Тринадцята перемога Ердогана

Минулої неділі в Туреччині відбулися історичні президентські й парламентські вибори. Беззмінний лідер правлячої Партії справедливості і розвитку, у минулому прем'єр-міністр, а нині чинний президент країни Реджеп Таїп Ердоган знову переміг - тринадцятий раз за 16 років свого перебування при владі. За попередніми підрахунками, він набрав трохи більше ніж комфортні 52% голосів (з 56 мільйонів громадян, які взяли участь у голосуванні, явка становила близько 87%). Історичними ці вибори стали тому, що відповідно до поправок до Конституції, внесеними за результатами всенародного референдуму 2017 року, у країні фактично змінюється форма правління: з парламентсько-президентської Туреччина стає президентською республікою, причому з практично необмеженими повноваженнями глави держави. Президентська форма правління по-турецьки побудована за американським зразком, але з тією відмінністю, що вертикаль виконавчої влади практично не матиме противаги у вигляді двопалатного парламенту, незалежного Верховного суду, чітко виписаних процедур імпічменту та проведення спеціальних розслідувань у зв'язку з діяльністю глави держави. Президент - він же прем'єр-міністр - він же головнокомандувач - він же лідер правлячої партії. Вибори в рамках нової Конституції мали відбутися восени 2019 року, однак несподівано для багатьох Ердоган наблизив їх більше ніж на рік. Офіційне пояснення - необхідність усунути невизначеність, хто саме поведе Туреччину до нових вершин; зберегти стабільність в умовах наростання внутрішніх і зовнішніх викликів; нагальна потреба реформувати уряд. Разом із тим лунали критичні голоси: ішлося про погіршення економічного стану, серйозну девальвацію ліри, що призвело до двозначних цифр інфляції, стагнацію врегулювання ситуації в Сирії, а отже - про нерозв'язану проблему біженців, які стали досить серйозним тягарем для бюджету республіки, напружені відносини з ЄС і США. Ердоган, безумовно, належить до числа політиків, які не налаштовані ділитися владою, тому перемога на цих виборах для нього мала більше значення, ніж усі попередні, разом узяті. Він вирішив не відкладати рішучого бою на 2019 рік, переніс вибори на 24 червня і - переміг.

До подій у Туреччині неможливо бути байдужими. Це найважливіша для ключових геополітичних гравців країна. Турецька Республіка - це не просто 16-та економіка світу, а й форпост НАТО на Сході, ключар при воротах у Чорне море, впливовий гравець у сирійському конфлікті й у ситуації на Близькому Сході, в Африці, Азії, на Балканах. До нинішніх виборів Туреччина підійшла з клубком внутрішніх і зовнішніх протиріч, що стали предметом запеклих дискусій на провідних міжнародних майданчиках. З одного боку, Туреччина постійно заявляє про відданість цінностям Північноатлантичного альянсу, з іншого - категорично наполягає на купівлі російських С-400; говорить про підтримку територіальної цілісності України і не визнає анексії Криму, але при цьому активно співробітничає з Росією: відмовилася запроваджувати проти агресора санкції - і будує "Турецький потік"; активно бореться з тероризмом - і водночас підтримує ХАМАС; співробітничає з Іраном і Росією в Сирії, маючи протилежні з ними цілі. Чинний президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган упродовж останніх років був одним з найчастіше критикованих експертами і журналістами з країн співдружності західних демократій, але при цьому мало хто з керівництва цих країн зважився на відкриту конфронтацію з Анкарою, з огляду на важливість Туреччини для ЄС і НАТО. Ердогана звинувачували у всіх можливих гріхах - починаючи з придушення опозиції і свободи слова, зловживання адміністративним ресурсом і закінчуючи прагненням встановити фактично диктаторський режим, та ще й зі значним релігійним ухилом. Останнє означало б тотальну відмову від принципів республіки Ататюрка, тобто не тільки суто адміністративна, а й концептуальна зміна основ Турецької Республіки, закладених Мустафою Кемалем 1923 року. Ердоган виграв усі вибори за останні 16 років, ледь не схибивши лише одного разу, 2015-го, коли його партія хоча й здобула більшість у парламенті, але недостатню для формування однопартійного уряду. На повторних виборах, що відбулися того самого року, ситуацію було виправлено - президент Туреччини не визнає проміжних перемог. До речі, й на виборах минулої неділі його політична сила не набрала очікуваної кількості голосів. Партія справедливості і розвитку не отримала більшості в парламенті, і буде змушена співпрацювати в коаліції з націоналістами, що трохи ускладнить роботу нової системи влади, хоча, звичайно ж, не зупинить запущеного процесу трансформації.

