ПОСОЛ ТА ЙОГО «УБУНТУ»

Південно-Африканська Республіка в Україні асоціюється з яскравими, незвичними пейзажами і картинами з життя екзотичних тварин. Дипломатичні відносини з цією країною Україна встановила ще 1992 року, але ПАР, як і раніше, багато в чому залишається для наших політиків і бізнесменів terra incognita. Хоча вже є ціла низка домовленостей, основним питанням переговорів, як і раніше, залишається розвиток договірно-правової бази відносин. Поки в прокладанні «стежки дружби» досягли успіхів хіба що наші туристи. «Нових українців» у ПАР навіть більше, ніж «нових росіян». Ситуація почала змінюватися тільки останнім часом — нещодавно в ПАР побувала делегація УСПП. У перебізі візиту було досягнуто домовленості про приїзд до України цього року найвпливовіших бізнесменів ПАР і створення спільної групи для роботи над низкою двосторонніх проектів у різних галузях економіки.

Надзвичайний і Повноважний Посол ПАР в Україні Деларей ван Тондер вручив вірчі грамоти 18 травня 1999 року. Він акредитований за сумісництвом ще в Молдові, Грузії, Вірменії. За походженням — бур. Протестант. Окрім рідної мови, володіє англійською, німецькою, голландською, мовою племені тсванга і трохи іспанською. Поволі опановує й українську, чому сприяють щоденні простоювання в нескінченних київських пробках. Але пан Деларей вважає це нормальним явищем, оскільки після реконструкції столиця стане ще красивішою. Дуже подобається послу Запоріжжя, зокрема Хортиця, батьківщина козацької вольниці, де, на його думку, можна зрозуміти менталітет українського народу, його наполегливість і волелюбність.

Останнє придбання посла — надувний човен для прогулянок Дніпром. Ще йому дуже хочеться пополювати під Києвом, але це бажання поки нездійсненне через брак часу.

— Пане посол, Україна — це ваш вибір чи просто дипломатичне призначення?

— Особливого захоплення з приводу того, що їду до України, чесно визнаю, не відчував. Коли приїхав — заплакав. Як зараз пам’ятаю: їду з Борисполя, погода мерзотна, а за вікнами Харківський масив — однотипні будинки, потворні з архітектурної точки зору. Я раніше ніде не бачив, щоб так будували. Оселили мене в крихітній за нашими мірками квартирі. Це спочатку дуже обмежувало. Як, думаю, у таких клітках жити можна? Але нині у нашому розпорядженні приватний будинок, справжня невеличка оаза Африки в Україні — там добре, просторо і затишно. Та й Харківський масив останніми роками набув гідного вигляду. Крім того, дізнавшись про Україну й українців більше, я тепер упевнений: буду плакати, коли з цієї країни доведеться їхати.

— Чим викликана настільки емоційна реакція?

— Україна — держава молода і поки достатньою мірою Заходом не вивчена. А непевність для дипломата — поняття, скажімо так, дуже незатишне. У своїй зовнішній політиці ПАР дотримується багатовекторного підходу. Пріоритет надається членам співтовариства розвитку Півдня Африки (САДК), високорозвиненим країнам Північної і Південної Америки, Азіатсько-Тихоокеанського регіону і Китаю.

Центральноєвропейські країни входять в окрему групу, стосовно яких ПАР проводиться політика «поступового зближення». У цьому контексті Україна, як, утім, і Росія розглядаються в цьому плані з ще більшою обережністю. Причин тому декілька.

По-перше, береться до уваги нетрадиційність вашої країни і недостатня поінформованість й України, і ПАР щодо можливостей та реальних пропозицій один одного.

По-друге, у торгово-економічному плані відносини з країнами СНД великий бізнес нашої країни тривалий час розглядав винятково в контексті розвитку таких відносин вашої й інших пострадянських держав з ЄС. А ці переговори йдуть дуже тяжко. Тепер, на щастя, намічається тенденція до усунення однобокої політики ЄС стосовно країн СНД.

— Як розвиваються торгові відносини ПАР і України?

