Проблеми зростання європейської демократії

Вибори до Європарламенту цікаві українцям з низки причин. Але найнесподіваніша з них - рідко коли вдається стати живим свідком нелегкого й вибоїстого процесу становлення європейської демократії. Ми сьогодні з усією очевидністю спостерігаємо, що навіть коли цілком усталені демократії беруться створювати демократичну систему нового рівня, не все йде рівно, і проблеми розвитку - подібні до тих, через які болючі ґулі набивають демократії молоді.

"Дефіцит демократії" - це загальноприйнятий діагноз, колись поставлений ЄС самими європейцями. Безліч правових і політичних зусиль було докладено, щоб слово "дефіцит" замінити словом "процвітання". Європарламент завжди був у самому центрі цих зусиль. Демократія міцнішала, але історичний момент, коли в Європі криза безпеки, а результати виборів до Європарламенту вперше в історії безпосередньо впливають на визначення кандидатури голови Європейської комісії, підтвердив - проблеми зростання все ще залишаються.

Ключова складність зумовлена ст. 17 Договору про Європейський Союз. Вона передбачає, що Європейська рада пропонує Європейському парламенту кандидата на посаду голови Єврокомісії з урахуванням виборів до Європарламенту. Намір авторів статті очевидний - створити на загальноєвропейському рівні звичний для національних політичних систем механізм, коли переможець на виборах до законодавчого органу отримує право формувати коаліцію та очолити уряд. Але й неозброєним оком видно, що формулювання статті недостатньо чітке (якою мірою потрібно "враховувати вибори"?), вона залишає велике поле для політичного маневру.

Такий підхід до формулювань закону цілком зрозумілий і близький українцям. Ми звикли, що норми від початку пишуться з тим розрахунком, щоб, слідуючи класичній фразі легендарного отамана Івана Сірка "нужда закон міняє", розтлумачити їх у потрібному напрямі. Це недоліки молодої демократії. А тепер виявляється, що перед такою самою спокусою стоять і лідери європейських держав. Суть їхньої дилеми до болю проста - добросовісно виконати договір і підтвердити верховенство права в ЄС чи творчо розтлумачити той самий договір і створити прецедент верховенства політики в питанні призначення ключового європейського чиновника?

І вирішується при цьому навіть не доля кандидата на посаду голови комісії і навіть не перспективи самої комісії. На кону щось незрівнянно більше - формування політичної традиції Європейського Союзу. Якщо об'єднання планує довге й щасливе життя, воно не може собі дозволити мислити лише строком повноважень очільника євроуряду.

Як відомо, парламентські вибори в Європі виграла Європейська народна партія (ЄНП) на чолі з колишнім прем'єр-міністром Люксембургу Жан-Клодом Юнкером. Другою до фінішу прийшла Партія європейських соціалістів, лідером якої є добрий знайомий України Мартін Шульц. Обидва кандидати під час кампанії демонстрували неабиякий рівень популізму (Юнкер, щоправда, менше) і майже в унісон обіцяли вирішити всі проблеми громадян. Натомість просили всього нічого - зробити Євросоюз іще сильнішим (читай: дати більше повноважень комісії). Відверто кажучи, переглядаючи теледебати кандидатів під назвою "Скажи Європі", було важко відскіпатися від ефекту "Шустер Live". Настільки схожі "їхні" політики на "наших".

У європейців був, по суті, вибір без вибору. Героїчні спроби двох провідних кандидатів показати істотні відмінності у своїх підходах були марними. Але вибір зроблено, і якщо йти за зрозумілим для європейців підходом, то саме Юнкер, як переможець, має сформувати коаліцію та очолити комісію. Однак думки глав держав і урядів щодо цієї кандидатури розділилися. Європейські ЗМІ рясніють спробами вгадати: хто проти Юнкера? Спочатку були підстави для найгірших підозр - Ангела Меркель відразу після виборів ухилялася від відповіді на запитання про ім'я майбутнього голови комісії. Лише за тиждень вона підтримала соратника по ЄНП. При цьому прем'єр-міністр Великобританії Джеймс Кемерон налаштований щодо нього дуже скептично, а глава уряду Італії Маттео Ренці висловився філософськи, проте з цілком практичними наслідками: "Юнкер - одне з імен для комісії, але це не єдине ім'я".

Здавалося, що в потилицю Юнкеру дихає Мартін Шульц. Пересісти з крісла глави Європарламенту в крісло голови Єврокомісії - приваблива, але малореальна перспектива для людини без серйозного управлінського досвіду. Все-таки в комісії потрібні навички не тільки усміхненого політика, а й "міцного господарника". Їх у Шульца немає, і він проявив політичну далекозорість, публічно підтримавши 4 травня свого головного конкурента в боротьбі за посаду.

Це очевидне рішення, втім, аж ніяк не спрощує обстановки. Кемерону приписують жорстку опозицію Юнкеру, але він явно не один у полі воїн - за ним стоїть група інших лідерів ЄС, які вичікують моменту ухвалення рішення. Цю коаліцію Юнкер не влаштовує з тієї простої причини, що вона прагне реформ у ЄС та послаблення впливу Єврокомісії. За їхніми спинами - підтримка мільйонів європейців, які відверто втомилися від боротьби Брюсселя за економічну стабільність, що змушує їх дедалі тугіше затягувати паски. Європейці сьогодні просто хочуть мирно пожити собі на втіху.

