Зона відчуження. І зрадництва

Так, на Донбасі стався другий Чорнобиль. У його реакторі за п'ять місяців розплавилися тисячі життів. Як тих, хто добровільно або за наказом ліквідовував наслідки катастрофи. Так і тих, хто через недбалість або з переконання став її причиною.

Хмару страху, горя й ненависті, що здійнялася в небо, весь цей час носить вітром над миром. Одним з останніх світових захисних винаходів, який успішно впровадив наш головний рятівник і головнокомандувач, став наспіх збитий у Кремлі закон-саркофаг. Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей.

Так, слід обурюватися і сперечатися про те, що за документ нам у підсумку нав'язав глава держави. Хто його основні гаранти-підписанти? Ну, крім переломленої через коліно ВР. Якщо це Путін і Порошенко, то чому досі чутно не оплески, а гаубиці? Чи на нас ще нападатимуть, чи все-таки вже ні? А що взагалі в нас із кордоном? Державним - через нього вже півроку їздять на роботу російські танки. Влада все тільки збирається приступити до спільного моніторингу. Хоча один губернатор уже на всю країну неодноразово сказав, що потрібні вишки можна розгорнути за годину й у режимі реального часу фіксувати всі порушення. Люди, агов, що відбувається взагалі? І що з "окремими районами Донецької і Луганської областей"? Зону АТО не демарковано. Її знову розпирає в різні боки й трясе від "Градів". Там, як уточнив сам президент, тільки за час перемир'я загинуло 17 військовослужбовців. І приблизно стільки ж мирних жителів. І що взагалі в нас зі статусом цієї території? Нинішні її хазяї прямо заявили, що жодного стосунку ні до мінських угод, ні до закону не мають. Хоч і почувають, що навіть не названі - ні ДНР, ні ЛНР, ні окупантами - вони перемогли. І, можливо, колись визнають цей документ основою для майбутніх економічних домовленостей. Якщо їхня "верховна рада", звичайно, ще на це погодиться. Ключове - економічних.

От тільки прошу, не треба відразу махати руками на предмет того, "чому це Україна має відновлювати зону, яку контролюють бандити". Спокійно. Україна її навіть не годує. От Росія і Янукович бандитів, чеченців і "псковських десантників" годують. А три мільйони українських громадян, яких наша влада допіру заштовхала в рамки "окремих територій" Донбасу, ніхто не годує. Із липня. Два місяці вже як без зарплат і пенсій сидять.

Тож, коли Арсеній Петрович говорить, що кабмін легалізувати бойовиків не збирається і гроші на відновлення інфраструктури почне перераховувати тільки коли території стануть "нашими", слів на вітер не кидає. Електорат може лідерові "Народного фронту" вірити. А от народу варто було б задуматися, хто ми після цього. І про дзвін згадати, що давно дзвонить. Надривається.

Занадто багато зіткнулося пластів, інтересів, життів... Але головна проблема в правильному і чесному позначенні того, що сталося. Війна. Агресор. Окупація частини територій. З усіма наслідками, що випливають звідси. Воєнним станом і скасуванням виборів.

Тільки з цих ключових визначень могла вийти чесна розмова влади з собою, з Україною і з тими людьми, які опинилися безпосередньо в зоні бойових дій. У жорсткому діалозі з якими (а що може бути жорсткіше за війну й обвинувачення, що "самі породили, тепер і розсьорбуйте"?) влада постійно тягла кота за хвіст і брала паузи. І йдеться не тільки про програну Росії інформаційну війну з нав'язаними нею Донбасу "бандерівцями" і "правосеками". Річ у бажанні і реальному прагненні "бандерівців" і "правосеків" не тільки чесно порозумітися зі співгромадянами, а й щиро допомогти. Однак! Коридор для біженців зі Слов'янська - тільки на шістдесятий день відкритої війни за місто. Гуманітарна допомога Луганську - того ж дня, коли путінський конвой виїхав зі своєю. Державний штаб по переселенцях, що реально допомагає, - на другий місяць багатотисячного потоку. Відновлення інфраструктури у визволених містах... виключно після розуміння, кому в підсумку дістануться заводи. Страшні слова. А якими вони ще можуть бути, якщо через два з половиною місяці (!) після визволення того ж Слов'янська ні копійки з бюджету на відновлення ні цього міста, ні інших міст Донбасу ще не виділено?! Краще зарубати собі це на носі, щоб було легше уявити собі всі можливі сценарії, обговорювані першими особами воюючих країн ночами по телефону.

