Спираючись на власні сили

Українська влада славна своєю послідовністю.

Ввівши в дію рішення РНБО від 28 серпня, Петро Порошенко доручив Кабінету міністрів розробити законопроект про скасування позаблокового статусу. Після засідання РНБО Арсеній Яценюк перед камерами енергійно розповідав про те, що уряд подасть у Верховну Раду законопроект про скасування позаблокового статусу та про відновлення курсу України на членство в НАТО. Планувалося, що 14 жовтня парламент розгляне цей законопроект.

Повернення до попередньої зовнішньополітичної концепції здавалося тим більше природним, що після агресії Росії зростає кількість українців, які виступають за вступ країни в Північноатлантичний альянс. Останні соцопитування свідчать: прихильників членства в цій організації - близько 50% населення.

Та тільки Україна поки що залишається позаблоковою державою. Комітет із питань нацбезпеки і оборони минулого тижня не підтримав пропозицію рекомендувати Верховній Раді прийняти законопроект про скасування позаблоковості України, вирішивши, що це питання має бути прерогативою вже нового складу парламенту.

Власне кажучи, чого дивуватися? Ще до рішення парламентського комітету було відомо, що законопроект не розглядатиметься: для його прийняття не вистачало голосів депутатів. Та з АП й не квапили парламентаріїв із розглядом цього питання. Головний аргумент - "не на часі": скасування позаблокового статусу викличе гостру реакцію Кремля і негативно позначиться на ситуації на Донбасі.

Частка справедливості в цих побоюваннях є. Росіяни, протестуючи проти планів Києва, прямо заявляють, що відмова від позаблокового статусу України не допоможе налагодженню мирного процесу на Сході. Але побоювання не скасовують того, що саме рішення внести в парламент законопроект з боку президента й уряду виглядає лише ритуальною даниною необхідності в умовах воєнної агресії. У публічному просторі цей крок мав підкреслити перед виборцями та західними партнерами послідовність нової української влади в політиці євроатлантичної інтеграції.

Але, перетворивши все це на піар-акцію, ні президент, ні уряд, ні парламент не вдалися до реальних дій. І не тільки тому, що остерігалися ще більше розлютити Кремль. Свою роль зіграло й те, що влада не бачила жодного практичного ефекту від скасування закону, прийнятого в часи Віктора Януковича: країна як була в "сірій зоні", так і залишилася б у ній надалі.

Нині Україна шукає свою модель безпеки, здатну захистити її від агресора. Розробники нової стратегії національної безпеки розглядають різні варіанти й комбінації, намагаючись із них виткати хоч якусь егіду. Але вибір небагатий. Після російської агресії смішно чути про нейтралітет: хто ж в Україні повірить у російські обіцянки й гарантії? Та й у Москві не вірять Києву. Наші ж західні союзники не хочуть брати на себе військово-політичних зобов'язань із захисту територіальної цілісності та суверенітету нашої країни ні в рамках організацій колективної безпеки, ні на двосторонньому рівні. Та якби все це й було, чи почувалася б Україна захищеною від Росії?

Країни Балтії ось уже 10 років як члени Північноатлантичного альянсу. Але в цих державах дуже сумніваються, що ст. 5 Вашингтонського договору спрацює у разі появи "зелених чоловічків". Було б усе інакше, не літав би до Естонії Барак Обама заспокоювати балтійських союзників. Тому не випадково всередині НАТО створюється "міні-НАТО" - об'єднані сили оперативного реагування. Втім, і вони не дають стовідсоткової гарантії оперативного втручання альянсу на випадок агресії проти його членів.

Не панацея й військово-політичний союз зі Сполученими Штатами: Вашингтон не має наміру заходити у військово-політичний конфлікт із Москвою через Україну. Отже - не готовий брати на себе й зобов'язань із захисту нашої країни. Так, українська дипломатія продовжує вести переговори з американцями про надання нашій країні особливого статусу союзника поза НАТО. Але немає жодної впевненості, що Білий дім зафіксує з Києвом особливі союзницькі відносини навіть після того, як республіканці здобудуть у листопаді більшість в обох палатах Конгресу: у Вашингтоні не бракує прихильників підходу, що стосовно України вистачить і інструментів Хартії про особливе партнерство.

Загальну картину напевно могла б змінити ситуація, коли б українське питання стало елементом внутрішньої політики Сполучених Штатів і країн Європейського Союзу. Цього можна досягти і через роботу з громадською думкою, і через посилення іноземного капіталу в економіці. Як зазначив один із дипломатів, "тільки власність Заходу в Україні примусить його піднятися за нас". Але всього цього немає. І малоймовірно, що найближчим часом щось зміниться. Хто ж із серйозних інвесторів вкладатиме мільярди у воюючу країну? В якій, до того ж, не проводяться економічна та судова реформи, а боротьба з корупцією поки що обмежується "сміттєвою люстрацією".

