РАДА ЄВРОПИ РОЗДАЄ АВАНСИ

Парламентська Асамблея Ради Європи, мабуть, уперше за останні два роки, прийняла на рідкість оптимістичну резолюцію щодо України. Про санкції, так само як і про призупинення членства України в цій міжнародній організації, навіть не говорилося. Головне запитання, що виникло, гадаю, в усіх присутніх, було таким: чи є оптимістична резолюція результатом успішного лобіювання з боку українських депутатів, відсутності в залі під час голосування більшості західноєвропейських парламентаріїв і переважання в ньому есенгівців, чи документ віддзеркалює реальний прорив України в демократичне завтра?

- Українці люблять вчитися, але не люблять, коли їх повчають, - задоволено заявив, виходячи з залу засідань, керівник української делегації Борис Олійник. - Не знаю тільки, чим займатиметься Рада Європи, коли Україна виконає всі свої зобов’язання.

Цим він висловив, думаю, думку більшості українських делегатів. Мовляв, не погрози з боку Ради Європи, а власний ритм роботи над новими законами підвів Україну до виконання багатьох вимог ПАРЄ. Отже - нічого було лякати санкціями українських парламентаріїв, країна об’єктивно дозріла до змін.

Такий оптимізм не цілком поділяють доповідачки щодо України - Ганне Северінсен і Ренате Вольвенд. «Головне - не тільки ухвалити нові закони, нові кримінальний, кримінально-процесуальний і цивільний кодекси, - заявила Ренате Вольвенд, - а навчитися застосовувати ці нові закони. І в цьому Україні ще доведеться пройти довгий шлях».

Схоже, західні делегати й більша частина української делегації так і не розібралися: чого ж домагається від України Рада Європи? Чи тільки формального виконання зобов’язань стосовно ухвалення нових законів, чи здорової демократичної практики, приміром, напередодні й під час виборів?

Комуніст Євген Мармазов, скажімо, публічно висловив надію, що законів і кодексів цілком досить, аби зняти з України процедуру моніторингу. Тобто щоб остаточно визнати її демократичною країною, припинити контрольні місії доповідачок Моніторингового комітету та спокійно вірити, що ми - у раю. «Вибори покажуть, наскільки Україна готова бути частиною європейського співтовариства. Європу не вдасться переконати в тому, що українська влада дотримується демократичних принципів, поки не припиняться напади на журналістів, не буде гарантовано свободу слова та права людини», - чітко визначила Ісхокана-Асунмаа, депутат із фракції лібералів від Фінляндії.

«В Україні великі олігархи концентрують у своїх руках надмірну владу, і саме це перешкоджає вкладанню інвестицій в українську економіку. Те, як проходили президентські вибори й референдум в Україні, зародили в нас серйозні сумніви відносно реальної демократії в цій країні», - заявив впливовий німецький політик, лідер соціалістичної фракції в Раді Європи пан Бехренд.

Позбутися моніторингу - заповітна мрія певної частини української делегації. І щоб наблизити мрію до дійсності, Роман Зварич (до речі, він заявив себе «опозиційним політиком») пропонував відмовитися від усіх своїх поправок в обмін на одну-єдину, у якій український прогрес названо не «помітним», а «істотним». Жертву Рада Європи не прийняла, але поправка несподівано пройшла.

Невинна на перший погляд стилістична примха має насправді дуже важливе значення на бюрократичній мові документів Ради Європи. Якщо прогрес визнано лише «помітним», є можливість знову заговорити про санкції проти України. Якщо ж він «істотний» - можна домагатися зняття горезвісного моніторингу вже з наступної, січневої, сесії.

Такий поворот подій не влаштовував Ганне Северінсен у зв’язку з виборами. Якщо моніторинг припиниться уже взимку, це означатиме, що Рада Європи буде вельми обмежена в можливостях повноцінно відстежувати і передвиборну кампанію, і процес голосування.

Певним силам в Україні це, безумовно, було б на руку. Проте, хоч якою багатообіцяючою була поправка Зварича, мало хто реально вірить, що моніторинг і справді вдасться зняти взимку. Представник України в РЄ Олександр Чалий, приміром, висловив припущення, що раніше квітневої сесії сподіватися на зняття моніторингу було б «надмірним оптимізмом».

Крім того, Ганне Северінсен удалося провести іншу, теж важливу поправку. Нею передбачено створення спеціальної групи, яка вперше в історії Ради Європи відстежуватиме передвиборну ситуацію, а не тільки вибори. Група виїжджатиме в Україну, вислуховуватиме людей, фіксуватиме порушення, пов’язані з виборчим процесом. Знаючи передвиборні звички наших «господарів життя», - особливо в провінції, - важко собі уявити, що ця група залишиться без роботи.

