Як Білий дім відповів Кремлю: навіщо Блінкен приїздив до Києва

Державний секретар США Ентоні Блінкен відвідав Україну з несподіваним візитом.

Його метою було підтвердити рішучу налаштованість Сполучених Штатів і їхніх союзників підтримати Україну на тлі загрози з боку Росії. Зустрічаючись із президентом України та міністром закордонних справ, американський високопосадовець мав можливість поділитися результатами інтенсивних перемовин із росіянами. Втім, цей візит обумовлений радше ідеологічними міркуваннями, ніж нагальною потребою подивитися одне одному у вічі. Формула «нічого про Україну без України» одразу б девальвувалася, якби очільник американської дипломатії оминув Київ на своєму шляху через Берлін до Женеви, де зустрічатиметься з міністром закордонних справ Росії, намагаючись знизити ризики ескалації.

Кремль припустився драматичної помилки.

Невизнана анексія Криму та війна низької інтенсивності на Донбасі вже стали своєрідною політико-дипломатичною рутиною й ординарними новинами у світових медіа. Одначе погрозою відкритого вторгнення та підпорядкування України у разі ненадання письмових гарантій безпеки Росії з боку США й НАТО Москва перетворила «кризу в та навколо України» на гостру проблему європейської безпеки. Американські дипломати скористалися такою подачею для гуртування колективного Заходу у протидії дедалі агресивнішій Росії. Для забезпечення якнайшвидшої конвертації вербальних сигналів в усвідомлення російськими очільниками їх серйозності авіаносна ударна група ВМС США на чолі з «Гаррі Труменом» отримала наказ відтермінувати передислокацію з Середземномор’я, тоді як у повітрі над Східною Україною регулярно з’являлися розвідувальні літаки і навіть стратегічні бомбардувальники Б-52.

На перемовинах із росіянами у рамках Діалогу щодо стратегічної стабільності, Ради Росія—НАТО та ОБСЄ Вашингтон окреслив три ключових принципи. Перший: доля союзників і партнерів вирішуватиметься виключно з їхньою участю. Другий: рішення та компроміси мають базуватися на принципі взаємності. Третій: будь-який прогрес залежить від деескалації з боку Москви.

Важливим кроком стало розділення тематики стратегічної стабільності, двосторонніх відносин та пов’язаної з НАТО — і проблематики європейської безпеки, де ключовим питанням є російська агресія проти України. Це було важливо, оскільки, традиційно ув’язуючи питання в один клубок, Росія мала більше шансів отримати поступки в менш «важливих» питаннях, зокрема щодо України, в обмін на реалізацію своєї «особливої відповідальності за стратегічну стабільність у світі», — такий собі латентний шантаж ядерною зброєю.

Хто знає, який «компроміс» можна було б знайти, якщо б йшлося виключно про питання членства України в НАТО! Не лише німецькі путінферштеєри, а й деякі американські політичні реалісти наввипередки пропонували різноманітні варіанти: від юридичної фіксації заборони членства та відтермінування цього питання на два десятки років до створення санітарного коридору з особливими гарантіями безпеки (мабуть, за калькою Будапештського меморандуму) та проведення на окупованих Росією українських, грузинських і молдовських територіях референдумів для всеосяжного вирішення континентальних проблем безпеки.

Заборона на розширення НАТО, крім руйнування засадничих принципів організації, вдарила б і по Фінляндії та Швеції, для яких відкрита опція членства є важливою частиною стратегічних розрахунків. Неприйнятними виявилися й вимоги Росії вивезти американську ядерну зброю та військових із континенту, що зробило б країни Центральної і Східної Європи абсолютно вразливими.

Заяви російських дипломатів та офіційних осіб про готовність говорити виключно з американцями, котрі мають забезпечити виконання союзниками прийнятих надпотугами рішень, не на жарт обурили європейців. Особливо цікаво було спостерігати за реакцією очільників ЄС, котрі настирливо нагадували про необхідність залучення об’єднання до вирішення проблематики європейської безпеки. Можливо, зневажання Кремлем політичного і військового потенціалу потужнішої, за умов об’єднання, Європи підштовхне до рефлексій на тему, чому Брюссель залишався за дужками «норманської четвірки» весь цей час та що він здатен привнести в урегулювання, чому стратегічна автономія не додає геополітичної ваги.

