Керченський півострів. Село Глазовка. Пам’ятник воїнам-грузинам, які загинули в роки Другої світової...
Генетика з «грузинським акцентом»
Є різні види пам’яті. Приміром, пам’ять генетична, «закручена» у твоєму ДНК, твій код, у якому дані всіх тих тисяч поколінь, із яких у результаті сформувався ти. Багато в чому саме вона є однією з найважливіших складових такої неоціненної людської якості, як інтуїція. Кожний із нас протягом життя відчуває її незриму підтримку. І якщо прислухатися до неї належним чином, вона може стати тим незримим хранителем, який відведе небезпеку й не дасть оступитися. У такий спосіб за допомогою інтуїції тебе охороняють усі попередні покоління. Генетична пам’ять іноді спрацьовує найнесподіванішим чином.
У цьому плані мене буквально вразив один випадок. Сам я практично в однаковому ступені належу й Грузії, і Україні. Народився в Кутаїсі (місті, якому понад три тисячі років), часто приїжджав в Україну до близьких. Закінчив Київський інститут міжнародних відносин. І нарешті, одружився на українці. Коли народився наш первісток Іраклій, ми з дружиною були щасливі до глибини душі. І як годиться, у моменти найтяжчих потрясінь кожний із нас висловлював радість своєю рідною мовою. Я — грузинською, вона — українською. На сімейній раді так і вирішили — кожний розмовляє із дитиною своєю рідною мовою, щоб із народження сприйняв відразу обидві. Я через це переживав, зізнаюся чесно. Сама ситуація була на боці дружини. Жили ми в Україні, спілкувалися переважно з її ріднею, вона сиділа з дитиною вдома, а я з ранку до вечора навчався і працював, тільки зрідка спілкуючись із малюком. Однак син, усупереч усякій логіці, заговорив спочатку грузинською. А потім і дочка — теж. Дружина дотепер не може зрозуміти — чому?!!
Виноградна лоза
Є ще пам’ять, яка передається за допомогою пісень, легенд і переказів. Вона проникає в нас із молоком матері під легкі звуки колискової. Гарне вино якомога краще сприяє її загостренню... Воно надихає, об’єднує, народжує почуття співпричетності, гармонії, єдності, заряджає особливою енергією, бадьорістю, оптимізмом. Недарма виноградна лоза в Грузії вважається священною. А грузини здавна, йдучи в похід, брали із собою як оберіг, зроблений із виноградної лози, хрест святої Ніни, фамільний кинджал і пісню... Три речі — незамінні й у дорозі, і в житті.
«Жива пам’ять». Бабуся
Інший різновид пам’яті — пам’ять про минулі, але життєво пов’язані із нами покоління. Про те, кого пам’ятали наші бабусі, дідусі, ми з вами. Та пам’ять, яка залишила щось відчутне. Образи живих людей, із якими довелося спілкуватися нам і тим, хто нас сьогодні оточує. Вона — усвідомлена. Можна сказати — реальна. І починається вона для нас, напевно, із Другої світової. Ще живі ті, хто не з книжок і спогадів, а на прикладі власного життя може передати той біль, ту гірку реальність, ще живу в їхніх душах...
Така пам’ять, аж до наших днів, нанизує на себе всі події. Це «жива» пам’ять. Вона найнаочніше показує, як не слід поступати, а як, навпаки, необхідно. Ось чому в Грузії прислухаються до слів людей похилого віку.
Побувши в Грузії, багато хто зазначає, що грузини віддають перевагу чорному кольору. Жінки це пояснюють його ефектністю і тим, що він зорово робить людину стрункішою. Чоловіки — практичністю і зручністю. Насправді ж це просто колір трауру, а траур за особливо близькими людьми деякі грузини носять роками.
Згадую свою бабусю. Гарна така, горда. Траур вона носила після смерті дідуся і, скільки її пам’ятаю, ніколи не зраджувала чорному кольору. Вона часто розповідала мені казки, посміхалася, і мені так хотілося побачити її у світлому. Якось я занедужав на вітрянку, а в Грузії, відповідно до звичаю, дорослі обов’язково виконують найзаповітніше бажання хворої дитини. Скориставшись цим, я попросив бабусю зняти траур хоча б на один день. Назавжди запам’ятав — вона була така гарна у світлому...
