Сирійські барабани війни

Дуель взаємних обстрілів між сирійськими та турецькими військовими має всі шанси трансформуватися у відкрите збройне протистояння, а громадянська війна в Сирії - перерости в регіональне загострення. Та, хоч агонія влади асадінів, яка вже забрала життя понад тридцяти тисяч сирійців, не може тривати вічно, однак і Туреччина не готова одноособово приймати рішення про початок односторонньої військової акції, якщо це не буде узгоджено з її союзниками.

Чи можливе в такому разі відкрите втручання турків? І що може означати санкціонування турецьким парламентом військової операції проти Сирії? Анкара оголосить війну Дамаску?

На цей момент уряд Туреччини проводить чітку межу між «військовою операцією» та «оголошенням війни». Якби Анкара оголосила війну, це було б пов’язано із введенням турецьких військ до Сирії, які б мали залишатися там доти, доки не буде досягнуто основних цілей: усунення Башара Асада від влади; припинення військових дій; досягнення стабілізації в країні. Дозвіл на військову операцію проти Сирії ставить перед турецькою армією значно простіші завдання: відповіді на обстріл із сирійської території або, у разі необхідності, повітряні удари.

Як можна бачити, зараз і сама Туреччина не в захопленні від ідеї введення військ до Сирії. Адже на такий випадок Анкара хотіла б отримати допомогу від НАТО, а президент Сполучених Штатів однозначно дав зрозуміти турецькому прем’єр-міністру Реджепу Ердогану, що до виборів не має наміру брати участь у кампанії проти Сирії: Барак Обама може занадто багато втратити, втягнувшись у нову війну.

Однак протистояння між Дамаском і Анкарою чітко вказує на кілька важливих моментів. По-перше, Близький Схід є тією пороховою бочкою, котра може вибухнути у будь-який момент. По-друге, вже самі тільки чутки про можливу війну між Туреччиною і Сирією спровокували зростання цін на нафту. Важко навіть уявити, що може зробити з цінами на нафту справжня війна на Близькому Сході.

Втім, це зростання цін не може не тішити довічного президента Венесуели Уго Чавеса, режим якого (як і режим Путіна) фактично тримається завдяки високим світовим цінам на енергоносії. Венесуела, Росія й Іран залишаються непохитними союзниками Башара Асада. І після обрання Чавеса на четвертий термін той активно підключився до підтримки сирійського президента на міжнародній арені...

Ситуацію в Сирії навряд чи можна розглядати окремо від курдського питання. Адже все ще не відомо, куди можуть відійти курдські сирійські території у разі зміни влади у цій країні. Протистояння сирійців із режимом Асада ніби відсуває курдське питання на задній план, і до нього останнім часом не помітно особливого інтересу з боку міжнародних ЗМІ.

Можна зробити припущення, що Туреччина, вступивши у військовий конфлікт із Сирією, без особливих зусиль могла б усунути Башара Асада від влади, однак в Анкарі не готові погодитися на будь-яку форму автономії сирійського Курдистану: Туреччина, створена на попелищі Османської імперії Мустафою Кемалем Ататюрком у 1923 році, може бути знищена в результаті поспішного й непродуманого рішення її прем’єра Реджепа Ердогана. Адже втручання у громадянську війну в Сирії здатне стати детонатором «курдської весни», яка, безумовно, перекинеться з сирійської території на турецьку.

Курдський сепаратизм уже багато років залишається в центрі турецької, сирійської й іракської політики. Проте останнім часом ситуація стала змінюватися. Так, режим Асада заявляє про надання автономії курдським районам і поклав на курдські формування відповідальність за безпеку в цьому регіоні, вивівши звідти війська.

Тут можна провести пряму паралель із попереднім досвідом самоврядування в північному Іраку, який також посилив курдський сепаратизм у регіоні. Як вважають арабські аналітики, сирійський режим уже ніколи не зможе повернути під свій контроль курдські райони, як це сталося свого часу і в Іраку.

