НА ДРУГИЙ ТЕРМІН...

Ось і все. Щонайменше, протягом найближчих п’яти років у Білорусі нічого не зміниться. Олександр Лукашенко переміг на президентських виборах задовго до дня їх проведення, а своїми трьома чвертями голосів виборців змусив замовкнути тих, хто розраховував спростувати результати голосування, звинувачуючи владу в підтасуваннях і махінаціях. Чинний президент оголосив про свою перемогу ще до того, як було оголошено попередні результати. Коли офіційно було опрацьовано приблизно один відсоток бюлетенів, він заявив, що білоруський народ здобув перемогу, позаяк вибрав свого президента у першому турі. Лукашенко значно випередив головного конкурента — лідера об’єднаної опозиції Володимира Гончарика, який зумів набрати лише близько 15 відсотків голосів.

Кілька тисяч опозиціонерів, зібравшись під дощем біля Палацу профспілок, де міститься прес-центр білоруського центрвиборчкому, скандували «Живє Бєларусь!», вирубували електрику в Палаці профспілок, співали пісню про «ескадрони смерті», спеціально написану до дня виборів. Усе це створювало враження історичності моменту і, мабуть, мало ініціювати масові акції протесту за югославським сценарієм. Проте надії на те, що наступного ранку люди, дізнавшись про остаточні результати виборів, знову прийдуть на майдан, не справдилися. Народ не прийшов...

Лукашенко провів свою передвиборну кампанію напористо, безсоромно використовуючи весь арсенал наявного в нього адміністративного ресурсу, не залишивши опозиції ані найменшого шансу змінити ситуацію на свою користь. У хід ішло все. Президент спирався на старі добрі принципи радянської пропаганди, присмачуючи їх значною дозою популізму.

«Бацька нації» щодня з’являвся на телеекранах, інформаційні програми регулярно показували його під час відвідин заводів, лікарень, шкіл, хокейних матчів, спілкування з виборцями на вулицях. У своїх частих зверненнях до народу Лукашенко говорив про себе як про простого патріота, який ніколи нікого не зраджував і не грабував, завжди ненавидів зрадників та злодіїв.

Більшість виборців мали небагато шансів побачити кандидата від опозиції Володимира Гончарика та його прибічників. За даними глави місії спостерігачів ОБСЄ на виборах, лише 24% ефірного часу присвячувалося Гончарику, причому 95% усього, що про нього говорили в ефірі, було негативним, а 95% новин про Лукашенка — позитивними.

Президентський інтернет-сайт із портретом самого Лукашенка в оточенні дітей рекламувався в головній інформаційній програмі країни. А представники центрвиборчкому, які теоретично мали виконувати функції арбітрів на виборах, запевняли телеглядачів у тому, що в них немає іншого кандидата, крім Лукашенка, якому можна доручити долю країни на найближчі п’ять років.

Головний рупор влади газета «Советская Белоруссия» (за минулі десять років не змінила ні своєї назви, ні своєї суті) двічі опублікувала передвиборну промову Лукашенка. Її тираж збільшили вдвічі, а потрібні номери допровадили в кожну мінську квартиру. Водночас урядові газети чимало потрудилися над «редагуванням» передвиборної декларації Гончарика, а опозиційні видання піддавалися конфіскації накладів і жорсткій цензурі.

Не відставало від преси й телебачення. Єдиний білоруський телеканал (ясна річ, державний) щодня транслював дуже критичний і однобокий огляд опозиційної преси й навіть показав спеціально знятий до виборів пропагандистський фільм, у якому білоруську опозицію було показано в найнепривабливішому світлі.

Що ж могла протиставити владі опозиція? Практично нічого, крім мізерної наочної агітації на вулицях міст. Слід зазначити, у Білорусії, на відміну від Росії чи України, просто немає внутрішніх джерел фінансування опозиційних сил. Президент особисто стежить за тим, аби в його республіці не з’явилися заможні люди, які б у перспективі могли бути зацікавленими в його зникненні з політичної арени. У країні, де масова приватизація не розпочиналася (і, судячи з усього, не розпочнеться), де іноземні інвестиції можна перелічити на пальцях, де практично неможливо купити та продати іноземну валюту,— тих, кого ми називаємо олігархами, просто немає як класу.

Отже, все фінансування білоруської опозиції — зовнішнє. Тому офіційна пропаганда, обвинувачуючи противників президента в тому, що ті відпрацьовують західні «подачки», загалом не дуже далека від істини. А тотальний контроль адміністрації президента над силовими структурами та наявність у республіці «ручної» законодавчої й судової влади унеможливлює появу в Білорусі свого «касетного скандалу», який скидався б розмахом на український. Єдина спроба прокрутити на російських каналах відеоплівки зі звинуваченнями Лукашенка у фізичних розправах над опозиційними лідерами так і не змогла похитнути позиції президента.

Проте найголовнішою причиною нищівної поразки опозиції стала неправильно вибрана передвиборна лінія. Опоненти президента боролися більшою мірою з особистістю самого Лукашенка, ніж з економічною й політичною лінією, якої він дотримується. Тим часом офіційна пропаганда ненав’язливо підказувала виборцям, що опозиціонерам потрібна лише влада, а всі їхні розмови про необхідність початку реформ і демократизації — порожні балачки.

