Гімалайський плацдарм

Поки світ переймається боротьбою з пандемією, Китай продовжує демонструвати силу. Цього разу під руку потрапила Індія, з якою КНР має неврегульовані територіальні суперечки. Дві ядерні держави з більш як мільярдним населенням кожна сконцентрували свої війська по обидва боки лінії актуального контролю (ЛАК) - спірної території, яка розташована в регіоні Ладакх. На початку травня з'явилися повідомлення про сутички між прикордонниками, які призвели до великої кількості поранених військових з обох боків, напружена ситуація триває вже понад місяць.

За офіційною версією китайської сторони, індійські солдати проникли на їх територію та блокували патрулі Народно-визвольної армії. Згідно з індійською позицією, китайські військові порушили кордон у чотирьох місцях і заглибилися на кілька кілометрів на територію сусідньої країни.

Подібні прикордонні інциденти на ЛАК відбуваються регулярно (понад 600 випадків щорічно) і зазвичай швидко вирішуються на рівні місцевих військових командирів, без залучення високого керівництва. Такої домовленості сторони досягли 2013 року, підписавши Угоду про військове співробітництво на кордоні. Винятком стало тільки затяжне протистояння 2017 року у Докламі на триз'єднанні Китай-Індія-Бутан, яке тривало 73 дні і змусило задіяти дипломатичні зусилля вищих посадових осіб.

Індо-китайські відносини прописано у двосторонній угоді від 1954 року. Проте країни й досі не змогли владнати територіальні суперечки навколо двох регіонів - Аксай Чін та Аруначал-Прадеш, які згідно з Сімлською конвенцією 1914 року відійшли від Тибету до Британської Індії. 1962 року в результаті прикордонної війни китайські війська зайняли Аскай Чін - територію загальною площею 38 тис. кв. км. Однак Індія досі претендує на неї, стверджуючи, що це частина її провінції Ладакх. Аруначал-Прадеш - штат на північному сході Індії площею 84 тис. кв. км, навпаки, належить Індії, з чим не погоджується Китай.

Взаємні територіальні претензії, а відтак, регулярні загострення ситуації у прикордонній зоні, обросли великою кількістю документів та угод, які дозволяють сторонам переводити суперечку у площину мирного вирішення. Цього разу офіційні представники обох держав також висловили намір знайти мирний спосіб для вирішення ситуації через існуючі механізми двосторонніх відносин і відмовилися від посередництва США, яке запропонував Дональд Трамп.

Візит Сі Цзіньпіня до Індії у жовтні минулого року та активний рівень офіційних контактів між лідерами двох країн загалом, здавалося б, мали нейтралізувати проблемні моменти у індо-китайських відносинах на користь прагматичного підходу сторін. Тож дії Китаю в ЛАК викликали здивування та багато спекуляцій навколо мотивів, які спричинили нинішню кризу.

Серед основних версій розглядається реакція на активну модернізацію Індією більш як 60 стратегічних доріг вздовж китайського кордону та прокладання шляхопроводу, який веде до відновленого 2008 року аеродрому в Нгарі. Це збільшує швидкість і можливості переміщення людських і матеріальних ресурсів у разі виникнення військового конфлікту, а також зменшує переваги Китаю на кордоні.

Зміцнення прикордонної інфраструктури на тлі позбавлення торік автономії Джамму та Кашміру викликало настороженість Китаю. Згідно з рішенням уряду Нарендри Моді, штат розділили на дві союзні території, серед яких виокремили Ладакх. До його складу офіційно входить Аксай Чін, який наразі перебуває під китайським управлінням.

На тлі заяв індійських націоналістів про повернення втрачених територій у Кашмірі Пекін серйозно ставиться до можливих намірів сусідньої країни відібрати цю територію. Незважаючи на повну господарську непридатність Аксай Чіну, який представляє собою ланцюг льодовиків посеред безлюдної соляної пустелі, для Китаю він відіграє надзвичайно важливу військово-стратегічну роль: через цей регіон проходить шосе, що зв'язує Сіньцзян-Уйгурський автономний регіон із Тибетом.

Попри те, що Індія та Китай створили спільну систему заходів з укріплення довіри для управління кордонами, а 2019 року вперше представили нову програму "скоординованого патрулювання" у відносно мирній східній частині Аруначал-Прадешу, збільшення кількості вторгнень і конфронтацій в останні роки вказує, що причина їх виникнення виходить за межі взаємних територіальних претензій. Наявність неврегульованих прикордонних суперечок не заважає цим двом країнам розвивати тісні економічні зв'язки та співпрацю на майданчиках міжнародних і регіональних організацій.

Тож причина криється у посиленні боротьби між ними за лідерство в регіоні. Особливо зважаючи на економічне і геополітичне зростання ваги Китаю в азійському регіоні. Розвиток ініціативи "Один пояс, один шлях", до якого Пекін намагався залучити й Індію, підірвав підвалини багаторічного устрою в Південній Азії, яка традиційно вважалася сферою індійського впливу, отриманого у спадщину від Британської імперії.

Делі негативно сприймає спільний "Китайсько-пакистанський економічний коридор" у рамках цієї ініціативи, вказуючи на наявність спірних територій у Кашмірі та Гілгіт-Балтістані, а також висловлюючи побоювання щодо небезпеки збільшення ревізіоністських настроїв Пакистану, підсиленого економічною та військовою співпрацею з Китаєм. Водночас поза увагою не залишаються і стратегічні переваги, які отримає Піднебесна у разі реалізації проєкту.

