Дипломатія по-газпромівськи

Незвичні для європейського вуха підвищені інтонації дедалі частіше звучать у діалогах керівників «Газпрому» із західними політиками. Не те щоб усі європейські керівники були дуже чутливими до не зовсім дипломатичного тону, який застосовує керівництво російського газового гіганта: у великому енергетичному бізнесі немає місця ніжності. Але деякі тези, озвучені, зокрема, наприкінці квітня під час ділового обіду в австрійському посольстві у Москві генеральним директором «Газпрому» Олексієм Міллером, змусили європейців відчути апломб і тиск підприємства, яке, по суті, перетворилося на інструмент російського політичного тиску.

Якщо відкинути дипломатичні викрутаси, прагматично і суто по-західному запитання звучить так: чи має сьогодні підстави Кремль, котрий володіє 50,1% акцій «Газпрому», настільки жорстко диктувати свої умови покупцям російського газу? Чи може Москва виграти свій газовий бліцкриг, розгорнутий у кількох напрямках відразу? А саме - по українському, білоруському, західноєвропейському, азіатському, північноамериканському векторах?

Якщо найде коса на камінь, то чи зможе Росія обійтися без європейського ринку і, відповідно, Європа - без російського газу? Чи готові Сполучені Штати заради демократії і справедливості відмовитися від закупівель зрідженого і стиснутого газу з Росії, як і від участі своїх енергетичних компаній у розробці нових газових родовищ у Росії? Аналогічне запитання можна поставити і французьким, британським, німецьким, італійським, голландським компаніям.

Демократія, як усіляка розкіш, коштує дуже дорого. Кошти на її підтримку у світі - саме в глобальному політичному сенсі - є тим каменем спотикання, об який дедалі частіше перечіплюється міжнародна дипломатія в пошуках ефективних методів тиску (або впливу) на недемократичні країни, які мають потужні ресурси нафти і газу.

І нафта, і газ не перший рік зростають у ціні. Гроші від їх продажу дедалі більше осідають на рахунках режимів, які не дуже переймаються правами людини і демократичними свободами: так розподілила природа запаси стратегічної сировини. Вразливість демократії полягає ще й у тому, що зупинити потік дедалі більших коштів, котрі надходять у розпорядження тоталітарних режимів, дуже складно.

Захід, безумовно, може домагатися від «Газпрому» цивілізованої поведінки на ринку і прозорості в трансферах, може вимагати від Тегерана припинення програм зі збагачення урану. Проте у разі гіпотетичного розірвання відносин, припустімо, з росіянами, єдиною реалістичною альтернативою щодо газу - за станом інфраструктури внутрішнього європейського ринку - міг би виступити тільки Іран. Тоді як абсолютна блокада іранців, у тому числі й цілковита відмова від купівлі іранського блакитного палива, автоматично призводить до збільшення закупівель газу в Росії.

У найближчі 5-10 років, поки не обросте інфраструктурою ринок зрідженого газу, Захід купуватиме у Росії газ, який транспортується через Україну, а Росія цей газ на Захід продаватиме. Тому в короткостроковій перспективі «Газпром» і Європейська комісія можуть взаємно удаватися до погроз і підвищеного тону: адже вони все одно помиряться, оскільки обидві сторони поки що приречені працювати разом.

Інша справа - стратегічні перспективи. Недавній жорсткий «обмін люб’язностями» між Брюсселем і Москвою симптоматичний. Євросоюз, котрий на 25 сумарних відсотків залежить від російських поставок газу, і раніше був занепокоєний з приводу безпеки забезпечення енергією. Однозначно ця тема різко загострилася у зв’язку з новорічним конфліктом між Києвом і Москвою щодо ціни на газ. Але судячи з офіційних документів Єврокомісії, небезпеку посилення залежності від російського газу ЄС усвідомив набагато раніше - як мінімум із 2002-2003 років. А недавні заяви «Газпрому» про різке підвищення ціни на газ для Білорусі, якщо та не погодиться увійти в рублеву зону, а також про можливе переорієнтування Росії на ринки США, Китаю, Індії, якщо Європейський Союз дозволить собі стримувати прихід «Газпрому» на внутрішні ринки західних країн, лише зайвий раз підтверджують той факт, що Україна стала у грудні 2005-го першою ланкою в ланцюзі, першим спробним каменем, на якому відточувалась нова наступальна стратегія «Газпрому».

Експансія «Газпрому» (читай - Кремля) не обмежується активним бажанням доступу до внутрішнього енергетичного ринку України, хоча через компанію «РосУкрЕнерго» і її похідну - СП «Укргаз-Енерго» такої присутності цього року «Газпром» домігся. Аналогічний тиск і з тією самою метою, але іншими методами чиниться на Мінськ. На початку року газовий гігант також побажав працювати безпосередньо зі споживачем Італії і Франції, потіснивши національні компанії. А через спробу придбати британську фірму CENTRICA - найбільшого дистриб’ютора газу у своїй країні - і вибухнув останній скандал з Європейською комісією.