Якщо від початку каденції Джозефа Байдена його стратеги тішилися ілюзією, що вдасться встановити стабільні й передбачувані відносини, то зараз сутністю підходу є управління ризиками за допомогою підтримки каналів комунікацій, заходів зміцнення довіри, більшої прозорості та зниження ризиків ескалації. «Я досі вважаю, що Путін не хоче повномасштабної війни, — заявив американський президент на пресконференції в середу. — ...Чи вважаю я, що Путін хоче перевірити реакцію Заходу, США і НАТО на можливу агресію? Так, я думаю, він буде перевіряти нашу готовність. Але я знаю, що він заплатить високу й серйозну ціну, якщо не змінить своїх намірів уже зараз. І, я думаю, він усе життя жалкуватиме про таке рішення».

Вашингтон вдасться до істотного посилення східного флангу альянсу, збільшення безпекової допомоги Україні, а також болючих фінансових і секторальних санкцій. При цьому метою санкцій буде не поступове нарощування тиску, як досі, а їх максимально руйнівний ефект. США з союзниками відпрацьовують плани дій у площині постачання енергоносіїв на випадок, якщо у Кремлі вирішать перекрити газовий вентиль у відповідь на запровадження санкцій. Для посилення ефекту, який має стримувати агресію, наприкінці минулого року президент США виділив додаткових 200 млн дол. на безпекову допомогу, що, ймовірно, включатиме «Стінгери» та інше озброєння.

16 січня, перебуваючи у Києві дорогою до Москви, міністерка закордонних справ ФРН Анналена Бербок повідомила про незмінну принципову позицію Берліна не постачати озброєння в конфліктні зони, зокрема Україну. Залишмо на совісті німецьких партнерів, як це послання читатимуть у Кремлі, а також питання принциповості, оскільки вона чомусь не поширюється на країни Північної Африки та Близького Сходу. Втім, надзвичайно дивно було побачити, що повітряний простір ФРН оминали транспортні літаки Королівських ВПС Сполученого Королівства, які в екстреному порядку доставили в Україну безпекову допомогу, зокрема протитанкову зброю. Швидше очікувано, ніж дивно було чути з Берліна розмірковування про виключно економічний характер «Північного потоку-2» та недоцільність його зупинки. Очевидно, що держсекретар США приділить особливу увагу дисциплінарним питанням у площині санкцій у перемовинах із німецькими, французькими та британськими колегами в Берліні. Напевно, він також нагадає, що Німеччина взяла на себе зобов’язання не допустити використання Росією енергетики як зброї в обмін на «зелене світло» в питанні добудови газогону «Північний потік-2».

Сполучені Штати своїми словами і вчинками підкреслюють суб’єктність України. Наша держава формально не втратила перспективи членства в НАТО і отримуватиме трохи більший обсяг безпекової допомоги та розширений спектр засобів. Водночас американці вирішили не провокувати росіян, посилюючи підтримку Києва до рівня, котрий кардинально змінив би стратегічні розрахунки Кремля. Ми побачили певну корекцією курсу на російському напрямі, втрату ілюзій щодо його договороспроможності. У Москві взяли паузу, яку неодмінно перервуть ескалацією — випробуванням волі до спротиву та стійкості України, трансатлантичної єдності й рішучості Сполучених Штатів.

Чи спрацює обрана адміністрацією Джо Байдена стратегія стримування масштабної агресії Росії проти України, нікому не відомо. Залишається відкритим і питання, чи можливо переконати вашингтонських стратегів, що стримувальна дипломатія буде ефективнішою, коли оборонна спроможність України зросте до рівня, який значно ускладнить реалізацію агресивних планів Кремля до початку їх реалізації?

Більше статей Олександра Хари читайте за посиланням.