Загалом, ситуація для членів Європейської ради проста. Підтримати кандидатуру Юнкера на посаду голови Єврокомісії означає зміцнити демократичні засади ЄС, показавши громадянам, що їхня думка, висловлена на виборах до Європарламенту, враховується. Це стратегічно мудре рішення для майбутнього Союзу. З іншого боку, можна в стилі молодих демократій, який нам чудово зрозумілий, улаштувати коаліційні торги, дохідливо пояснити громадянам особливість поточного політичного моменту й поставити на чолі комісії надійнішу людину. Це буде тактично ефективне рішення, але, як влучно зауважив видатний німецький філософ Юрген Хабермас, це буде й "куля в серце європейського проекту". Сьогодні є підстави вважати, що канцлер не допустить такого самогубства Євросоюзу, і на це залишається щиро розраховувати.

Який же український інтерес у спокушанні владою, яке нині відчувають лідери Євросоюзу? У травні Жан-Клод Юнкер заявив, що Україна не зможе стати членом Євросоюзу найближчі 10-15 років. При цьому він підтримав санкції ЄС щодо Росії, але закликав розробити компенсаційні механізми для тих держав-членів, які найбільше прив'язані до торгівлі з Росією. В особі колишнього прем'єра Люксембургу на посаді голови Єврокомісії ми матимемо справу з класичним консерватором, який бачить європейську інтеграцію України як тривалий процес, а не відчутний результат. Отже, нам іще неодноразово доведеться почути слова про підтримку України, а й без того чимала колекція різних ступенів стурбованості ЄС поведінкою Росії буде поповнюватися. Втім, такий підхід досить традиційний для європейського істеблішменту.

Набагато більші ризики для України несе новий склад Європарламенту. Націоналізм і євроскептицизм цього року впевнено переступили поріг шанованого загальноєвропейського інституту. Цей тріумф - питання до європейців щодо їхніх же європейських цінностей і водночас - свідчення непростого шляху демократичного розвитку, де громадяни вільні висловлювати свою думку, хоч би якою вона була, а влада зобов'язана громадян чути.

І націоналісти, і євроскептики в Європарламенті, м'яко кажучи, не байдужі до Росії і бачать Україну тільки через її призму. Для більшої ясності, якщо наосліп провести порівняльний аналіз цитат, то Марі Ле Пен, яка привела до парламенту рекордну кількість своїх прихильників, зовсім не відрізниш від Олександра Єфремова, а Алексіса Ципраса, лідера "Європейських лівих", які отримали в Європарламенті 45 місць, - від Петра Симоненка.

Так, ці політичні сили не зможуть задавати тон у діяльності Європарламенту, але вони, без сумніву, звучатимуть помітним дисонансом під час роботи над рішеннями, які стосуватимуться відносин Євросоюзу як з Україною, так і з Росією. І, звичайно, яскраві спікери від цих сил з нехитрим титром "депутат Європейського парламенту" стануть повноцінними бойовими одиницями Кремля в безжальній інформаційній війні, яка ведеться в Україні й навколо неї. Крім них - окремі депутати з інших фракцій, які вже мають достатню мотивацію, щоб підтримувати лінію на стратегічне партнерство Європи з Росією. Як результат - головного болю Україні не уникнути.

Головні політичні сили Європарламенту - ЄНП і Партія європейських соціалістів - знають нашу країну не з чуток. Перші, слід нагадати, колись стали соратниками "Батьківщини", другі - Партії регіонів. Очевидно, що регулярні прохання українських партнерів про підтримку вже не матимуть такого великого впливу на позицію народників і соціалістів, як це було в 2010-2013 рр. Справді набагато легше стане й самому Мартіну Шульцу. Обійнявши посаду голови Європарламенту, він був змушений постійно лавірувати між "трендовою" позицією цього органу щодо України й ґрунтовно аргументованими рекомендаціями членів своєї команди, які вже встановили тісні контакти з комунікаторами, яких визначив Віктор Янукович.

Сьогодні ситуація в Україні докорінно змінилася, обнуливши партійні зобов'язання. Соціалісти не згадуватимуть минулого, а народники - робити його частиною свого нинішнього порядку денного. Отже, замість підписання чергових договорів новому керівництву України слід вибудувати систему ефективної публічної та робочої комунікації з лідерами думки провідних політичних сил Європарламенту. Такий підхід дозволить утримувати євродепутатів від привабливого сповзання у бік більш повного врахування російських інтересів в українському питанні.

Боротьба за український інтерес у Європарламенті тільки розпочинається. Його депутати боротимуться між бажаннями дати європейську опору Києву й розвивати взаємовигідні відносини з Москвою. На фундаментальному рівні в цьому випадку йдеться про вибір Європарламенту між підтримкою країни, яка, без перебільшення, кров'ю довела й доводить бажання будувати державу, засновану саме на європейських цінностях, і країни, яка стрімко від цих самих цінностей віддалилася. Сам факт наявності в ЄС такої боротьби між основними цінностями та політичними інтересами, за великим рахунком, теж є проблемою зростання європейської демократії.