Ці вибори мали одну важливу рису, що вже почала стиратися з пам'яті виборців. Це наявність реально сильної конкуренції з боку опозиції. Представник Республіканської народної партії Мухаррем Індже і лідерка нещодавно створеної Хорошої партії Мерал Акшенер (як і лідер курдської Демократичної партії народів Демірташ) склали гідну конкуренцію Ердогану. Вони не змогли обійти його в президентських перегонах, однак їхні політичні сили ввійшли до парламенту і, безперечно, стануть впливовою опозицією провладній коаліції. Дуже важко передбачити, наскільки тверезо в Бештепе (резиденція Ердогана в Анкарі) розуміють усю відповідальність безроздільної влади, що звалилася на них. Кількість міністерств буде скорочено з 26 до 16, утворюються дев'ять стратегічних рад за різними напрямами, з'явиться повноцінна в нашому розумінні Адміністрація президента, усі силові структури прямо підпорядковуватимуться президентові, тоді як парламент втрачає повноваження контролювати діяльність уряду. На відміну від багатьох країн, у яких питання зовнішньої політики перебувають на периферії інтересів виборців, у Туреччині значна частина суспільства добре розуміє важливість міжнародного становища Анкари. Економіка Туреччини сильно зав'язана на зовнішню торгівлю, і ЄС є її головним партнером та інвестором. Країна, яка практично не має власних ресурсів, отримує газ з шести країн, при цьому понад 60% - з Росії. Переговори про членство Туреччини в ЄС ведуться з 2005 року, але станом на сьогодні практично заморожені. У Брюсселі, Берліні, Відні й Парижі дедалі чіткіше звучать голоси про неможливість членства Туреччини в Євросоюзі, а в Анкарі відмовляються говорити про будь-які інші альтернативи у відносинах з ЄС. Вибори показали, що Ердоган зробив виграшний крок, помирившись з Росією після інциденту зі збитим Су-24. Чотири мільйони російських туристів, які повернулися в Анталію, відновлення експорту турецької аграрної продукції з цієї провінції в Росію змінили настрої виборців - і чи не вперше за багато років традиційно опозиційна Анталія підтримала Ердогана.

Зрозуміло, для України одним з ключових питань у контексті виборів, що відбулися, є можлива трансформація політики Туреччини стосовно українсько-російського конфлікту. Буквально напередодні виборів президент Туреччини дав інтерв'ю, в якому дуже високо оцінив відносини з Росією та особисто Путіним, зазначивши, що вони є "найдосвідченішими в Генасамблеї ООН" лідерами, оскільки перебувають при владі понад 16 років. Ердоган дуже пишається дружбою з Путіним, якого називає не інакше як "дорогим другом". Торік відбулося сім турецько-російських самітів і 12 телефонних розмов, урочиста церемонія започаткування будівництва атомної станції в Аккую, внесено передоплату за поставки С-400. Уже цього року заявлено про закінчення будівництва першої нитки "Турецького потоку" і про початок будівництва другої, у зв'язку із чим Ердоган оголосив про остаточне врегулювання ситуації з наданням Росією знижки на газ, яку було обіцяно ще 2015 року. При цьому Туреччина займає досить послідовну позицію щодо невизнання анексії Криму, підтримки територіальної цілісності України, у тому числі в міжнародних організаціях, розвиває з Україною транспортні і торгово-економічні відносини, військово-технічне співробітництво. Скоріш за все, зовнішня політика Туреччини в зазначених питаннях, що характеризується граничною прагматичністю, після переобрання Ердогана не зміниться. Як видно з результатів голосування в тих містах і провінціях, де проживає найбільше кримських татар, вони підтримали чинного президента. Водночас цікаво, що громадяни Туреччини, які проживають у Росії, віддали більшість голосів опозиції.

Прагматичність турецької зовнішньої політики означає, що в принципових питаннях, чутливих для нашої країни, з Туреччиною потрібно і можна домовлятися. При цьому важливо використати набір не менш прагматичних, ніж турецькі, аргументів, що не поступаються класом російським. Ердоган поважає сильних політиків, які не бояться обстоювати свою позицію та ухвалювати вольові рішення. Він терплячий і непохитний у досягненні своєї мети. Популізм, властивий тією чи іншою мірою кожному політикові, в Ердогана підкріплюється практичними результатами, які важко заперечувати. Він обіцяв третій міст через Босфор, міст через Ізмітську затоку, три тунелі під Босфором і новий величезний аеропорт у Стамбулі - і їх побудовано. При цьому вже не так важливо, що будівництво в Аккую розпочинається лише через дев'ять років після підписання контракту, що бензин у Туреччині - один з найдорожчих у світі, а плани будівництва ста тисяч кілометрів швидкісних залізничних магістралей так і залишилися на папері. Ердоган - природжений політик, і після тринадцятої за 16 років перемоги йому однаково, що про це думають його недруги. Але йому точно не однаково, що можуть йому запропонувати його друзі.