Я не знаю, чи обговорювалася ця - відмова у фінансуванні Україною людей, які о проживають у зоні АТО, але вона вже вписана в історію цієї війни як окрема чорна сторінка. За інформацією заступника голови Донецької ОДА Олени Петряєвої, працівники вишів, шкіл, дитячих садків, лікарень, бібліотек, театрів, комунальних підприємств не отримують зарплату. Два місяці люди не мають коштів для існування. Така ж проблема з пенсіями. Старі проїдають гроші, відкладені на смерть. Молоді - на майбутнє дітей. У Донецьку ситуація трохи легша, ніж в інших містах. Невелика частина бюджетних установ фінансується після перереєстрації казначейських зобов'язань у Маріуполі. Однак загального дозволу всім бюджетним організаціям вчинити так само Держказначейство не дає.

Як, утім, чомусь заблоковано перерахування грошей на картки. Адже відділення Ощадбанку в містах зони АТО працюють. Так, черги по п'ять годин, але люди готові стояти. Ба більше, готові виїжджати в сусідні, визволені міста. Тільки перерахуйте! Чим мотивується при цьому Київ - запитання. Я спробувала його поставити голові Державного казначейства пані Слюз. І дзвонила, і смс писала з докладним поясненням проблеми. Але тиша. Тетяна Ярославівна, очевидно, вирішила й на себе вогонь не брати, і боса не підставляти.

Тим часом, не йдуть платежі в лікарні, інтернати для дітей і старих. Усіх не вивезли. Дітям і старим бракує продуктів харчування і ліків. Два місяці бракує! В обласної адміністрації борги перед фармакологічними компаніями, які не дають можливості вчасно закуповувати ліки. За продукти теж борги. Аналогічна ситуація із соціальним захистом. Двомісячна заборгованість за соціальними фондами. З тимчасової непрацездатності і регресів. Тисячі людей без підтримки. "Так щодо свого народу поводитися не можна, - говорить Петряєва. - Ніхто не винуватий, що так сталося. Тим більше пенсіонери. Це фінансовий геноцид стосовно цілого регіону, який і так зазнає серйозного стресу. Людина, яка два місяці не отримує зарплату, починає ненавидіти всіх. А коли їй пропонують тисячу від ДНР - вона її візьме. Самі штовхаємо людей у прірву".

Є ще одна показова історія. Поверненці. Їх із кожним днем дедалі більше. Люди стомилися. Стомилися жити в невіданні. Шукати квартири - "донецьким" не здають, отримувати відмови в роботі - "донецьких" не беруть. На блокпостах черги. Народ їде додому. У ДНР. У ЛНР. У повному шоку й нерозумінні, як жити далі. Їде додому вчитель, якому треба їсти і годувати дітей. І йому доведеться вийти на роботу в школу. Попри заборону міністра освіти України. Тому що треба якось жити. А ДНР обіцяє найближчим часом роздати по 800 гривень. Їдуть чиїсь батьки, які залишили дітей десь, а самі вирішили - у рідні стіни. Точаться розмови про пенсії в ДНР. Повертаються додому міліціонери з Маріуполя й інших міст, які кілька місяців тому обрали Україну і службу на визволених територіях. Але стабільного житла не виявилося, скарбу на городі - теж, родини залишилися в Макіївці, в Дебальцевому... В якийсь момент декому прямо сказали, а кому по-дружньому натякнули, мовляв, Україна ваших послуг більше не потребує.

"Донецький гарнізон налічував 19 тисяч складу, - пояснює начальник Донецького обласного УВС Костянтин Пожидаєв. - Десь 12-14 тисяч тих, хто обрав Україну, розподілили по визволених містах. Тих, хто залишився на окупованих територіях, звільнили. Так, працює міністерська комісія. Перевіряє склад на детекторі брехні. Не пройшли перевірку 15 чоловік. Але робимо для людей, що можемо. Пансіонати, гуртожитки, наймаємо квартири. Однак родини здебільшого залишилися там. Фінансових же можливостей найняти або купити житло немає. У містах був свій гарнізон. Дуже важко вмістити в себе ще й Донецьк, Макіївку й інших. Але просто так нікого не звільнили. Ніхто не почув фрази "Україна вас більше не потребує". Все це чутки".

Хто в цій ситуації щирий, а хто ні - запитання друге. Однаково знову додому. У зону АТО. І тут справжня трагедія. Адже багато кого з тих офіцерів, хто був в українських погонах, уже занесено до списків зрадників ДНР. На постах їх перевіряють колишні колеги. Які, до речі, ще за дві-три тижні до мінських домовленостей, коли міністр Гелетей переможно рапортував про нове "взяття", дружними рядами прийняли присягу ДНР. Точно знали більше, ніж ми. Ну й не менше, ніж наш президент потім нам розповів. А "зрадники" з Маріуполя? Так кого окопи копати, а кого більше ніхто поки що й не бачив... Така собі реальність у зоні відчуження. Лідери ДНР зухвало заявляють, що відчувають своє майбутнє тільки в існуючих межах Донецької і Луганської областей. Що, очевидно, свідчить про майбутнє внесення поправок їхньою "верховною радою" у порошенківський закон.

