Підводний човен у добу сексі-твіттерів

ZN.UA Ексклюзив
Поділитися
Підводний човен у добу сексі-твіттерів © wikimedia.org
Українські та євроатлантичні дипустанови різняться істотно.

Колишній дипломат, який побажав залишитися невідомим

З легкої руки одного з перших послів сучасної України, дипломатичну установу любили порівнювати з підводним човном. Капітан і команда відрізані від суші-Батьківщини, зв'язок складний, довкола шторми, акули, ворожі кораблі у формі розвідувальних служб. Отже: дисципліна, вимушене мирне співіснування (включно з родинами), швидке виконання наказів, які віддає всезнаючий Центр.

Варіант дипломатичної установи сьогодення, в описі теперішнього молодого посла, критично відмінний. Усі співробітники на чолі з керівником - креативні відкриті генератори ідей, учасники шоу, дописувачі в місцеві ЗМІ з емансипованим способом життя. Отже: поводитися і діяти слід так, як середній місцевий громадянин схожих віку й прибутку, і фонтанувати несподіванками.

Яка з цих двох протилежностей більше до вподоби читачеві - не важливо. Завдання дипустанови не в тому, щоб подобатися. Потрібно, аби цей кіт ловив мишей, тобто поліпшував відносини між Україною та країною перебування і давав повноцінну інформацію про процеси в ній до всіх зацікавлених інститутів у Києві. Отже: в деяких державах краще спрацює порівняно традиційна модель, в інших - більш "просунута". Але слово "результат" залишається ключовим, і воно є мірилом, за яким можна оцінити відповідність українських установ для зовнішніх зносин зі світом.

Результат роблять відповідно навчені люди: "кадри вирішують усе". Якщо є хребет.

У нас і в них

Українські та євроатлантичні дипустанови різняться істотно, і причина - в радянській спадковості. Посол у них - політичний керівник, у нас - ще й господарський і адміністративний.

Роль українського посла в організації роботи установи в них виконує заступник керівника установи (deputy head/chief of mission - DHM/DCM). Він знає, хто чим у посольстві займається, і контролює, чи вкладається виконавець у терміни. Він має опис службових обов'язків кожного співробітника із зазначенням робочого часу, який повинен витрачатися на різні операції, і здатен це перевірити. У більших дипустановах у них (як і в нас) є відокремлені частини - безпека, торгівля, військовий аташат. У них посол контактує з керівником кожної складової, щоб уявляти їхнє бачення стану справ, та коригує їхні плани, з урахуванням політичних сигналів, які надходять до нього безпосередньо від міністерства закордонних справ, хоч би як воно називалося - державний департамент чи форін офіс. Заступник контролює виконання. Для цього він до від'їзду проходить спеціальну кількамісячну підготовку в столиці. Заступник є тим хребтом, на якому тримається вся конструкція дипломатичної установи.

У нас заступник керівника може бути ким-завгодно - радником-посланником, радником, у менших установах - першим секретарем, займатися політичними питаннями чи комерційними, чи його просто може не бути, - але він практично ніколи не виконує ролі організатора і контролера діяльності посольства. Спеціальної підготовки не має (де наша Дипакадемія?). Тому і в ролі хребта-контролера, і в ролі політичного керівника виступає посол.

Ефективність посольства складається з ефективності його частин, які згадувалися, та їх взаємодії. Частини наші та їхні, загалом, однакові, але регламенту взаємодії такого, як у них,- у нас, на практиці немає, вона (взаємодія) встановлюється шляхом балансування відносин між особами. Нерідко наш військовий аташе чи керівник торговельно-економічної частини частіше й глибше взаємодіє з колегами у країні перебування, ніж із власним послом чи DCM. Цей прикрий стан не обмежується дипустановою: інформація від нашого військового/торговельного/безпекового блоку йде у керівне відомство в Києві, яке вряди-годи контактує з МЗС. Коло не замикається. Взаємообмін інформацією не відбувається/відбувається не системно, і омріяне коло взаємодії перетворюється на зіпсований телефон.

