ПРОГРАНА БИТВА

Договір про режим державного кордону, права національних меншин і проблема Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд — ось тріада питань, які українська та румунська сторони незмінно обговорюють на кожній своїй зустрічі. Не були винятком і нинішні переговори двох президентів — Леоніда Кучми й Іона Ілієску. Щоправда, цього разу домінанта усе ж була — договір про режим держкордону, переговори щодо якого за п’ять років не зрушили з мертвої точки. Щоб розблокувати переговорний процес, і влаштована була поїздка Ілієску до Києва.

Від візиту Іона Ілієску в Україні не очікували сенсацій. Хоча на нього й покладалися певні надії. Про них українські дипломати говорили ще в день приїзду румунського президента: у Києві, як сказав офіційний представник українського МЗС Сергій Бороденков, сподіваються, що в ході візиту буде підтверджена наявна лінія щодо українсько-румунського державного кордону, а також будуть прийняті рішення, що дозволять розблокувати переговорний процес. Однак не справдилися ці боязкі надії. Розчарування посипалися з перших же хвилин перебування Ілієску в Україні. Так, в аеропорту «Бориспіль» на пряме запитання українського журналіста: «Чи готова Румунія визнати нинішню лінію державного кордону?», — Ілієску не дав прямої відповіді. Зате говорив про те, що в Румунії немає жодних протиріч стосовно питання кордонів з Україною, що підписана базова політична угода, у якій зазначається, що обидві держави не мають територіальних претензій одна до одної, що робота експертів носить технічний характер і покликана «просто уточнити деякі елементи на кордоні, особливо на воді».

Після того як 1997 року було підписано, а пізніше і ратифіковано «Договір про взаємини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією», Києву і Бухаресту давалося два роки на те, щоб підписати договір про режим державного кордону. Але справа не зрушила з мертвої точки.

Позиція Києва щодо договору про режим держкордону дуже проста: українські дипломати прагнуть залишити в силі давній радянсько-румунський договір 1961 року, виключивши з нього ті положення, які стосуються молдовсько-румунської ділянки. В Румунії не втомлюються повторювати, що країна дотримується принципу непорушності кордонів: адже 1997 року було підписано і ратифіковано базовий політичний договір. Але додають, що договір про режим державного кордону 1961 року був укладений Радянським Союзом із позиції сили. І пропонують внести в нього доповнення, здатні змінити лінії проходження кордону на Дунаї. Якщо ці пропозиції будуть прийняті, то це, зокрема, призведе до передачі низки українських островів Румунії. А це, у свою чергу, означає зміну лінії проходження морських кордонів. Причому не на користь України.

По суті, прикриваючись словами про «технічний характер» переговорів, румунська сторона пред’являє до України територіальні претензії. І природно, що в цій ситуації, коли Київ намагається зберегти дійсні кордони, а Бухарест — їх змінити, і коли ніхто не має наміру поступатися, переговорний процес виявився фактично заблокованим. Один із варіантів виходу з глухого кута — зустріч президентів, які приймають політичне рішення і дають новий поштовх переговорам. І саме на цьому варіанті наполягали румунські дипломати, які ще від зими цього року прагнули організувати зустріч Ілієску з Кучмою на всіляких міжнародних форумах і порушували питання про організацію візиту румунського президента до Києва.

Втім, для Бухареста бажання розблокувати переговори — не єдина, та й не головна причина. Визначальним є все ж чинник НАТО: Румунія будь-що прагне потрапити до другої хвилі розширення Північноатлантичного альянсу, а невідрегульоване територіальне питання може їй у цьому перешкодити. Адже досі ніхто не скасовував один із основних принципів альянсу, суть якого полягає в тому, що членом НАТО може стати країна, що не має територіальних претензій до сусідів.

Так, звісно, під час свого недавнього перебування в Києві генеральний секретар НАТО лорд Робертсон заявив: «Я знаю, що на обмеженій ділянці українсько-румунського кордону є певна проблема. Але це питання, що має вирішуватися на двосторонній основі». Однак у сукупності з іншими румунськими проблемами — корупцією, економічними труднощами, слабкістю демократичних інституцій — наявність проблем у питанні українсько-румунського державного кордону могло стати серйозною перешкодою на шляху Румунії в Північноатлантичний альянс.

Звідси й та мета, яку переслідували румунські дипломати під час візиту Ілієску до Києва: якщо вже не можна вирішити проблему договору про режим держкордону, то треба хоч би створити видимість прогресу на переговорах. І з цим завданням Іон Ілієску та румунська дипломатія чудово впоралися.

Результатом півторагодинних переговорів стала поява на світ спільної декларації двох президентів, яка, по суті, нічим не відрізняється від домовленостей, укладених 1997 року. Новим у долі переговорів стосовно договору про режим державного кордону стало визначення дати, до якої Київ і Бухарест повинні підписати цей документ, — 1 червня 2003 року. Крім того, Кучма та Ілієску домовилися, що «по можливості» до цієї дати буде підписана й угода про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон.

Слід визнати, що підсумки переговорів для Києва невтішні. Українська сторона не змогла досягти поставлених цілей. По-перше, Ілієску публічно не визнав нинішню лінію державного кордону. А що стосується політичного рішення, то сумнівно, що таким можна вважати затвердження нової дати закінчення переговорів стосовно договору про режим держкордону. Тим більше що не передбачений механізм санкцій у разі їхнього зриву. Бухарест отримав додатковий козир у політичному діалозі з НАТО. І, звісно ж, із Києвом.

Загалом Україна програла стратегічно. Так, звісно, у тексті спільної декларації зафіксоване положення українсько-румунського договору 1997 року, де визнано непорушність кордонів. Але, підписавши декларацію, українське керівництво заморозило вирішення проблеми, що має неприємну властивість час від часу загострюватися. А в контексті інтеграції Румунії в НАТО це може означати, що після вступу Бухареста в цю військово-політичну організацію він вестиме діалог із Києвом із нових позицій.

Якщо спробувати розібратися в причинах, чому Київ не зміг досягти поставленої мети, то загалом картина вимальовується невтішна: українсько-румунські переговори на вищому рівні ще раз продемонстрували залежність зовнішньополітичних акцій від внутрішньополітичних чинників.

Наскільки відомо, румунські дипломати повною мірою скористалися подіями 16 вересня і зацікавленістю українського керівництва в приїзді Ілієску саме цього дня: адже зрив візиту румунського президента став би для України серйозним ударом по й без того підмоченій репутації. Щоб зберегти міжнародне «лице» України, керівництво країни могло піти на серйозні поступки. Очевидно, це й сталося: на переговорах відійшли від жорсткої позиції «або-або» і зайняли м’якшу. Залишається поздоровити румунську дипломатію з черговою перемогою на українському «фронті»...