— Попит на наші товари досить великий. Особливо цінуються вина, різноманітні африканські культові вироби: маски, амулети, чаші... На щорічному добродійному ярмарку ми виставляли нашу продукцію і продали все, а за кількістю виручених грошей посіли третє місце! Але недосконалість законодавчої бази призводить до того, що більшість такої продукції потрапляє в Україну через треті країни, наприклад Росію і Польщу.

Що ж стосується міждержавних програм, то цікавість для України може складати досвід парівських учених і гірняків в галузі видобутку корисних копалин на великих глибинах, виробництва нафти з вугілля. Ми можемо поділитися з вами своїми розробками в сфері екології, медицини і металургії.

Налагоджено контакти між інститутом Патона й інститутом електрозварювання ПАР, а також компанією «Сасол» — світовим лідером в галузі виробництва синтетичної нафти з вугілля.

ПАР зацікавлена й у використанні наукової бази України. Один з перспективних напрямів співробітництва — сільськогосподарське виробництво, особливо переробка сільгосппродукції і спорудження елеваторів.

У тому, що це дійсно перспективно, я переконався, побувавши в Сумах, де мав можливість ближче ознайомитися з діяльністю з переробки сільгосппродукції і провів зустрічі з представниками ділових кіл міста. Пріоритетними напрямами співробітництва я вважаю також партнерство у військово-технічній сфері.

— Ви сказали, що вам буде дуже шкода їхати з України. Чому?

— За два роки життя тут я полюбив вашу країну і зрозумів, що Україна і ПАР, такі несхожі зовнішньо, мають дуже багато спільного. Обидві країни стали жертвами репресивних систем. У нас досить схожі труднощі перехідного періоду: ріст безробіття, злочинності, розшарування товариства на супербагатих і супербідних, і так далі. Навіть середня тривалість життя в нас, як і у вас, становить 62 роки. …Тільки у вас комуністичний режим до цього призвів, а в нас апартеїд. Ситуація в ПАР до падіння режиму апартеїду була дуже схожа з ситуацією в СРСР — супердержавою, у якій більшість людей жило за межею бідності.

Ця схожість змушує шукати і схожі шляхи виходу з кризи.

— У чому, як на вас, полягає основна трудність перехідного періоду?

— У виборі основної мети, що об’єднала б народ. Наша мета — створення єдиної нації, що прагне стати нацією переможців, нацією, що переборе расові забобони. Треба завзято працювати над вирішенням усіх проблем сьогоднішнього дня.

Ми намагаємося забезпечити людям, що живуть за межею бідності, мінімальні, людські умови життя. Сім років ця програма активно впроваджується в життя. Проведено електрику в один мільйон будинків, 600 тисяч нових будинків побудовано, а 400 тисяч помешкань забезпечено питною водою, у нас вона в постійному дефіциті й цінується дуже високо. Надається допомога медикаментами, у проведенні культурних заходів. Вирішення соціальних проблем — пріоритетний напрямок внутрішньої політики. Згодом це має призвести до подолання розриву в рівні життя чорних і білих, а також до зміцнення політичної стабільності в регіоні.

— У чому, на ваш погляд, найбільше зло апартеїду?

— У тому, що він спробував знищити душу африканського народу. Його внутрішню, дуже відкриту і чисту сутність.

— У чому полягає ця сутність?

— В «убунту». Це зулуське слово важко перекласти. Воно означає внутрішню культуру, життєву філософію африканця, засновану на миролюбстві, повазі до себе і навколишніх, власній гідності, в умінні не тримати зла. «Убунту» — стрижневе поняття для африканця. Уявіть собі, як можна зберегти такі якості в умовах апартеїду, коли тебе не вважають людиною.

Апартеїд не тільки вбивав людей фізично, найстрашніше те, що він руйнував у їхніх душах «убунту». У результаті чого ті озлоблювалися, гублячи найцінніше — внутрішній стрижень, навколо якого формується індивідуальність людини. Озлоблені люди, що забули своє коріння, без освіти, і стали основою для формування кримінальних груп. Але рівень злочинності в нашій країні не вищий, ніж у вас, де, до речі, репресивний режим теж знищував українське «убунту»...