Зрозуміло, професійному послу не подобається такий стан справ. Він покладе багато часу на те, щоб призвичаїти керівників частин стати складовими цілого. Але не обов'язково досягне мети. Залізне правило: спілкуватися і працювати разом - треба засвоїти в столиці. Державні секретарі задіяних відомств мають бути колегами з державного управління, а не завгоспами власних міністерств. І питання не у відомчих війнах, які уявляє читач, гортаючи скандалізовані публікації про суперечності, наприклад, між американським держдепом та міноборони. Банально не виробилася культура командної роботи, - і до цього ми повернемося. Звідси, зокрема, й "низька адміністративна ефективність", якою нам попрікають у Європейському Союзі, коли ми не можемо освоїти виділені на реформи гроші. За кордоном ця проблема значно помітніша й дорожча.

Роль посла в господарських справах у них виконує адміністративний співробітник (administrative officer - AO). У нас теж є АО, або й кілька, але купівлю батарейки для пульта чи нової мітли вони мають погоджувати з послом, який розпоряджається коштами й візує купівлю, умовну "видачу зі складу" та списання на папері у двох примірниках. Адміністративний співробітник у них є автономною особою. Контролює його, як правило, бюджет. Звіти про витрати, зокрема й витрати робочого часу, він подає у свою столицю в електронній формі. Він виносить на розгляд DCM лише принципові питання - оренда приміщення, купівля нерухомості/автомобіля, причому виходить із затверджених столицею термінів і норм, які зазвичай близькі до норм для міжнародних організацій і автоматично передбачені в бюджеті установи. У нас норми гірші, але проблема не в цьому, а в тому, що для використання передбачених у бюджеті грошей на щось істотне потрібно щоразу питати Київ. Запит робить посол і нагадує, щоб дали відповідь, теж він. Йому не погоджують. Він знову питає. Зрештою - дають. Часто половину.

У них кожен співробітник, який прибуває в дипустанову, готується до своєї ролі під час відрядження вдома. Він точно знає, чим буде займатися, півроку вчить мову і зразки проектів, які виконуються в його сфері відповідальності у схожих країнах чи обставинах. У нас підготовка до відрядження залежить більше від відрядженого, бо жорсткого системного контролю, за винятком окремих прискіпливих керівників, нема. Крім того, вважається успіхом, якщо дипломат, відряджений для ведення політичної роботи, не буде спрямований послом на фронт культури чи науки, чи просто стане помічником посла. Певна гарантія на виконання передбачених у центрі обов'язків є хіба у вузьких фахівців - бухгалтера, консула, АО. Звісно, новоприбулий може відмовитися "перекваліфіковуватися", але мало хто реально йде на конфронтацію: це може бути собі дорожче.

Всі зазначені відмінності додають українській дипломатичній службі такої собі розхристаності і всеїдності. Упродовж багатьох років вона вміла все, та мало що - досконало, крім супроводження небагатьох специфічних тем, як-от Організація Об'єднаних Націй, ОБСЄ, Рада Європи, окремі посольства в окремі періоди. Завдяки посаді Державного секретаря і адекватній особі, що її обіймає, ситуація поступово змінюється, але на шляху досягнення досконалості є об'єктивні перешкоди.