У рекомендаціях Україні Ганне Северінсен є ще одна принципово нова ідея. Пропонується створити міжнародну комісію з розслідування вбивства Георгія Гонгадзе, у якій брали б участь як українські, так і зарубіжні слідчі й експерти. Причому країни - учасниці Ради Європи повинні самі запропонувати цій комісії своїх фахівців.

Спочатку ідею не сприйняла частина українських депутатів на чолі з паном Зваричем: Україна, мовляв, на державному рівні вже зверталася до європейських держав із проханням про допомогу в розслідуванні цього вбивства. Але ніхто допомоги не запропонував. Генеральний прокурор Михайло Потебенько 22 квітня цього року також направив у Раду Європи власноручно підписане послання, де погоджувався на можливу допомогу зарубіжних фахівців. Але теж нібито не одержав відповіді. І європейці, мовляв, на відміну від американців, не мають ні прецедентів створення таких комісій, ні бажання її створити, ні вільних грошей під неї.

Ганне Северінсен удалося переконати ПАРЄ, що йдеться саме про відповідь на прохання допомогти, - навіть якщо відповідь надійшла з певною затримкою. Проти створення комісії в результаті проголосували тільки п’ятеро, серед яких - Володимир Жириновський.

Критикуючи ідею пані Северінсен, Володимир Вольфович зауважив: «невідомо, чи існував взагалі такий журналіст» і «негоже мучити цілу Європу одним нещасним трупом, коли щодня у світі гинуть сотні людей». Схоже, своїм безглуздим виступом Жириновський лише допоміг прибічникам комісії: виявилося мало охочих уподібнюватися лідеру російських ліберальних демократів.

Поправку про створення міжнародної комісії підтримали 60 європейських депутатів. Проте ще за годину до голосування не було впевненості, що вона пройде: настільки активно (це відчувалося майже на фізичному рівні) ідею відторгала частина українських представників. Жириновський, ясна річ, зіграв роль емоційного подразника, але не більше. Справді серйозно на голосування, схоже, вплинули три чинники: заява майора Мельниченка про готовність свідчити тільки міжнародній комісії під егідою Ради Європи, присутність на сесії Мирослави Гонгадзе, котра дала прес-конференцію й особисто зустрілася з багатьма західними політиками, а також тверда політична воля самої Ганне Северінсен.

Якими є реальні механізми створення міжнародної комісії з розслідування справи Гонгадзе? Керівник українського представництва в Раді Європи Олександр Чалий роз’яснив, що в принципі юридичні механізми для створення комісії існують: ратифікована Україною Європейська конвенція про юридичну допомогу дозволяє участь зарубіжних експертів у розслідуваннях кримінальних справ. Проте необхідно, аби створення комісії спочатку затвердив Комітет міністрів РЄ. Потім уже європейські країни повинні проініціювати участь своїх фахівців у цій комісії. Шлях довгий, складний, але теоретично реальний. Ось тільки формулювання поправки про створення міжнародної комісії містить слова «в разі необхідності». Для супротивників комісії ця її необов’язковість була рятівним аргументом: мовляв, необхідність цю ще треба довести. Але на думку Ганне Северінсен така форма є єдино прийнятною та коректною для комітету міністрів Ради Європи, який має затверджувати рекомендації ПАРЄ. «Рішення комітету міністрів приймається консенсусом. І щоб Україна підтримала таке рішення, вона повинна сприймати його не як диктат або тиск, а як можливість виявити свою добру волю», - вважає доповідач по Україні. Необхідність створення такої комісії справді повинні аргументувати адвокати Мирослави й Лесі Гонгадзе, близькі Георгія, опінія України. Це буде досить вагомо аргументовано. І ситуація складається так, що значною мірою доля комісії з розслідування загибелі Георгія Гонгадзе сьогодні перебуває в руках українського міністра закордонних справ Анатолія Зленка: чи вистачить у нього громадянської мужності проголосувати «за» на засіданні комітету міністрів РЄ? Утім, зберегти власне обличчя, і водночас не підвести своїх партнерів Анатолію Максимовичу можуть допомогти добрі стосунки з колегами-міністрами з інших держав. Адже можна попросити проголосувати «проти» когось із них, чи не так?

Якщо комісію створять і вона виявиться результативною, то це стане прецедентом не тільки для України, а й для самої Ради Європи, яка шукає нові форми роботи, нові шляхи впливу на держави з дефіцитарною демократією. Якщо ж певним силам в Україні вдасться комісію провалити, це означатиме лише одне: хтось аж надто впливовий не хоче справжнього розслідування вбивства журналіста. Бо почувається винним.