— Хто з парівських лідерів це «убунту» зберіг?

— Найяскравіший приклад, безумовно, Нельсон Мандела. Я кілька разів з ним розмовляв і ввесь час дивувався, як людина, що відсиділа 27 (!) років у в’язниці, змогла не озлобитися і зберегти в собі стільки людинолюбства. При першій нашій зустрічі, дізнавшись моє прізвище, він запитав, чи не нащадок я легендарного генерала Деларея, що воював проти англійців в англо-бурській війні. Я його внучатий племінник, — відповів я. Мандела всміхнувся і сказав: «Дотепер не можу збагнути, чому бури, що зазнали болю приниження і репресій з боку англійців, що настільки ревно відстоювали свою свободу в боротьбі з англійцями, нещадно душили свободу корінних африканців?» Дивно, але такі ж питання я ставив собі ще в дитинстві. Але ні в хлоп’ячому, ні в солідному «дипломатичному» віці чітко на них відповісти не зміг.

— Але за умов апартеїду ви, біла людина, були в привілейованому становищі. Що змусило вас над цим замислитися?

— Мій батько був фермером, мама — вчителькою молодших класів. Я ріс на фермі, далеко від столиці, в оточенні своїх чорних однолітків. Інших дітей навколо не було. Ми прекрасно ладнали один з одним, і ніякого дискомфорту я не відчував. Навпаки. Я був просто щасливий. Навколо — свобода, простір, розкішна природа з її загадками. Вивчай, грайся скільки хочеш. Ніхто тебе ні в чому не обмежує.

А потім два роки поспіль сильний град знищував батьківські посіви, справи пішли погано, і, щоб не розоритися, ми змушені були переїхати до столиці. Я пішов у школу для білих і відразу ж потрапив в атмосферу різних умовностей. Спілкуватися з чорними, а тим паче дружити з ними вважалося межею непристойності. Нас учили, що навіть у Біблії написано: нерівність людей — воля Божа. І наводили приклад Вавилонської вежі, будівництво якої призвело до змішання мов і розділило народи. Я часто сперечався з учителями, за що неодноразово одержував погані оцінки з поведінки.

Наслідки апартеїду відчув на собі, коли був включений до складу національної олімпійської збірної — я займався стрибками у висоту. І через міжнародні санкції проти ПАР команду нашої країни не було допущено до участі в Олімпійських іграх. Прагнення змінити цю ситуацію і стало одним з вирішальних чинників у виборі професії дипломата.

— У вас залишилися друзі вашого «фермерського» дитинства?

— Ні. Хоча розшукати їх намагався. Приїхав на те місце, де колись була наша ферма. Зайшов у сусіднє африканське селище. Але замість колишніх друзів знайшов їхні могили, а інших не знайшов узагалі.

Один з тамтешніх фермерів — мій друг Альберт. Він чудова людина і затятий мисливець. Альберт навчив мене відчувати і розуміти дику природу. Ми з ним часто виїжджали на полювання. Особливо цікаво полювати на гвинторогу антилопу куду. Це дуже чутлива й обережна тварина. Коли завмирає на місці, настільки зливається з загальним пейзажем, що не виокремити. Завмре і може годинами стояти, нічим себе не видаючи. Полювання на неї потребує великого уміння і витримки.

— Про африканські сафарі в Україні ходять легенди. Останнім часом наполегливо розповідають про одного бізнесмена, що, отримавши ліцензію на відстріл антилопи, захопився й уклав більше десятка. Внаслідок чого був оштрафований на 100 тисяч доларів. У цю суму входила ціна вбитих антилоп, а також штраф за варварське поводження з природою. Цей бізнесмен телеграфував одному з нардепів: висилай, мов, гроші, інакше не випустять з країни... Часто вам доводиться чути про такі випадки?

— Такий «гріх» водиться не тільки за українцями, це характерно для багатьох людей з СНД. Справжній мисливець завжди слідує законам природи, що проголошує: «вбивай стільки, скільки потрібно для їжі». Не більше. Цей принцип покладено і в основу «мисливської» політики ПАР. Вам організують чудове сафарі. Але всіх умов має бути дотримано: не смітити, нічого не ламати і дотримуватися встановленої для полювання квоти.

