман, які не тільки будують мечеті, що різко контрастують архітектурою з провінційним німецьким стилем, а й протестують проти масового споживання свинини під час святкування Різдва. Традиціоналісти справедливо запитують: чому проводити прайди можна й потрібно, а антипрайди - це погано і недемократично? В основу ЄС і НАТО були закладені правильні принципи, які, проте, мають однаково застосовуватися і до Німеччини, і до Чорногорії, що навряд чи можливо.

Явна невідповідність задекларованих цінностей і реалій життя стала на даному етапі очевидною. Нові покоління, які виросли на Заході без війни, в умовах миру та процвітання значною мірою втратили відчуття гострої необхідності підтримувати порядок, який побудував дядько Сем. У результаті в Європі (та й у США) підняли голову націоналістичні і популістські сили, а хибні кроки Вашингтона, яких було безліч (починаючи з війни у В'єтнамі й закінчуючи "червоною межею" Обами в Сирії), зумовили зростання антиамериканізму практично повсюдно.

Спроби демократизації Росії, війни в Іраку та Лівії, арабські революції показали, що насадження ліберальних цінностей силою, а не в результаті еволюції суспільної свідомості, призводить до прямо протилежних результатів. Там, де обійшлося без кровопролиття, були пущені в хід технології соціальних маніпуляцій, коли суспільству нав'язують відверто брехливі (як у Британії з Brexit) або конфронтаційні (на кшталт мовної проблеми в Угорщині чи історичних дискусій у Польщі) теми, вигідні частині правлячої "еліти" тактично, але безнадійно маргінальні стратегічно. У результаті храм ліберальної демократії покрився тріщинами, в яких аж забуяв популізм, присмачений неабиякою дозою націоналізму. Об'єктивний і чесний аналіз проблем, що виникли, став повсюдно підмінюватися політичною доцільністю.

Досить показовим щодо цього є приклад Китаю.

Стрімкий розвиток цієї країни, яка збільшила з 1990 року свій ВВП у 20 разів, так налякав США і ЄС, що в наші дні стримування КНР стало ледь не центральним завданням. При цьому західні еліти звинувачують Китай у нечесній діловій практиці, прагненні експлуатувати найбідніші країни, реалізовувати проекти, які призводять до істотної боргової залежності держав-позичальниць. Водночас приклади, які наводять критики Пекіна, обмежуються двома-трьома випадками, що виникли у виняткових обставинах, а десятки успішних проектів у країнах, які без Китаю взагалі не змогли б залучити хоч якісь інвестиції, замовчуються.

Навіть греки, не кажучи вже про такі країни, як Південний Судан або Маврикій, без найменшого зніяковіння заявляють про рятівну руку Пекіна, подану в період найтяжчої економічної кризи. І порт Пірей, тепер контрольований КНР, нікуди з Греції не подівся. Ціна, яку за нього заплатили китайці (18,6 млрд дол.), не може вважатися низькою, бо його взагалі ніхто не хотів купувати.

У Німеччині не дозволили китайській компанії SGCC придбати 20% акцій однієї з чотирьох компаній - регуляторів електричних мереж, але не бачать жодних проблем у 100% власності російських енергетичних компаній у німецьких підприємствах. Китай звинувачують у корупції та викраданні технологічних секретів, ніби на Заході гребують промисловим шпигунством, немає багатомільярдних патентних спорів між Apple і Samsung, і не в ЄС сім років тривало розслідування корупційних практик "Газпрому" на європейському ринку газу.

Обрання Сі Цзіньпіна довічним президентом КНР критикується, а трансформація Туреччини з парламентської республіки в дуже близьку до автократії модель президентської - визнається. Механізми багатосторонньої міжнародної взаємодії через структури ООН і ОБСЄ, які довели свою неефективність як мінімум у конфліктах у Грузії й в Україні, - це правильно, а політика Пекіна, заснована на двосторонніх і багатосторонніх договорах з країнами Європи, Південної Америки, Азії, - це, на думку Заходу, "повзуча експансія Китаю", яку потрібно зупинити. Приклади можна продовжувати.

Та ось з'явився Трамп. Людина, яка не має ні відповідної освіти, ні досвіду державного управління, бізнесмен зі складною історією злетів і падінь, епатажний шоумен, передбачувано непередбачуваний і непослідовний до стану спонтанності, став президентом США - лідером вільного світу. Вісім років невизначеності та нерішучості Обами хитнули маятник в інший бік. Трамп рішучий і має намір діяти не оглядаючись на умовності. На домашній території він негайно розв'язав війну із провідними ЗМІ, звинуватив демократів у всіх нещастях світу, заявив про необхідність дружити з головним ворогом - Росією, а за кордоном обрушився з критикою на НАТО і ЄС, вийшов з багатостраждальної кліматичної угоди і надзвичайно важливих для стримування Китаю переговорів про трансокеанські зони вільної торгівлі. Проблему дисбалансу в торгівлі та величезного зовнішнього боргу США можна вирішувати різними способами. Трамп обрав хірургію, причому з мінімумом анестезії.