Москва, до речі, своєю чергою, активно використовує варіант із залученням іноземних інвесторів, запропонувавши ідею приватизації найбільших держмонополій. За цим стоїть не тільки нестача коштів у російському бюджеті. Це ще й спроба купити Захід, примусити західних інвесторів - банкірів і підприємців - вступити в запеклу боротьбу за ласі шматки російських активів у таких секторах економіки, як електроенергетика, зв'язок, транспортна інфраструктура тощо. Після чого вони будуть найкращими лобістами скасування санкцій проти російських компаній і мільярдерів...

Україні ж у ситуації, що склалася, не залишається нічого іншого, крім як спиратися на власні сили, зміцнюючи власну армію та реформуючи сектор безпеки. Звісно, розвивати власну армію витратно. Але цей шлях, як зазначали наші численні співрозмовники з органів влади, "єдиний, більш-менш надійний варіант на перспективу".

Утім, ніщо не заважає Києву, який зробив ставку на власну армію, не тільки активно співпрацювати з НАТО, а й намагатися активно використовувати інші міжнародні інструменти. Можливо, навіть не тільки зміцнювати безпеку через європейську інтеграцію, а й утворювати союзи з державами з колишнього Радянського Союзу, котрі, як і Україна, відчувають загрозу своїй безпеці від Російської Федерації, - Грузією, Молдовою, країнами Балтії.

Очевидно, Київ планує взяти за основу шведську модель забезпечення безпеки: Швеція, чия обороноздатність базується на власних силах, активно співпрацює з НАТО і країнами Скандинавії. Як зазначив один із урядових експертів у сфері безпеки, "парадокс ситуації в тому, що, розвиваючи свій потенціал, Україна не тільки сильнішає, а й підвищує свої шанси на участь у колективних системах безпеки та на розвиток військово-політичних відносин у двосторонньому форматі".

Програма реформ, за словами заступника глави АП Дмитра Шимківа, передбачає збільшення військового фінансування з 1% у 2014-му до 5% від ВВП у 2020 р. Крім того, реформи передбачають, що в Україні буде збільшено кількість військовослужбовців - з 2,8 до 7 чол. на тисячу чол. населення. Але, коментуючи ці плани, очільник "Громадянської позиції" Анатолій Гриценко зазначив, що заяви про збільшення в майбутньому чисельності української армії у 2,5 разу та необхідність витрачати на її потреби 5% ВВП означають одне - глава держави відмовляється від курсу України на вступ до НАТО.

Петро Порошенко справді уникає говорити про вступ в альянс, воліючи обмежуватися заявами, що країна, "яка перебуває у стані війни, за статутом НАТО, не має права подавати заявку на вступ в організацію". Зате питання НАТО стало вкотре благодатною темою для політиків. У нинішній виборчій кампанії, наприклад, лідер "Батьківщини" Юлія Тимошенко зробила питання членства в альянсі прямо-таки однією з ключових тем виборчої кампанії своєї політичної сили, закликаючи провести референдум про вступ до НАТО.

Проте Юлія Тимошенко не менше від Віктора Януковича відповідальна за нинішню ситуацію. У 2008 р. тодішній прем'єр боялася теми НАТО як вогню і зробила все, щоб Україна не отримала План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на Бухарестському саміті Північноатлантичного альянсу. Для охочих освіжити пам'ять пропоную прочитати статтю Т.Силіної "Як Тимошенко злила НАТО і влилася в Потік".

Звісно, на початку 2008-го Ю.Тимошенко підписала відомий "лист трьох" до тодішнього генсека альянсу Яапа де Хооп Схеффера з проханням про приєднання України до ПДЧ. Але під час своєї поїздки до Брюсселя в січні, відразу ж після листа, Юлія Володимирівна старанно уникала зустрічей із генсеком НАТО та послами країн - членів альянсу, віддаючи перевагу зустрічам із другорядними функціонерами Євросоюзу. Від тодішнього прем'єра німці так і не почули необхідних слів. Одне слово, лідер "Батьківщини" зробила все, аби продемонструвати, наскільки їй глибоко байдужа тема вступу України в альянс. І це врешті-решт позначилося на позиції Берліна, який виступив основним противником надання Києву ПДЧ.

Судячи з того, що Україна найближчими роками не вступить у Північноатлантичний альянс, питання членства в НАТО ще довго буде улюбленою темою для популістів.