Лондон, відповідно до публікацій британської преси, спробував спішно напрацювати закон, який перешкоджає продажу CENTRICA. Французи в особі міністра економіки Тьєррі Бретона підтримали англійців, зазначивши, що, звичайно, потрібно забезпечувати свободу інвестицій, але й захищати свого споживача необхідно, як і гарантувати роботу державного сектора. В унісон міністру французькі економічні видання розмістили матеріали, де підкреслювалося: «Газпром» прагне закріпитися на внутрішніх ринках країн ЄС, а західним інвесторам акції своїх газопроводів не продає...

Росія відгукнулася різкою заявою про «підміну економіки політикою» і скандальним обідом, який відбувся в австрійському посольстві у Москві та на якому Міллер і пригрозив залишити Європу без газу і піти на інші ринки.

«Газпром» готує свій прорив по кількох фронтах. У ЄС і за його межами намагаються закритися диверсифікацією, яка, у кращому разі, спрацює через кілька років. Європейці подумують, чи не доцільніше піти на ризик і відмовитися від довгострокового контракту з Росією, заохочуючи конкуренцію. А також - працювати спільно над альтернативними джерелами енергії, системно зменшувати залежність економіки ЄС від газу.

Однак у Євросоюзу поки що не дуже виходить висловлюватися і діяти в унісон. Німеччина, приміром, вустами прес-секретаря уряду назвала тактику погроз неконструктивною. Проте сама Німеччина одержує у Росії 40% споживаного газу. Плюс вона міцно задіяна в проекті будівництва Північно-Європейського газопроводу в Європу. І Франція нібито й не поспішає пускати «Газпром» до себе на ринок, але б’ється за можливість розробляти Штокманське родовище на Півночі Росії і, відповідно до нашої інформації, готова на значні поступки. Британія намагається не випустити в газпромівські руки CENTRICA, і водночас Лондону доводиться вперше удаватися до закупівель газу - ресурс британських шельфів вичерпується...

Уся ця «взаємозалежність», або просто залежність від російського газу, так само, як і нестабільне геополітичне середовище на території ЄС послаблюють позиції західних європейських країн у протистоянні з «Газпромом». Про Білорусь у контексті захисту національного ринку говорити ще складніше. У Києва поле для маневру є - якщо за щасливого збігу обставин удасться почати газові переговори з Москвою ніби з чистого аркуша. Але поле це об’єктивно дуже вузьке.

«Газпром» уже сьогодні - лідер у виробництві газу, який покриває 20% світового ринку. Підприємство входить до п’ятірки чи шістки найпотужніших біржових капіталів у світі - його капіталізація становить близько 161 млрд. євро. Агресивну експансію «Газпрому» підтримує його мажоритарний власник - Російська держава, котра системно і не перший рік зводить до єдиного центру управління газовим, атомним і вугільним секторами енергетики. На підтримку цієї централізації Росія методично втягує у свою орбіту і сусідні республіки, котрі вислизнули було з-під її впливу, - будь-якими методами і засобами.

Не можна сказати, що Захід дозволив себе збентежити газпромівським натиском або виявився не готовий до нього. Проблема в іншому: у відсутності вигідних і швидких альтернатив, у відчутті політичної й економічної пастки, із якої буде непросто звільнитися.

На тактичному рівні «російська газова загроза» не зможе реалізуватися занадто швидко: продаж зрідженого газу в США, а з квітня 2006-го - у Британію символічний, газопроводи в Китай не побудують раніше 2012 року. Однак чи достатньо цих кількох років, щоб поліпшити ситуацію з диверсифікацією джерел енергії на континент? Приміром, демократизувати ісламський світ, «перевиховати» керівників Ірану, Лівії, Саудівської Аравії, щоб мати можливість вимагати беззастережних демократичних зрушень від Москви під загрозою замінити Росію більш прогресивним партнером? Або зуміти настільки ефективно розвинути альтернативні джерела, що газ втратить свою роль?

Безумовно, усе могло бути інакше, якби питанням диверсифікації джерел надходження газу Європа займалася набагато ретельніше. Якби років десять тому, приміром, було побудовано газопровід від Каспію на Захід. Або якби інші кошти знову ж таки десять років тому були вкладені у розвиток, наприклад, сонячної чи іншої енергії... Але прожитого не зміниш.

У найближчому майбутньому - липневий саміт великої вісімки у Санкт-Петербурзі. На наполегливу вимогу Росії, порядком денним заплановані енергетичні питання. На Заході ніхто не очікує, що «Газпром» відступить від стратегії експансії в усіх можливих напрямах. Питання в іншому: чи знайде задум «енергетичного НАТО» достатньо послідовних прибічників?