Коридор завдовжки 3200 кілометрів і вартістю у 62 млрд дол. призначено для з'єднання другої за величиною світової економіки з Близьким Сходом і Центральною Азією, скорочуючи альтернативну відстань морським шляхом через Малакську протоку на 10 тис. км. Крім того, пакистанський Гвадар, який є "перлиною" коридору та вважається одним із найпотужніших у світі глибоководних портів в Аравійському морі, був переданий Китаю в оренду на 40 років. Він разом із портами в Шрі-Ланці та Бангладеш, які складають так звану Перлинну нитку в геополітичній стратегії Пекіна, сприймається Індією як потенційний безпековий виклик.

Не без китайської участі домінування Індії почали ставити під сумнів країни, що сприймали її як беззаперечного лідера протягом десятків років. Так, 20 травня Непал офіційно опублікував нову національну адміністративну карту, на якій збільшив площу на 333 кв. км, включивши до неї три спірні з Індією території. Зростання економічної співпраці з Пекіном дозволяє цій гімалайській країні збалансувати одноосібний вплив Індії та мати користь від обох сторін. Водночас, китайський уряд посилив безпекову співпрацю на кордоні з нею та отримав гарантії непальської сторони, що та не допустить жодних антикитайських дій на своїй території (зважаючи, що вона межує з проблемним для Китаю Тибетом).

Ще якихось десять років тому вважалося, що Пекін і Делі рухаються пліч-о-пліч у своєму розвитку. За цей час Китай став "світовою фабрикою" виробництва та другою економікою у світі, а Індія залишилася переважно аграрною країною, що збільшило економічний розрив між країнами у п'ять разів. Китай зміцнює свою гегемонію в Азії, при цьому обмежуючись сприйняттям сусідньої країни на рівні регіональної сили, а не суперника. Однак це аж ніяк не відповідає реальним амбіціям Індії, ядерної держави з мільярдним населенням, яка демонструє стійке зростання економіки (входить до "великої двадцятки") і бажання впливати на важливі міжнародні процеси.

Посилення американо-китайського протистояння збільшило шанси країни повернути ситуацію на свою користь. Прем'єр-міністр Нарендра Моді, скориставшись намірами США та багатьох інших країн вивести своє виробництво з Китаю, запропонував розмістити його в Індії. Це збігається із планами Дональда Трампа підвищити переваги країни в Азії з допомогою Сполучених Штатів.

Свого часу Барак Обама намагався збалансувати китайський вплив у регіоні, розпочавши перемовини з урядом Індії про встановлення Всеосяжного глобального стратегічного партнерства. У лютому цього року в Делі Дональд Трамп і Нарендра Моді завізували цей документ. Він передбачає поглиблену співпрацю у широкому галузевому спектрі, зокрема в торгівлі, інвестиціях, технічній співпраці, енергетичному секторі, освітньому обміні тощо.

Оборонна та безпекова співпраця поглибилася шляхом визнання країни головним оборонним партнером, що дає можливість здійснювати інформаційний і технологічний обмін даними в морському та космічному просторі, спільно розробляти та виробляти передову оборонну техніку, підвищувати кваліфікацію та навчання спецпідрозділів. Окрім того, США покладаються на особливу роль Індії в реалізації Індо-Тихоокеанської стратегії, а також пообіцяли підтримку в одержанні постійного членства в реформованій Раді Безпеки ООН.

Минулого тижня Дональд Трамп переніс запланований у червні саміт "великої сімки" на вересень, посилаючись на те, що в нинішньому форматі він виглядає "застарілою групою" та недостатньо відображає те, що відбувається у світі. Він запропонував запросити на саміт Австралію, Південну Корею, Індію та Росію. Таким чином зробивши спробу долучити країну до тіснішого кола світових лідерів.

Нарендра Моді, який торік розпочав другий прем'єрський термін, успадкувавши власні економічні прорахунки в реалізації стратегії "Зроби в Індії", імідж антимусульманського лідера та отримавши провальні результати в боротьбі з пандемією, не проти використати шанс, який йому надають США. Хоча за цим і стоїть неприхований виклик Китаю.

У квітні цього року уряд Моді прийняв політику про прямі іноземні інвестиції - нові правила, згідно з якими країни, що мають спільний кордон з Індією, не мають права здійснювати прямі інвестиції без дозволу уряду. Очевидно, що ці нововведення напряму стосуються Китаю, зважаючи на страх поглинання місцевих компаній з боку китайського бізнесу через банкротства, пов'язані з пандемією. До слова, починаючи з 2014 року Піднебесна інвестувала у сусідню країну 26 млрд дол.

Китай неодноразово намагався відірвати Індію від зближення із США, пропонуючи співпрацю в ШОС, участь у Всебічному регіональному економічному партнерстві (від якого вона відмовилася), згадуваній ініціативі "Один пояс, один шлях", однак, схоже, та боїться назавжди залишитися в тіні сильнішого конкурента, так не реалізувавши своїх амбіцій. Тож суперництво набирає обертів, а разом з ним посилиться тертя на спірних територіях.

Всі статті автора читайте тут.