Систему освіти перебудовують - переходять на російські стандарти. Особлива увага історії. "Діти мають відчути, як народжувалася нова держава", - уточнює такий собі Костенок, який виступає в ролі міністра освіти. Він же дав місцевим каналам велике розгорнуте інтерв'ю за підсумками поїздки делегації ДНР до Абхазії. Очевидно, по передовий досвід. Фінансування системи освіти ДНР уже нібито бере на себе. У магазинах багато російських продуктів. На заправках з'явився російський бензин, дешевший за наш. У Луганськ тягнуть лінію електропередач із Росії. І все це на нашій, як стверджує президент, території. Пенсії уніфіковано - 1800 гривень на рот. Шахтарі - проти.

В "Макіївугіллі" днями отримали телефонограму з міністерства вугільної промисловості України з вимогою припинити роботу всіх шахт об'єднання. Це при тому, що пан міністр Юрій Продан учора на всю країну заявив, що "у зв'язку з дефіцитом вугілля подача електроенергії в Україні скоротилася на 50 відсотків". (Половина ТЕЦ країни працює на вугіллі). Що, за словами міністра, ще не зовсім критично. Однак, хоч би що вимагала "послідовна" влада, шахти тієї ж Макіївки й так працюють у режимі водовідливу на підтримання гірничих виробок у робочому стані. "Бутовську"
і "Ясинівську" затопило.
В "Північну" влучив снаряд. Галузь кульгава, хвора і навіть якби хотіла працювати, пошкоджено залізничні колії і неможливо здійснювати відвантаження.

Що буде взимку, ніхто не знає. Основна маса людей живе в багатоповерхових будинках. Але й у приватників перспективи похмурі. Затоплена "Бутовська" була основним джерелом палива для приватного сектора. Обстановка критична.

"Ленінградці до блокади теж жили пристойно, - говорить дружина одного знайомого шахтаря. - Але потім вони антикваріат палили в буржуйках. І ми це переживемо, якщо доведеться. Але в ім'я чого? Тоді ворог прийшов на нашу землю. А тепер? Знаєте, я росіян і чеченців теж не зустрічала з хлібом-сіллю. Тому що в них причина загибелі Донбасу. Повільної і невмолимої. Так, і нині багато ще наївних тут вірять, що з Росією буде краще. Але не можна ж нас за це голодом, у власний країні..."

Не можна. І коли вже нам із Донбасом не вдалося зрозуміти одне одного настільки, щоб не воювати; коли вже завдяки "професіоналам", висунутим на перший план випадковим головнокомандувачем, виявилося не до снаги захистити Батьківщину або бодай зробити все, аби не було соромно перед пам'яттю загиблих хлопців; коли вже не наважилися навіть чесно назвати агресора агресором, а захоплену ним територію - окупованою; коли вже не зуміли вмістити в себе переселенців, які відчули себе тут не зовсім удома; коли вже з полегшенням відпускаємо їх назад в "окремі райони Донбасу", які, як стверджує президент, теж наша земля, то нам треба в міру сил і можливостей, чи в перемир'я, чи під кулями і "Градами", піклуватися про тих, хто там. А не відгороджуватися цією гаспидською зоною! Або тоді вже чесно сказати, що не потрібні більше. Що не потягнемо. Що надірвемося. І давайте якось самі.
З ким і хотіли. І вибачайте, що такою ціною... І ми, якщо зможемо, за наших пацанів...

Вони ж, три мільйони жителів АТО, не соми-мутанти, і не лосі з рогами, наче дуб, як у чорнобильській зоні, а живі люди з уже покаліченою психікою і пораненою душею. Вони з руками, з ногами, з дітьми і з такою ж, як у нас, системою травлення. І поки ми тут зі сценаріями визначаємося, вони ж їсти хочуть. І жити. І багато хто - в Україні. І якщо для прем'єр-міністра Арсенія Петровича Яценюка, щоб дати відмашку голові Держказначества Тетяні Ярославівні Слюз і міністрові фінансів Олександру Віталійовичу Шлапаку зважити на цей нюанс і перерахувати людям зароблене, потрібна медична довідка, яка підтверджує, що в них усе, як у нас, ми готові попросити такий висновок у фахівців.

Ну, або порекомендувати великим чиновникам сходити в столичну лікарню. Навідати літню пару підприємців з Луганська, які не змогли там і не утрималися тут. Минулої неділі, взявшись за руки, ступнули під вагон київського метро. Очевидно, так і не встигнувши порадіти чудовим партійним спискам, які приготували їм президент, прем'єр і багато інших учасників виборчого бенкету. Під час чуми. Чоловік і жінка, на щастя, вижили. Але чи вижили їхні душі? Хоч вони й обрали Україну...