Що ж стосується українців, то в ПАР їх нині приїжджає на відпочинок більше, ніж російських і представників інших республік СНД.

У нас чудові місця для відпочинку. І туристичний бізнес стає все значимішим.

— Коли ви на собі цілком відчули, що таке «убунту»?

— В армії. Я служив у військово-повітряних силах. До нашої підготовки входило дуже оригінальне завдання на виживання, що полягало в такому: невеличку групу закидали далеко в буш; без продуктів, води, зброї і навіть запасної білизни. З собою — тільки компас. Через сім днів ми повинні були прибути в призначене місце. Можете собі уявити, що це таке... Нам пощастило, на 4-й день ми зустріли одне з місцевих племен. Вони дали нам води і навчили їсти гусінь-мупані.

— Живі?

— Звісно. Готувати їх у нас не було часу. Хоча в смаженому й у сушеному вигляді вони теж нічого. До речі, тепер мупані становлять досить дохідну статтю експорту ПАР. Їх купують багаті американці для відгодовування великих домашніх папуг.

І в посольстві в нас сушені мупані є. Якщо хочете, можете спробувати. До речі, іноземцю в африканських селах завжди запропонують мупані. Це знак поваги, відмовлятися від цих місцевих ласощів, м’яко кажучи, неввічливо.

Завдяки мупані та «убунту» ми повернулися на базу вчасно. А тих, хто не дійшов, потім розшуковували вертольоти.

— Чи не небезпечно було без зброї опинитися в буші, сповненому диких тварин і невідомих племен? А якби вам замість племені з позитивним «убунту» зустрілися б, наприклад, підпільні любителі канібальства? Адже раніше людожерство в Африці було явищем досить поширеним, та й тепер час від часу бувають подібні випадки.

— В інших африканських країнах — може бути. Але тільки не в ПАР. Пережитком людожерства можна вважати хіба що де-не-де збережені ритуали деяких племен, шамани яких для лікування хворих використовують порошки, приготовлені зі стовчених людських органів. Наприклад, шматочка тіла дівчини, серця чоловіка або печінки дитини. Але роблять це вкрай рідко, використовуючи як «вихідний матеріал» своїх же одноплемінників...

Природно, подібна «медична практика» переслідується законом і карається. А сучасні медики іноді вивчають досвід шаманів з лікування різних хвороб, особливо травами. На їхній основі нещодавно винайдено ліки від малярії...

— Ваше найяскравіше враження від ПАР?

— Схід і захід сонця в буші або на океані. Це приголомшливе видовище. Видовище, що заспокоює нерви і дає заряд бадьорості на багато днів. На фотографіях, якої б чудової якості вони не були, не побачиш і десятої частки його краси. У пам’яті все набагато яскравіше. І коли я заплющую очі, переді мною виникає ця картина — діє як автотренінг. І я впевнений, навіть тільки заради цього видовища кожному варто відвідати мою батьківщину.

ПАР — найрозвинутіша країна континенту. Займає близько 4% території Африки, її населення становить 6,6% мешканців континенту. ПАР виробляє понад 52% всієї електроенергії, 40% промислової і 30% сільськогосподарської продукції Африки.

Країна посідає 6-те місце у світі з експорту шерсті, 7-ме — з експорту вина і 18-те — з виробництва електроенергії. Володіє найбільшими у світі запасами металів платинової групи, хрому, марганцю, золота, діамантів, урану, азбесту, амоно-силікатів.

Основа економіки — сільське господарство, гірничодобувна промисловість, торгівля і сфера послуг.

За етнічним складом парівці — а їх понад 43 млн. — переважно африканці (77%), 12% — європейці, 8,5% — мулати і 2,5% — азіати, в основному індійського походження. У країні продовжує зберігатися великий розрив щодо рівня життя чорного і білого населення, котре володіє 80% національного багатства. На тлі постійного зростання чорношкірого населення збільшуються злочинність і безробіття, якими охоплено понад 40% працездатних людей.