Золоте сяйво Помаранчевої Революції, або Як архистратиг Михаїл заступився за Україну

Я завжди вважав, що колись Україна неодмінно здивує світ. Чимось таким, чого ніколи й ніде раніше не було й що ніяк не вкладається в рамки звичних форм суспільного існування.

Мої московські друзі сміялися з мене й казали, що, попри всю їхню повагу до української культури, Україна ніколи не стане «віссю» світової історії, а тому всі місцеві визначні пам’ятки — не більше ніж потішні фолк-приколи — такі собі «вечори на хуторі» біля Диканьки й за Диканькою.

Мої українські друзі (слава Богу, не всі) казали, що я «не просікаю фішку» і що Україні треба швидше інтегруватися у співтовариство євроатлантичних «достойників», а всілякі особливості та середньовічні пророцтва про Київ як про Другий Єрусалим — це книжковий порох, ну, в кращому разі — цікавий артефакт.

А сам Київ так і залишався нудним буржуазним містом, зовсім не схожим на носія «сакральної місії» в епоху «кінця часів».

Я мучив усіх знайомих київських філософів та істориків запитанням: ну, припустімо, духовне первородство Києва сумнівів не викликає, як не викликає сумнівів і відсутність у міста хоч якоїсь «силової» харизми — на кшталт московського «третьоримства». Чому ж тоді небесним покровителем Києва вважається надзвичайно войовничий архистратиг Михаїл, якого зображають, за візантійською іконографією, з вогненно-помаранчевим мечем? Проте вчена братія лише дружно віднікувалася.

На моє запитання відповів сам архистратиг — адже саме Михайлів день, 21 листопада, і саме в патронованому ним місті став днем відліку Помаранчевої Революції.

Як відомо, найточнішою моделлю суспільного буття є алхімія. Відповідно до її законів, субстанції металів і мінералів здатні до якісного переродження, трансмутації — це коли з якогось свинцю чи олова може «визріти» духовне золото. Це коли в українців-«мінімалістів», які останні століття прожили у своїх убогеньких і водночас затишних «хатках скраю», раптом прокидаються якісь зовсім неймовірні козацькі характери — з максималістською рішучістю та внутрішньою силою, із завзятою впертістю і навіть готовністю вмирати — якщо вже на те пішло.

Революція — це і є той самий «філософський камінь», що робить можливим катарсис, чудесне перевтілення всього народу. Але чому Помаранчева? Ні, вона замішана зовсім не на буддійській енергетиці (хоча я сам тривалий час обзивав українських політиків «політичними буддистами»). Це перемога Сонця над Місяцем, помаранчевого над біло-голубим. Адже, до речі, у давньоруському іконописі до XVII століття не було ні жовтого, ні помаранчевого кольорів — був золотий. Він символізував рай, і саме золотом сіяли лики святих.

За вже майже офіційною версією, Майдан — це формування громадянського суспільства і народження нової української нації. Так і є. Проте, хочеться вірити, не лише це.

До речі, на заводі штучних алмазів аналогічний процес проходить так. У противибухову капсулу засипають графітовий порошок. Навіть не віриться, але за хімічним складом кам’яне вугілля, графіт і алмаз — той-таки вуглець. Атоми однакові, але різна якість їх організації — по-різному розставлені кристалічні решітки. Отже, капсулу герметично загвинчують, усередині відбувається вибух. І за мить під тиском утворюється алмаз або, якщо пощастить, цілий алмазний розсип.

А що як Майдан — це народження чогось масштабнішого, ніж просто українське громадянське суспільство? Що як це онтологічна революція, а не лише політичний переворот? Що як це сонячна містерія вогненного кольору, а не просто карнавал помаранчевих шарфиків? Адже в Стародавній Русі-Україні «помаранчист» архистратиг Михаїл вважався небесним покровителем великокнязівської фамілії й навіть усієї нової людської спільноти — народу Божого.

Найдивовижніше й найнесподіваніше, що Помаранчева Революція обійшлася без прозахідних гасел. Правда і Справедливість — ось значеннєвий стрижень подій, а зовсім не ЄС і НАТО. І навіть не персонально Ющенко, хоча він і став формальним приводом до початку революції.

Це тонко вловила Сирена (дівчина з гітарою, а не автосигналізація) Помаранчевої Революції Марійка Бурмака. У розпал подій на Майдані вона наново записала свою, можливо, найбільш «драйвову» композицію, що стала головною музичною асоціацією всього того, що відбувається, — «Ми йдемо».

І якщо раніше там було:

Ми йдемо —
за нами гаснуть ліхтарі,

Ми йдемо — попереду вогонь!,

то тепер воно зазвучало по-новому:

Ми йдемо —
і серце правдою горить!..

Років п’ятнадцять тому був актуальний Цой: «Перемен, мы ждем перемен!» Проте нині самого лише внутрішнього незадоволення замало буде: у Цоя ключове слово — «ждем», у Бурмаки — «йдемо». До речі, а хто такі «ми»? На перший погляд, надто вже нагадує румунську «Залізну Гвардію» імені Михаїла Архангела.

Але внутрішня енергетика того, що відбувається, — інша. Помаранчева Революція — це шанс. І не просто шанс перемоги на виборах Віктора Ющенка, не просто шанс на проведення політичних і соціальних реформ. Помаранчева Революція — це шанс Третього Шляху: не сумного радянсько-пострадянського й не ліберально-західного. Це шанс колосальної соціальної творчості, шанс на появу нових форм людської самоорганізації — як на Майдані, де півмільйона народу, всім добре й жодного міліціонера. Не ліберально-західницьке «громадянське суспільство», а «органічна спільність». Це варіант такого розвитку, коли українське із суто локального перетворюється на універсальне й загальнолюдське.