А за Лукашенком стояли реальні справи. Адже він зумів утримати обсяг виробництва в країні майже на рівні 1990 року. До всього, Білорусі вдалося не потрапити в кредитну залежність від західних держав. Та й інтеграція з Росією в президента стоїть на першому місці. Можна, звісно, казати, що білоруси просто не бачили іншого життя і їм ні з чого вибирати. Проте ті, хто цього літа відпочивав у Криму, вочевидь помітили, скільки там було автомобілів із білоруськими номерами. Напевно, їхні власники розплачувалися на півострові не дерев’яними «зайчиками». Отож, не так кепсько живуть наші північні сусіди, як про це розповідають певні засоби масової інформації. Немає нічого дивного в тому, що білоруський народ, особливо жителі провінції, просто обожнює свого президента. У Білорусі, напевно, є й інші виборці, котрі не в захопленні від Лукашенка, але опозиційні політики, практично невідомі населенню, довіри в громадян не викликають. Здається, вони вже звикли до чинного президента і знають, чого від нього чекати, а невідомість їх лякає.

На своїй першій прес-конференції після виборів (яка більше скидалася на репетицію інавгурації) Олександр Лукашенко заявив, що другий термін його президентства не буде періодом радикальних перетворень і корінної ломки. І все-таки деяких змін у його діяльності, особливо зовнішньополітичній, очікувати слід. Він уже досить досвідчений політик для того, аби розуміти — його країна не може довго жити в міжнародній ізоляції. А оцінка минулих виборів зарубіжними спостерігачами дає йому певну надію на налагодження співпраці з Заходом.

Західні представники, звісно, не змогли позитивно оцінити недільне голосування. Так, Організація з безпеки та співробітництва в Європі вважає, що минулі президентські вибори в Білорусі не були вільними й демократичними. Як заявив в інтерв’ю Рейтер високий представник цієї структури Хреїр Баліан, «вибори, безумовно, не були чесними й демократичними, передусім через передвиборну обстановку в країні». Він зазначив, що білоруська влада перешкоджала міжнародним спостерігачам, а сам Лукашенко звинуватив ОБСЄ у здійсненні шпигунської операції на території Білорусії.

Усе це так. Проте, на думку місії міжнародних спостерігачів, ізоляція країни суперечить інтересам білоруського народу й не сприяє розвитку демократичних процесів. Як заявили на прес-конференції представники всіх чотирьох структур, які входять до місії, — Парламентської асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї Ради Європи, Європарламенту й ОБСЄ, — вони готові співпрацювати з білоруською владою, але за умови, що та візьме на себе певні зобов’язання. Такої позиції дотримується і європейська преса. Більшість видань вважає, що перемога президента Лукашенка, ймовірно, знаменує новий період розрядки напруженості у відносинах Білорусі з західноєвропейськими країнами.

Сполучені Штати, проте, напевно не поділятимуть такої м’якої позиції. Вашингтон навряд чи готовий розпростерти обійми Лукашенку після того, як він похвалився, що білоруське КДБ з допомогою російських спецслужб одержало текст недавньої секретної доповіді американського посла. І недаремно держсекретар США Колін Пауелл назвав Білорусь «європейською країною, яка залишилася самотньою й поза законом».

Сполучені Штати безапеляційно заявили, що переобрання Олександра Лукашенка президентом Білорусі не може бути визнане міжнародним співтовариством, бо вибори в республіці не були вільними й відкритими. За словами представників держдепартаменту США, Лукашенко скористався виборами лише як «ширмою» для реалізації свого бажання й далі керувати Білоруссю. Саме тому білоруський правлячий режим, на думку офіційного Вашингтона, належить минулому і йому загрожує міжнародна ізоляція. Проте американцям, очевидно, найближчим часом буде не до Білорусі.

Хай там як, а єдиним союзником білоруського президента залишається Росія, яка загалом могла, за бажання, вплинути на результат виборів. Проте Москва не дуже прагнула зміни керівництва в Мінську. Це й зрозуміло — Білорусь залишається одним з останніх форпостів Росії на шляху Північноатлантичного альянсу, вплив якого різко розширюється. Деякі російські ЗМІ — симпатики опозиції намагалися надавати їй трохи ефірного часу. Проте вже задовго до виборів було очевидно, що й вони змирилися з неминучою перемогою президента. Обрання Лукашенка на другий термін вітали практично всі російські політики. І лише лідер руху СПС Борис Нємцов заявив, що це призведе до продовження «економічного застою, безправ’я та сваволі».

Західні політики називають Олександра Лукашенка «останнім комуністичним диктатором у Європі» й «чорною вівцею в європейській родині», білоруські громадяни називають його «бацькой». І перші, і другі переконані у своїй правоті, і нічого з цим вдіяти не можна. Проте новий старий президент правитиме в Білорусі ще як мінімум п’ять років, і саме з ним доведеться мати справу і тим, і другим.