Об'єктивні перешкоди

Перша і, можливо, найбільш відома - відсутність у керівництва МЗС права виробляти й реалізовувати кадрову політику. Проект нового Закону про дипломатичну службу, з яким кожен може ознайомитися на сайті Верховної Ради, не розповідає, що всі призначення на посади радника і вище в усіх дипломатичних установах України за кордоном робить адміністрація президента України. Саме це, як згадувалось у першій моїй статті про сучасну українську дипломатичну службу, прописано в Указі президента України №513/2008 десятилітньої давності. Якщо зайти на сайт посольства України у Великій Британії, то в списку побачимо три особи на посадах радника та радника-посланника. Їх усіх затверджує, інколи по півроку, вулиця Банкова. Так само вона затверджує і чотирьох радників у посольстві в Італії (це мало не половина всього складу). І ще п'ятьох у Польщі. І ще чотирьох у Китаї. І так далі. Просто такий собі відділ кадрів, який, як повідомляють у Фейсбуці декотрі дипломати, "обробляє" досьє місяцями, а нерідко - просто повертає запити МЗС без відповіді.

Таким чином висловлюється недовіра департаменту персоналу МЗС, директорам департаментів, які рекомендують співробітників для відрядження, конкурсній комісії, що їх погоджувала, заступникам міністра і держсекретареві, які ці рекомендації підтримують. І, не виключено, виїжджає не кращий, а той, котрий "показався" на бесіді в АП.

Друга перешкода - об'єктивніша. Вона - в перспективному баченні кожного напряму роботи в кожній окремій країні. A priori, що дипломат має бути ерудованим, освіченим і сучасним, і з цією метою його знання слід оновлювати вже у стінах Міністерства закордонних справ. Але навіть така талановита особа, прибувши на посаду за кордон, не повинна починати з чистого аркуша. Виконуючи свої обов'язки, вона має керуватися опрацьованою в МЗС, погодженою в урядових інституціях стратегією відносин із країною перебування у сфері своєї відповідальності. А таких поки що немає. Перший секретар з політичних питань, таким чином, має уявляти, чого ми хочемо досягнути у його царині на 3, 5, може - й 10 років наперед. Він має знати, що зробили принаймні двоє його попередників, і залишити чіткий звіт про досягнуте перед від'їздом. Крім паперів/електронних файлів, якісна наступність у дипслужбах європейських країн досягається в простий спосіб: коли приїжджає новий перший секретар, попередник його вже чекає, і вони проведуть тиждень чи 10 днів у повноцінному обміні інформацією та опрацюванні тактики на майбутнє. Притому що стратегія, як пам'ятаємо, мала б бути вироблена і не змінюватися від примх тих чи інших осіб або життєвих випадковостей. "Чимало посольств у Вашингтоні використовують дорогі послуги ПР-компаній для досягнення мети. Тим часом декотрі їхні співробітники приїжджають із віддаленим розумінням, як працює Вашингтон і як бути успішним з урядовою бюрократією, - пише виконавчий директор Міжнародної дипломатичної академії Ніклас Кралєв. - Країни отримали б значно кращі результати на перспективу, якби їхній дипсклад був краще підготовлений, що є результатом послідовності та інституційної пам'яті, коли дипломати передають естафети наступникам".

Третя перешкода - неструктурованість української державної служби як інституту, що позначається на діяльності дипустанови, в якій є представники не лише Міністерства закордонних справ. У Києві в кожного відомства - свій тип посвідчення, свої норми доступу, своя форма візитки. Це зовнішнє. А внутрішнє - свій стиль спілкування/листування, своє розуміння єдності державного управління, причому й воно часто залежить від розпоряджень керівника (прийшов новий міністр - буде новий порядок). Вирівнювати державну службу до єдиних стандартів покликані держсекретарі, які самі часто виступають захисниками "власного" господарства. Уявіть, як непросто притертися цим фахівцям, вихованим у різних відомствах, коли вони потрапляють під єдиний посольський дах. Важко переоцінити в цій ситуації роль посла. Але ж і посли, і співробітники змінюються що-чотири роки, і дипломатична установа - це постійний процес оновлення. Та й чи стане часу і терпіння послу займатися виховними або тренувальними вправами, коли завдання лобіювати важливі питання у високих кабінетах надходять із Києва щоденно? Тимчасовий вихід із ситуації є: обов'язкове кількамісячне стажування у формі виконання обов'язків у відповідному департаменті МЗС кожного кандидата на відрядження з іншого відомства. У статті 23 проекту Закону про дипломатичну службу про це ні слова. Повноцінний вихід - зміцнення ролі держслужби, ротація відповідальних кадрів між міністерствами, створення міжвідомчих служб. Для прикладу: в багатьох країнах Європи, та й за її межами, державний протокол - це одна інституція, яка діє при міністерстві закордонних справ і забезпечує всіх - главу держави, і уряду, і парламент, і міністерства. Власне, так у нас діє у своїй сфері Управління державної охорони. Чому лише воно?