Варто звернути увагу на той факт, що активізація курдів у Сирії викличе активізацію дій курдських сепаратистів із Робітничої партії Курдистану (РПК) і в Туреччині. Таким чином, з урахуванням можливості війни Ізраїлю і США з Іраном (а вона може закінчитися створенням там курдського анклаву), це здатне коріннім чином переформувати геополітичну карту цього вибухонебезпечного регіону.

Вплив курдів Іраку на сирійських одноплемінників дуже великий, і навіть, якщо режиму Асада якимось чином вдасться протриматися довше, процес наростання курдського сепаратизму на Близькому Сході зупинити буде важко.

Очевидно, навряд чи варто очікувати, що майбутня політична карта регіону та кордони Іраку, Ірану і Сирії легко зміняться й у світі з’явиться незалежний Курдистан. Але турецьке протистояння з Сирією значно посилює загальну позицію курдів, які здатні взяти із цієї нестабільної ситуації для себе максимальну користь.

Ситуація в Сирії ускладнюється ще й тим, що Башар Асад, пам’ятаючи, як свого часу його батько зміг придушити повстання в Сирії, не має наміру відступати. Схоже, він готовий боротися за владу до повного розвалу інфраструктури країни, руйнування сільського господарства, промисловості, системи освіти і охорони здоров’я.

Але навіть якщо опозиція перехопить владу в диктатора й візьме під свій контроль Дамаск, чи можна буде говорити, що на цьому конфлікт закінчиться? Чи не перейде ситуація в іншу площину і стане схожою на іракську? Де триває конфлікт низької інтенсивності, жертвами якого щодня стають від двадцяти до ста осіб. З іншого боку, постійний хаос у Сирії в жодному разі не може влаштовувати саму Туреччину.

Якщо ж Туреччина розпочне війну з Сирією, то вона вперше з часів Османської імперії вестиме війну проти арабів. Прогнозовано такі дії можуть викликати ворожнечу між турками та арабами. А це, своєю чергою, здатне спровокувати сплеск панарабського націоналізму на основі опозиції до Туреччини.

Башар Асад був би дуже задоволений таким перебігом подій. Бо тоді він зміг би позиціювати себе як лідера арабів, що намагається захистити арабський світ від експансії турків. А арабська вулиця, котра раніше сприймала Реджепа Ердогана як героя, після широкомасштабної війни з Сирією може почати розглядати його як лідера загарбників.

Однак існують ще кілька вагомих чинників, які утримують прем’єра Ердогана від різких кроків. Це те, що від початку силового протистояння дуже постраждає туристична сфера, адже не так багато знайдеться охочих відпочивати в країні, яка перебуває у стані війни з іншою державою.

Інший чинник - те, що війна з Сирією неминуче посилила б роль військових у Туреччині. Що явно нині не на руку Ердогану, який недавно з такими зусиллями домігся мінімізації впливу військових на турецьку політику.

Крім того, ця війна здатна перерости в регіональний конфлікт з участю Сирії, Туреччини, Ірану, Іраку і Лівану. Що гіпотетично втягнуло б НАТО у протистояння, яке альянсу сьогодні абсолютно ні до чого.

Як наголошує Роберт Пастор, професор міжнародних відносин в Американському університеті у Вашингтоні: «Дехто закликає Сполучені Штати посилити військову підтримку опозиції, але президент Обама діє обережно й мудро. Бо якщо США підуть цим шляхом, вони не можуть дозволити собі програти. І навряд чи можливо виграти швидко та з мінімальними затратами. Американці втомилися від воєн на Близькому Сході і вже дізналися з досвіду в Іраку, що перемога може виявитися нездійсненною».

Таким чином, очевидно, що й Туреччина не готова бити у сирійські барабани війни. Адже якщо вона діятиме самостійно, то дивіденди від цього виявляться мінімальними, а низка нових проблем уряду Реджепа Ердогана вочевидь ні до чого…