Революцію, як і любов, не можна купити за жодні гроші. Її не можна спланувати, її не можна навіть передбачити.

А продати Революцію можна. І дуже навіть просто. І, як мінімум, у два способи.

«Мала» зрада — це якщо Ющенко стане Кучмою, Рибачук — Медведчуком, Юлія Тимошенко — Павлом Лазаренком чи Суркісом, Анатолій Кінах — Януковичем, Олександр Зінченко — Гавришем і Шуфричем водночас. Тобто якщо не відбудеться якісної елітної ротації — якщо зміняться лише персоналії, а не принципи функціонування владного механізму. Якщо нова еліта, як і стара, зосередить зусилля навколо «переплавки» влади на власність.

Але велика зрада — це в тому випадку, якщо новий політичний режим — персонально Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Олександр Зінченко, Анатолій Кінах та інші «фронтмени» Революції зрадять те, що було послане з неба і розпорядниками чого вони, за збігом обставин, є. Мабуть, вони вважають себе творцями подій, але це, м’яко кажучи, перебільшення.

І тут постає головне запитання — навіщо Революція? Якщо для того, щоб зробити Україну частиною глобальної «торгової» цивілізації, щоб зручніше розпластатися під світовим гегемоном — США, щоб «кокаколізувати» й «макдоналізувати» українців, щоб привчити до американських подвійних стандартів і європейської толерантності стосовно одностатевих шлюбів, — тоді не дай Боже, не треба ніякої революції! Тоді нехай уже краще Янукович із його «свавіллям» і путінською «керованою демократією»! Тоді нехай уже краще примара Кучми виповзе зі своєї політичної могили й править третій термін! Принаймні не буде ніяких ілюзій і самовбивчих надій.

Так, особисто мені як носію більш радикальної політичної культури хотілося, щоб до Кончі-Заспи по Кучму приїхали пофарбовані в помаранчевий колір танки й відвезли його разом із Медведчуком з української політики в українську історію.

Так, мені як любителю експресивної естетики хотілося, щоб у пісні Марійки Бурмаки скреготали електрогітари й гриміли барабани великої ударної установки — не слабші за ті, якими «вистукували» Толстоухова з будинку Кабміну. Стало б зрозуміло — куди й навіщо «ідемо». Але саме тоді, коли я почув новий, народжений Помаранчевою Революцією варіант цієї пісні — з величезною кількістю маленьких імпресіоністських барабанчиків (бінгів та конгів), а на першому плані — акустична гітара з нейлоновими струнами, зрозумів остаточно: у цій революції нікого не замочать, і параду помаранчевих, блакитних та інших різнобарвних танків на Хрещатику не буде.

Адже, як нині стає відомо, по революціонерах на Майдані справді збиралися лупонути. Проте враження, що не просто солдати й офіцери відмовилися стріляти в народ (нічого, знайшли б таких, хто не відмовився б). Таке враження, що якісь непідвладні людській волі інстанції просто взяли й «підточили» несправедливу владу. Чи повірити, що Кучма з власної доброї волі відмовився від найдорожчого, що в нього було?

Здається, десь таке ми вже бачили. Або читали. Напевно, у Котляревського в «Наталці Полтавці»?

Наталка і її нерішучий «коханий» Петро і раді б з’єднати свої долі, та фінансовий ресурс підкачав — дівчину насильно віддають заміж за пана Возного. Проте той, бачачи неправедність своїх домагань на Наталку, яка вже готова і втопитися, тільки б за нього заміж не йти, раптом дає по гальмах, виключає свою вертикаль влади й добровільно поступається нею молодому супернику, влаштовуючи в такий спосіб їхнє сімейне щастя.

Дивно, начебто це не про Наталку Полтавку, Петра й пана Возного, а про народ на Майдані, та й по всій Україні, Ющенка і Кучму.

До речі, адже саме Іван Петрович Котляревський може допомогти Леоніду Даниловичу Кучмі піти у вічність гарно. На місці Василя Базіва та інших президентських спічрайтерів, які розбіглися, я побудував би прощальну промову президента саме на алюзіях із останнього монологу пана Возного (дія друга, ява 11).

Та оскільки всі вони й справді кудись випарилися й зникли, Кучмі можна просто взяти й зачитати його з книжки або хоч прямо з цієї статті — благо, і мова Возного — полтавський суржик із додаванням канцелярської лексики — ну начебто спеціально для гаранта, який складає свої повноваження. Отже, уявімо: сидить президент перед телекамерою і каже приблизно таке:

«Размишлял я предовольно і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал… Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру по вічноє і потомственноє владініє з тим, чтоб зробив її благополучною. Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: «Где два б’ются — третій не мішайсь!» І твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш».

А потім витримує невеличку паузу, дивиться в об’єктив і тихо, але чітко промовляє: «Вибачте мені, люди!»

А раптом вибачать?

P.S. Анонімні «спамери», які кілька місяців тому внесли мою електронну адресу до списку своїх жертв і невтомно бомбардували мій комп’ютер віршами — майже японськими самурайськими «хоками» і «танками», — на два тижні Помаранчевої Революції кудись зникли (підозрюю, переселилися на Майдан). Але днями їхня розсилка відновилася. Ось останнє, що від них прийшло по e-mail:

Над нами лебеді
тріпочуть крилами,

Над нами янголи
лоскочуть крилами —

Смерть минає без нас!..