Дипломатія - це творчість

Оскільки кожен телеканал вважає за обов'язок мати власного кухаря й експериментувати зі стравами, то всі ми тепер добре знаємо, що їжа вдається смачною, коли її готувати з хорошим настроєм та фантазією. Щоб "дипломатичну страву", виготовлену в дипустанові, з'їли досвідчені гурмани місцевого МЗС, вона має містити, крім обов'язкових інгредієнтів, щось особливе. Вишеньку на торті. Бути сексі.

У Київському інституті міжнародних відносин, судячи з телерепортажів, наполегливо вчать бути сексі, але коли випускники цього вишу потрапляють у нудні коридори МЗС, то в роботі це важко помітити. Та хіба може бути інакше? Адже з сотні випускників вишу до Міністерства закордонних справ подається лише від 5 до 10 осіб. У міністерство не йдуть ті, котрі насамперед - сексі, але ж із не-сексі співробітників не зробиш сексі-міністерство. Як вийти із зачарованого кола?

Серіали чи фільми про "цікаву" дипломатичну роботу роблять чимало країн (навіть Бразилія та Індія). Українцям відомі американські серіали "Картковий будинок" та "Пані держсекретар" про талановитих сексі-дипломатів. Де український серіал? Нема, кажете, теми? Є, і немало. Наприклад, якби не смарт-дії завзятих українських дипломатів на початку 1990-х, тексти угод про Чорноморський флот були б значно гіршими для України, а голова Рада Безпеки ООН не проголосив би заяву про безумовну приналежність Севастополя нашій державі (і ці документи ще послужать Україні, коли повертатимемо Крим). Значно довший фільм можна було б зробити за трилогією-спогадами посла Олександра Сліпченка "От имени страны". Українські дипломати мають не лише історію, а й історії, котрі аж просяться на екран.

А ось поява справжніх дипломатів на другорядних ток-шоу - питання спірне. Особливо за кордоном. Використання Твіттера як інформаційного сигналу в наш час, зрозуміло, доцільне, але перетворення його на інструмент для дискусії - швидше, шкідливе. Неоковирна голобля легко ламає вишукану дипломатичну шпагу. Як влучно зауважив відомий сатирик, "погоджуючись на дебати із Жириновським, мимоволі граєш за правилами Жириновського". Статус особливості й екстериторіальності, що його надають відповідна освіта і дипломатичний паспорт, підступно (й назавжди) зірвуть провокатори. Це розуміють дипломати успішних країн, які ніколи не опустяться до діалогу із "захаровими". Не варто й нам.

Де ж тоді демонструвати творчість і бути сексі? У переговорному процесі. В опрацюванні модальностей можливої місії ООН у Донбасі. У просуванні гуманітарного порядку денного з сусідніми країнами. У виході на африканські ринки, де давно працюють невелика Словенія і сусідні Польща та Білорусь. Було би бажання й хист!

Уміти повною мірою використати систему зовнішніх зносин як для захисту України у скрутний час, так і для продуктивних реформ - не менш важливо, ніж збагатіти на "джавеліни", які без дипломатів, до речі, ми б навряд чи отримали. Чим швидше це усвідомлять українське громадянське суспільство, парламент, державна влада й уряд, тим краще. Велика дискусія на цю тему назріла. Столітній дипломатії час жити в новому вимірі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі