Іранське досьє президента Трампа

Ця теза, мабуть, якнайповніше характеризує минуле, сучасне і, вочевидь, близьке майбутнє цього важливого й водночас украй неспокійного регіону, який уже не перше десятиліття перебуває в центрі міжнародної політики. Початок 2019 р. також підтвердив: основні події на світовій арені розгортатимуться саме на Сході, а протидія Ірану залишається одним із головних зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Трампа. Аби розібратися в тому, чого саме можна очікувати, виходячи з американсько-іранського протистояння, мабуть слід повернутися на декілька років назад.

Ще на етапі президентської кампанії була добре відома гостра критика Трампа на адресу ядерної угоди з Іраном 2015 р. Не дивно, що саме тому іранці відчайдушно не хотіли приходу Трампа у Білий дім. Однак також можна згадати, що наприкінці 2017 р. в Ірані відбулися масові демонстрації, які починалися як протест проти корупції та економічної скрути, а згодом навіть стали чинником міжнародної політики, зокрема спровокували тоді дискусію в ООН про співвідношення між державним суверенітетом і правами людини.

Десь тими ж днями журналісти відомого інтернет-видання Politico оприлюднили матеріали розслідування, в якому містилася вибухова інформація про те, що адміністрація Обами, з метою забезпечення ядерної угоди з Іраном, фактично, згорнула операцію американських правоохоронців проти проіранського угруповання "Хізбалла" - ліванської шиїтської парамілітарної організації, що діє за підтримки Ірану.

У матеріалі зазначалося, що американська операція під назвою "Проект Кассандра" була започаткована ще у 2008 р. для протидії "Хізбаллі", яка, згідно із зібраними на той час доказами, перетворилася на "міжнародний кримінальний синдикат", котрий торгував зброєю та наркотиками й одержував від цього щорічні доходи на суму близько 1 млрд дол. Зокрема, під час розслідування було з'ясовано, що "Хізбалла" постачала наркотики з Латинської Америки до США й відмивала отримані кошти через один із ліванських банків та використовуючи схеми з постачання вживаних американських автомобілів до Західної Африки.

Однак журналісти Politico також з'ясували, що, незважаючи на надані матеріали, Міністерство юстиції США неодноразово відмовляло у відкритті кримінальних справ проти членів "Хізбалли" та ряду пов'язаних із нею осіб. Крім того, зазначалося, що Державний департамент США не доклав тоді належних зусиль до екстрадиції обвинувачених осіб у країни, в яких їх могли заарештувати.

На думку авторів дослідження, причиною цього могла стати налаштованість адміністрації Обами на пошук контактів із так званими поміркованими елементами "Хізбалли" та загальний курс тодішнього Білого дому на нормалізацію відносин із Тегераном з метою укладення ядерної угоди.

Посилаючись на джерела в Агентстві США з протидії наркотикам (DEA), інтернет-видання зазначало, що після укладення ядерної угоди з Тегераном "Проект Кассандра" був, фактично, зупинений, що призвело до втрати оперативних можливостей у міжнародних кримінальних колах, розгалужені зв'язки яких тяглися не лише в Іран, а й у Росію, Венесуелу, Колумбію, Мексику та самі Сполучені Штати.

Звісно ж, розслідування Politico, незважаючи на певні критичні зауваження з боку колишніх посадовців часів Обами, не могло не вплинути й на так уже доволі негативне ставлення адміністрації Трампа до ядерної угоди з Іраном. Невипадково міністерство юстиції США у січні 2018 року розпочало нове розслідування фактів, згаданих у публікації Politico.

Після рішення США вийти з ядерної угоди з Іраном від 14 липня 2015 р., відомої як Спільний всеосяжний план дій, іранська ядерна програма знову опинилася в центрі уваги світу. Очевидно, слід згадати, що Іран ще у 1968 р. приєднався до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). На початку 1990-х років Іран намагався отримати допомогу в розвитку ядерної енергетики з боку низки країн, зокрема Китаю й Аргентини, які мусили відмовитися від співпраці з Тегераном під тиском США, що вже тоді вважали її прикриттям для створення ядерної зброї.

Трохи згодом розпочалася відповідна співпраця Ірану з Росією, зокрема на підставі підписаних контрактів на будівництво енергоблоків для АЕС у Бушері та поставку туди ядерного палива. Розробляв Іран і власні поклади уранової руди, а також зміцнював науково-технічну базу, яка, вочевидь, є найбільш передовою в регіоні, за винятком Ізраїлю.

Однак уже 2003 р. міжнародне співтовариство пересвідчилося, що Іран може здійснювати власне збагачення урану: стало відомо про відповідний завод у Натанзі, деталі для центрифуг якого, як з'ясувалося, надійшли з Пакистану через якусь підозрілу оборудку. Ці занепокоєння посилилися після виявлення спроб Ірану незаконно отримати в Європі пристрої, що могли бути використані для створення ядерного вибухового пристрою. Головні підозри світової спільноти і Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) щодо Ірану полягали саме у його спробах приховати діяльність зі створення ядерного потенціалу, а також у наявності доволі потужної ракетної програми.

США, своєю чергою, завжди були занепокоєні значними регіональними амбіціями Ірану. Однак, коли Тегеран майже впритул наблизився до так званого ядерного порогу, адміністрація Обами все ж таки пішла на укладення багатосторонньої домовленості, яка мала спрямувати відповідну іранську програму на виключно мирний шлях.

Так, 14 липня 2015 р. США, Китай, Британія, Франція, Німеччина, Росія та Іран підписали Спільний всеосяжний план дій, яким, зокрема, передбачалося зменшення кількості іранських центрифуг для збагачення урану; перетворення реактора Арак на дослідницький; доступ МАГАТЕ до всіх ядерних об'єктів Ірану та поступове скасування антиіранських санкцій. До речі, тоді, у 2015 р., в Україні мало хто помітив, що саме розв'язання ситуації навколо ядерної програми Ірану дозволило Кремлю вийти з дипломатичної ізоляції після окупації Криму та повернутися на міжнародну арену.

8 травня 2018 р., попри численні заклики звідусюди "продовжувати діалог з Тегераном", президент Трамп прийняв рішення, що США мають вийти з багатосторонньої угоди з Іраном від 2015 р. Як заявив того дня президент Сполучених Штатів: "Іран є головним спонсором тероризму у світі… В основі іранської ядерної угоди була "брехня", що "доведено". "Будь-яка країна, котра допомагає Ірану в його прагненні здобути ядерну зброю, також може потрапити під жорсткі санкції Сполучених Штатів", - наголосив тоді Дональд Трамп.

Ракетна програма Ірану сьогодні визнана одним із найбільш контроверсійних питань сучасної міжнародної політики й тісно пов'язана як з іранською ядерною угодою 2015 р., так і з рішенням США вийти з неї. Особливу тривогу в міжнародної спільноти викликає саме балістичний компонент іранської ракетної програми, тобто можливість створювати ракети з дальністю польоту понад 5500 км. Сьогодні ж головне завдання Ірану - збільшення влучності наявних ракет, а також розвиток власної космічної програми. Певного прогресу досяг Тегеран і у виробництві безпілотних літальних апаратів військового призначення.

Аналіз інформації з різних джерел свідчить, що, попри системні заходи й значні зусилля країн - учасниць Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ), Іран спромігся налагодити ефективну мережу придбання за кордоном різних компонентів для своєї ракетної програми, а також розпочати відповідне власне виробництво всередині країни, хоча в деяких сегментах його залежність від імпортних технологій залишається досить критичною.

Повертаючись до ядерної угоди з Іраном від 2015 р., можна констатувати, що серйозне занепокоєння Вашингтону й Заходу загалом викликає не лише власне ракетна програма Тегерана, а й так зване вторинне розповсюдження, тобто спроби Ірану самостійно або спільно з іншими країнами розробляти нові ракетні системи, та їх експорт за кордон.

Що відбувається сьогодні, і чого можна очікувати?

Як відомо, у травні минулого року Вашингтон оприлюднив доволі розлогий перелік вимог до Тегерану, серед яких: найповніше і найвідвертіше співробітництво з Міжнародною агенцією з ядерної енергії (МАГАТЕ), включно з наданням усіх даних щодо військового компоненту ядерної програми; припинення розвитку ракетних систем, здатних нести ядерні заряди, та експорту балістичних ракет; ненадання подальшої підтримки терористичним групам на Близькому Сході, включно з "Хізбаллою", "Хамасом", "Палестинським ісламським джихадом"; виведення всіх сил під іранським командуванням з усієї території Сирії; припинення надання військової підтримки формуванням "Хуту" в Ємені та сприяння політичному мирному процесу в цій державі; відмова від сприяння руху "Талібан" та іншим терористам в Афганістані тощо.

Відповідно, ці пропозиції США Іран відкинув, хоча питання його подальшої політики щодо Сполучених Штатів (поза публічними антиамериканськими гаслами) наразі залишається відкритим. Зрозуміло одне: в Тегерані побоюються можливої масштабної конфронтації з Вашингтоном, яка, безумовно, завадить дальшому поширенню його впливу та зміцненню позицій у регіоні від Ємену до Лівану.

Взагалі, є підстави вважати, що керівництво Ірану сприймає свою країну як велику державу, щонайменше - регіонального значення, хотіло б брати повноправну участь у вирішенні важливих світових питань і розраховує на повагу до його політики. Це, як бачиться, у більш спокійному політичному кліматі в регіоні, при реалістичній оцінці сторонами наявних амбіцій та ресурсів, могло б навіть у майбутньому стати певним підґрунтям процесу, що мав би ознаки нормалізації американсько-іранських відносин.

А тим часом наприкінці минуло року, а саме 1 грудня, державний секретар Майкл Помпео в окремій заяві наголосив, що Іран продовжує розвивати свою ракетну програму, створюючи ракети, здатні "завдати ударів по деяких частинах Європи і будь-де на Близькому та Середньому Сході", що, на думку Вашингтону, явно суперечить резолюції №2231 Ради Безпеки ООН.

Що ж, після двох років президентства Дональда Трампа вже можна вважати, що особисто він полюбляє такий алгоритм дій, який деякі експерти умовно визначають як "від ескалації до деескалації": найбільш яскраво світ це побачив на прикладі різкої зміни ставлення США до КНДР. Безперечно одне: Трамп не хоче грати за чужими правилами і щиро вірить у свою здатність довести це Тегерану.

Можна припустити, що США й надалі посилюватимуть багатоформатний санкційний тиск на Іран і заохочуватимуть до цього інші країни. Очевидно, мета всього цього - дипломатично й економічно ізолювати іранський режим від решти світу. Вашингтон також намагатиметься послабити конструкцію клерикального режиму в цій країні, спонукати Тегеран до певної корекції зовнішньої політики і примусити його укласти нову ядерну угоду з набагато жорсткішими умовами, ніж домовленість 2015 р.

При цьому і внутрішні зміни, і укладення у близькій перспективі нової ядерної угоди, мабуть, можна вважати малоймовірними: загальновідомо, що ядерна програма для Тегерану - питання національного престижу. Тобто іранське досьє президента Трампа залишається відкритим і вочевидь і надалі писатиметься на наших очах…