Права людини в міжнародних відносинах і новій концепції зовнішньої політики України

Поняття індивідуальних прав відоме в міждержавних відносинах з найдавніших часів. Питання прав людини актуальне і для нової України, народ якої вийшов на Майдан проти державної кримінальної автократії, яка цинічно зневажала його права, а тепер протистоїть агресії тоталітарного путінського режиму, що прагне піддати корозії цивілізовані принципи та ідеали і деморалізувати демократичні уряди й міжнародну спільноту.

Деякі висновки

Сьогодні загальнолюдські, або, як їх іще часто називають, універсальні, цінності є базовими елементами стратегій і концепцій національної безпеки та зовнішньої політики низки країн демократичного світу, зокрема США, Канади, Швеції, Нідерландів, Австрії та багатьох інших.

Зокрема, одна з найприязніших до України держав - Канада визначає права людини як основний складник зовнішньої політики, бо її громадяни очікують від своєї країни саме такого лідерства; канадці визнають, що їхні інтереси можуть бути реалізовані якнайкраще саме в рамках стабільної правової міжнародної системи; Статут ООН і міжнародне право накладають відповідні взаємні зобов'язання щодо захисту прав людини на всіх членів світової спільноти.

Загальновизнано, що країни, де права людини поважають, є не лише економічно розвинутими, а й дотримуються певних спільних правил міжнародної поведінки. Про можливі порушення в цій сфері негайно, завдяки свободі засобів масової інформації (які можуть бути ефективними тільки в рамках відкритого правового демократичного суспільства), стає відомо, а широкий розголос і громадський осуд спричиняють відповідну корекцію курсу.

І навпаки, авторитарні режими, де обмеження прав є системною політикою і практикою, а громадянські свободи вважаються головною загрозою "внутрішньому ладу й безпеці", - провадять агресивну зовнішню політику на тлі внутрішньої деградації.

Крім цього, якщо ми визнаємо, що всі люди рівні і мають однакові права (а саме так визначено у згаданій вище Декларації ООН), то, поважаючи регіональні, культурні і релігійні особливості, маємо наголошувати на їх (правах людини) безумовно універсальному характері і відкидати, як безпідставну маячню, твердження про існування євразійських, латиноамериканських, православних, ісламських та інших можливих їхніх версій.

Можна провести й іншу паралель - держави, що користуються перевагами міжнародного торговельно-економічного й інвестиційного співробітництва, що, як відомо, здійснюється згідно з чіткими універсальними й загальновизнаними правилами, мають неухильно дотримуватися і поважати взяті на себе зобов'язання у сфері прав людини.

Саме такою мали би бути логіка і зміст Цілей розвитку тисячоліття (Millennium Goals), чим уже так довго опікується ООН. І саме такий підхід дозволив би зняти основні перешкоди в боротьбі з голодом, бідністю, нерівністю, за забезпечення загальної освіти, гендерної рівності, за скорочення дитячої смертності, подолання небезпечних захворювань і навіть збереження довкілля. Без беззастережного дотримання прав людини не буває демократії, а без демократії не буває сталого розвитку.

А інакше (особливо коли йдеться про численні серйозні порушення) міжнародна спільнота повинна, не вагаючись, вживати відповідних репресалій, а саме - тимчасово або й остаточно припиняти участь таких країн у багатосторонньому фінансово-економічному співробітництві.

Мало того - такі країни мають бути позбавлені доступу до сучасних технологій та наукових розробок, які керівництво цих країн часто використовує для створення наступальної зброї. Водночас слід запровадити жорстку загальну заборону на постачання країнам з антидемократичними режимами будь-яких військових товарів, технологій, техніки та озброєнь.

Є підстави вважати, що зазначені заходи, а також створення відкритого міжнародного "чорного списку країн, які нехтують своїми зобов'язаннями у сфері прав людини" різко зменшать кількість прибічників і адвокатів різного роду авторитарних режимів, котрі, користуючись тимчасовими кризовими тенденціями в ліберально-демократичному світі, намагаються не лише зміцнити власні структури контролю над усіма сторонами життєдіяльності населення, а й насильно нав'язати їх іншим спільнотам.

В умовах відсутності (навіть планів щодо створення) глобальної структури з повноваженнями й можливостями міжнародної імплементації прав людини такий "чорний список" міг би стати для держав певним моральним індикатором і своєрідним керівництвом до дії у цій сфері.

Адже, пам'ятаючи криваві уроки ХХ ст., цивілізоване людство мало би нарешті усвідомити, що байдужість і терпимість до агресивного варварства, хай які ідеологічні прикриття воно використовує, врешті-решт обертається величезними жертвами для нього самого.

Пропозиції для України

Проблем захисту прав людини Міністерство закордонних справ торкається переважно у звітах про консульську роботу в рубриці "Забезпечення прав і законних інтересів усіх громадян України за кордоном".