Останнє десятиріччя з лихвою додало Грузії чорного кольору. Нові війни віднімали в основному молодь. А мати, яка втратила своїх дітей, уже назавжди залишиться в чорному. Лихоліття. Траур носитиме ціле покоління, як мовчазне застереження поколінню наступному — щоб ті зуміли правильно обминути всі «гострі кути» у політиці, не проливаючи крові. Основне зараз залежить від політиків. Від того, наскільки правильно вони використовують досвід минулого. І свій особистий досвід теж...
«Тримаю себе в дипломатичних шорах»
Грузинський характер вибуховий, «гарячий». Ми люди емоційні, і нікуди від цього не подітися. Та це зовсім не погана якість, якщо направити її в творче русло. Я тривалий час працював у міністерстві оборони Грузії. І при всьому, м’яко кажучи, темпераментному обговоренні багатьох питань не пам’ятаю, щоб рішення приймалися необдумано та поспіхом. Звичайно сперечаються до хрипоти, а вирішують повільно, зваживши всі «за» і «проти» десять разів.
Сам я теж довго навчався тримати себе, що називається, у «дипломатичних шорах». І прикладом у цьому сенсі став для мене президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Коли виникала якась нерозв’язна, на перший погляд, проблема, завжди згадував деякі сторінки з його біографії. Приміром, те, як у квітні 1978 року він, як перший секретар ЦК компартії, підтримав тисячі демонстрантів, які протестували проти надання російській мові статусу державної. За це, за радянськими законами, можна було потрапити під «розстрільну» статтю «зрада Батьківщині». Або як під час футбольного матчу, 1981 року, Едуард Амвросійович на стадіоні в Тбілісі просто вийшов до людей і цим зупинив натовп фанатів, розлючених через неправильні, на їхню думку, дії судді. Він повів їх за собою і вивів на більш безпечне місце. І потім приходить усвідомлення того, що якщо він із такими ситуаціями зміг впоратися, то мені зі своїми не впоратися — просто соромно.
Коли ж мене призначили послом, довго думав: чи впораюся? Та після розмови з Едуардом Амвросійовичем зрозумів: звісно так. Я часто зустрічаюся з президентом і продовжую навчатися в нього. З кожною зустріччю відкриваю для себе щось нове... Навчаюся бути дипломатом, грузином і просто бути людиною. Учуся, як, використовуючи минулий досвід, активно будувати нинішнє та майбутнє.
Мама
А найближча людина, до якої йду за підтримкою душевною, — моя мама. Живе вона зараз у Тбілісі. І завжди на мене чекає. Вона — хранителька історії всього нашого роду, його мудрості та доброти. Дуже гостинна й відкрита людина. Надійна та активна. Завжди рада не тільки нам, а й усім нашим українським друзям. Адже Україна для неї — друга батьківщина теж. Моїм друзям, які їдуть у Грузію в цей неспокійний час, я завжди залишаю адресу й телефон мами, про всяк випадок. Оскільки знаю — надійнішого нічого бути не може.
P.S. Кілька років тому на міжнародному форумі безпеки й співробітництва на Кавказі, який проходив у Сочі, один із доповідачів, грузинський учений із світовим ім’ям, вимовив емоційну, насичену, яскраву промову. Її кінець буквально потонув у бурхливих оплесках. Доповідач поклонився залу й... заплакав.
«Я живу та працюю в Москві, — пояснив він причину такої реакції, — усі родичі — у Грузії. Вільно їжджу всім світом. Та щоб приїхати на форум у Грузію, мені, відомій й у Росії, і в Грузії людині, доводиться перетинати два кордони, й на кожному із них є принизлива процедура обшуку. Причому інколи роздягають майже зовсім. А те, що кажуть при цьому і як поводяться, взагалі прокоментувати важко. Не можу передати, чого мені це варто. Та я все одно знову сюди їду. Не можу інакше, адже на мене тут чекає вся рідня, і насамперед мама... Чому за цей час, розірвавши всі старі зв’язки, ми не створили в наших відносинах нічого позитивного? Не скористалися уроками минулого, не зберегли той позитив, який безумовно був. І, втративши пам’ять простої людської кревності, основним аргументом у вирішенні питань, на будь-яких офіційних рівнях, визнаємо лише силу. Нічого не вийде з цих форумів, поки ми не зрозуміємо, що головне — по-людському ставитися один до одного, шанувати природне прагнення кожної людини бути вільною, а держави — незалежною. Пам’ятати хороше, цінувати його, не забувати».
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google