Добре, що такий політик як Трамп з'явився в США, де наймудріші батьки-засновники так продумали державний устрій, що навіть такій впливовій людині, як президент США, самотужки не до снаги розвалити країну та систему її інститутів. Хоч би що він робив, соціологія незмінно фіксує 40% популярності - зовсім непоганий показник як для неофіта в політиці. Правда ж полягає в тому, що економіка США зростає вдвічі швидше, ніж при Обамі, безробіття (завдяки боротьбі з емігрантами та вдалій податковій реформі) - на мінімумі за десятиліття, а стиль "мачо", який він демонструє у грізних твітах то на адресу Північної Кореї, то Німеччини, то Ірану, дуже подобається "справжнім американцям" Середнього Заходу. Все це чудовий контраст із нерішучістю демократів, які за стільки років конфлікту в Сирії так і не зважилися "врізати як слід" ворогам Америки. Трамп зробив це двічі.

У міркуваннях про майбутній світовий порядок, який настане "після Трампа", переважають дві позиції. Перша - підмурівки американської демократії настільки міцні, що навіть Дональду-руйнівникові не вдасться обійти запобіжні заходи, впроваджені Конгресом у законодавче поле, а трансатлантична єдність втримається під атаками Трампа й російських хакерів.

Справді, навіть попри всю могутність президента США й такі досить спірні моменти, як звинувачення на адресу спеціального прокурора Міллера в особистій неприязні до Трампа, розслідування про втручання Росії в президентські вибори 2016 року триває. Після провальної зустрічі в Гельсінкі Трамп змушений був виправдовуватися й публічно визнавати свої "обмовки" (яких, звісно ж, не було), опинившись під вогнем жорсткої критики як демократів, так і республіканців. ЄС і НАТО теж встояли, хоча спроби зарахувати ЄС до числа "торговельних ворогів", а НАТО поставити в складне становище, звинувативши Чорногорію в агресивності, були досить болючими.

Однак є й інша позиція. Слова і погрози Трампа на адресу найближчих союзників у багатьох куточках світу сприймаються всерйоз. Праві й популісти вважають, що в них з'явилася надія. У результаті ЄС і Британія усвідомили, що покладатися мають насамперед на самих себе, і вже активно шукають нових союзників на Сході, зокрема в особі Японії та Китаю. Брюссель змушений добряче виборами наступного року до Європарламенту, як і над тим, що робити з Орбаном. Китай зовсім не проти скористатися вакуумом лідерства і зайняти ніші, що відкриваються, в Африці, Центральній Азії, Південній Америці, на Близькому Сході та в Центральній Європі. Гасло "Америка понад усе" звучить як квінтесенція ізоляціонізму, що на руку Пекіну. Китай уже відіграє ключову роль у низці країн Африки, потіснив Росію в Центральній Азії і зміцнює свої позиції в арабському світі.

Сила китайців у тому, що вони не бояться працювати в гарячих точках і з бідними країнами не втручаючись до певного часу в їхні внутрішні та зовнішні конфлікти. Однак на тлі посилення самоізоляції США і просування в реалізації проектів "одного поясу і шляху" Пекін неминуче постане перед необхідністю підтримання миру та забезпечення безпеки в зонах ключових інвестицій. Саме цей фактор і турбує Захід найбільше. Китай - не США, там питання ідеології та пріоритетів вирішуються в ЦК КПК й одноголосно.

Протистояти "китайському світовому порядку" можуть тільки США. Однак методами "твіпломатії", погрозами та хаотичною взаємодією з союзниками системний і послідовний Китай не стримати. Росія зруйнувала ту частину світового порядку, яка стосувалася міжнародної безпеки. США, з огляду на життєвий досвід нинішнього президента, розв'язали торговельні війни. Китай намагається запропонувати альтернативу, виступаючи на захист процесів глобалізації і проти хаосу в міжнародних відносинах. Той факт, що Пекін дотримується концепції "активної оборони", не заважає КНР жорстко обстоювати свої інтереси щодо Тайваню, Тибету та Південно-Китайського моря. Однак при цьому Китай запевняє, що не збирається здійснювати ні воєнної, ні економічної, ні ідеологічної експансії.

Так це чи ні - питання довіри, а вона в умовах сучасної геополітики у великому дефіциті. Світ після Трампа буде жорсткішим і прагматичнішим, та не очікуймо, що він буде зруйнований "до основания, а затем…". Трамп не революціонер і, найголовніше, навряд чи має якийсь план. Для решти вашингтонських дизайнерів найважливіше, щоб у трикутнику США-Росія-Китай жодні дві вершини не домінували над третьою, Ізраїль був у безпеці, ЄС залишався на плаву, але не втрачав пильності, а НАТО перейшло на самооплатність. Однак ключове питання сьогодення - цінності чи гроші? - усе ще залишається відкритим.