Позитивним зрушенням у плані переоцінки значення теми прав людини для практичної діяльності вітчизняного зовнішньополітичного відомства є те, що МЗС України з 2014 р. почало не лише обурюватися утисками прав українців в Росії, а й вивчати і критикувати ситуацію, пов'язану з обмеженням прав людини в РФ загалом.

Разом з тим такий підхід до вибору об'єкта дослідження робить зовнішню політику України вразливою для критики і закидів на її адресу щодо вибірковості та подвійних стандартів: як, помічаючи порушення прав людини в РФ або на тимчасово окупованій території в Криму, Україна "не бачить" існування смертної кари і політичних в'язнів у Білорусі або тотального ігнорування прав на свободу совісті й висловлювань, гонінь на опозицію, наприклад, в Азербайджані чи Казахстані? Названі країни є не просто традиційними партнерами України, а й стратегічними партнерами, що зобов'язує до високої динаміки політичного діалогу та спорідненості у сприйнятті основних проблем міжнародної політики, перспектив розвитку і бачення майбутнього. Як Україна примудряється одночасно мати стратегічні відносини з країнами, що є взірцями дотримання прав людини, і тими, що лише прикриваються цими гаслами, як красивою політичною ширмою?

У цьому контексті видається доцільним, щоб дипломатичні представництва України в обов'язковому порядку включали до своїх звітів про роботу окремий розділ про ситуацію з правами людини в країні перебування і країнах відповідальності. Такі звіти мають бути структуровані за критеріями дотримання політичних і соціальних прав; забезпечення свободи засобів масової інформації та вільного доступу до них, умов діяльності неурядових організацій, можливості реалізації прав на мирні зібрання, вільні вибори та справедливий суд; відсутності або наявності дискримінації за будь-якими ознаками тощо. Зайве пояснювати, що ця частина роботи зовнішньополітичного відомства повинна мати публічний складник.

Це також зобов'яже українських дипломатів встановлювати й підтримувати контакти не лише з офіційними чинниками, а й представниками опозиційних кіл ліберально-демократичного спектра, групами або спільнотами, які зазнають різного роду утисків, неурядовими організаціями. Такий напрям роботи мав би бути визначений як пріоритетний і, відповідно, забезпечений належними організаційними й кадровими ресурсами та фінансуванням.

На підставі цих звітів МЗС України могло би на постійній основі готувати відповідні відкриті щорічні огляди (обов'язково - й про ситуацію з правами людини в окупованому Криму та порушенням прав громадян у зоні конфлікту на Сході України) і, в разі потреби, продуктивно використовувати цю інформацію як у двосторонньому, так і багатосторонньому форматах.

Відповідна діяльність має базуватися на концепції захисту прав людини в ширшому контексті - сприяння демократичним виборам, вільному волевиявленню, реформам, розвитку громадянського суспільства, недопущення дискримінації.

Необхідність застосування цього принципу продиктована не лише загальнотеоретичними міркуваннями про значення і роль дотримання прав людини для забезпечення сталого розвитку, а й певними моральними мотивами. Країна Революції гідності повинна зробити ідеали цієї революції своєю "м'якою силою". Це достойний спосіб зберегти і вшанувати пам'ять жертв революції.

Однією з причин для практичного застосування цього підходу є те, що авторитарні режими, які відверто нехтують основними правами і свободами, принципами верховенства права, несуть головну загрозу як громадянам України, так і національній безпеці своєї та інших держав. У цьому нас щодня переконує приклад сусідньої Росії.

Україна повинна навчитися називати речі своїми іменами і перестати ховатися за начебто "зручними" дипломатичними формулюваннями задля приховування вузькокорпоративної вигоди. Можна сказати й відвертіше: європейська держава, основу внутрішньої і зовнішньої політики якої становить примітивний культ отримання зиску рівня "купи-продай", що часто-густо намагаються видати за так званий прагматизм або економізацію, у
XXI ст. викликає в міжнародному середовищі лише здивування і зневагу. Така держава ніколи не знайде ані вірних союзників, ані справжніх друзів. І цей урок, який ми ще маємо добре засвоїти, вже коштував нам дуже дорого.

Також маємо виходити з того, що Росія на початку 2000-х рр. відмовилася від спільних з Європою цінностей і почала вибудовувати свій власний цивілізаційній проект, ізоляційного характеру, що поруч з євразійським авторитарним поясом означає: Україна опинилася на міжцивілізаційному кордоні. А це, відповідно, породжує як додаткові можливості для ідеологічної експансії в регіоні, так і додаткові виклики, у тому числі у сфері безпеки.

У цьому зв'язку на окрему увагу заслуговує ситуація з правами людини в країнах СНД. Вочевидь, нова Україна, продовжуючи розвивати з ними торговельно-економічні відносини, не має права ігнорувати ситуацію з правами людини в цих державах.

Зокрема, з наявної інформації відомо, що, наприклад, в Азербайджані є проблеми з політично вмотивованими кримінальними справами проти громадських активістів, вільним волевиявленням, діяльністю низки неурядових організацій, покаранням представників влади, винних у різного роду переслідуваннях згаданих активістів, та зі зловживаннями і навіть катуванням (погрозами катуванням) їх у тюрмах.

Керівництво Білорусі звинувачують у маніпуляціях виборчим процесом, відсутності свободи слова та цензурі засобів масової інформації, арештах критиків влади й учасників політичних демонстрацій і протестних акцій, незадовільних умовах утримання та катуванні заарештованих, відсутності незалежної судової влади, зловживаннях силових структур, перешкоджанні діяльності неурядових організацій, відсутності результатів у начебто розслідуваннях справ опозиціонерів, зниклих на початку 2000-х, тощо.

Є серйозні проблеми з правами людини і в інших країнах згаданого об'єднання, не кажучи вже про Росію, де в цій сфері останніми роками відбувається стрімкий регрес і виникають "нові" потворні явища, зокрема рабство.

З огляду на це, рівень і характер політичного співробітництва керівництва України, що отримало доступ до влади лише завдяки Революції гідності, з такими країнами має визначатися рівнем захисту прав людини. Саме рівень захисту прав людини повинен бути головним критерієм доцільності чи недоцільності оголошення такої країни стратегічним партнером України.

Прикладом примітивно-спрощеного підходу, притаманного діяльності офіційного Києва впродовж багатьох років після здобуття незалежності, може бути військово-технічне співробітництво України з іноземними державами. Адже ми, під різними приводами, досить часто були схильні не зважати на позицію наших західних партнерів при здійсненні ВТС з так званими проблемними країнами. Чого ж тоді ми сьогодні, коли нам вкрай потрібна летальна зброя, просимо її у США, Британії, інших західних країн, а не, приміром, у країн Африки чи Близького Сходу (куди потоком ішло і продовжує йти українське озброєння)?

Звичайно, торгівля зброєю не є апріорі аморальною. Аморально постачати озброєння і відповідні матеріали, коли є обґрунтовані підстави вважати, що вони можуть бути використані країнами-одержувачами для підтримки тероризму, створення зброї масового ураження та засобів її доставки, придушення народних протестів або задля агресії проти сусідніх держав.

Вочевидь, питання визначення головних критеріїв експорту Україною озброєння, зокрема з погляду дотримання країною-одержувачем прав людини, потребуватиме окремого дослідження з експертними висновками та відкритою дискусією. Адже, як ми переконалися, кулуарність і закритість у цій сфері несуть небезпеку фінансових зловживань, підривають обороноздатність і, зрештою, імідж держави.

Слід також посилити взаємодію України з Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ), що сприятиме як істотному поліпшенню ситуації в цій сфері всередині країни, так і формуванню позитивного іміджу нашої держави у світі.

Потребує завершення процес ратифікації Римського статуту та повного залучення України до діяльності Міжнародного кримінального суду.

Такий підхід до питання прав людини у міжнародній площині створить передумови для широкої взаємодії (можливо, коаліційного характеру) з іншими демократичними країнами та впливовими міжнародними організаціями саме на основі спільних цінностей. А це у свою чергу сприятиме зміцненню позицій і авторитету України на міжнародній арені.

Відстоюючи незалежність України та її територіальну цілісність у важкій боротьбі проти путінського режиму, ми повинні відкрито стати на захист прав людини там, де їх обмежують і де влада маніпуляціями, хитрою грою на почуттях національної зверхності, ксенофобії, нетерпимості та навмисно культивованої ненависті до ліберальних цінностей прагне знищити будь-яке інакодумство.

Ми повинні, не вагаючись, проявляти солідарність і ставати на бік тих, чиї права порушуються - дисидентів, опозиціонерів, активістів, незалежних засобів масової інформації, правозахисних організацій, національних, релігійних та інших меншин. І в цих питаннях не може бути компромісів.

Україна повинна голосно заявити, що людство у ХХІ столітті не може почуватися комфортно і прогресувати, коли, всупереч загальновизнаним правам, значні сегменти або прошарки суспільства продовжують дискримінуватися, особливо з участю або під патронатом держави. Так, як про це свого часу заявляли учасники численних кампаній за громадянські права.

Лише така позиція дозволить нам вільно говорити з демократичним світом "однією мовою", без усе ще відчутного "євразійського акценту". І теза про те, що у війні з Росією Україна не лише боронить власну незалежність, а й захищає свободу і загальнолюдські цінності, звучатиме аргументовано і вагомо.

Отже, права людини та їх належний захист мають стати невід'ємним складником зовнішньої політики нової України. Тобто ця політика має бути побудована на фундаментально інших засадах. Саме такий запит і сформулювало українське суспільство під час Революції гідності.