Путін versus Медведєв

Володимир Путін переміг єльцинський Хаос. Як Дмитру Медведєву перемогти путінський Гламур?

Інавгурація третього президента Росії Дмитра Медведєва та політичні й символічні дії після неї (затвердження Володимира Путіна прем’єр-міністром, святковий парад із нагоди Дня Перемоги, призначення нового-старого складу уряду РФ, у котрому свої пости зберегли найвідданіші фігури з найближчого путінського оточення, і т.ін.) загадали коментаторам російської політики й усьому світовому співтовариству щонайскладнішу загадку — якими є ризики двовладдя в Росії? Чого очікувати від тандема «Путін—Медведєв»? І як довго цей тандем проіснує?

Політична біографія Дмитра Медведєва ще лаконічніша, ніж у його попередника Володимира Путіна. Його прихід до влади відбувся в ситуації палацової, а не елітної і не електоральної конкуренції і за відсутності серйозних системних викликів, тоді як Путін став президентом у ситуації гострої елітної конкуренції, за наявності вагомого харизматичного противника в особі Євгена Примакова та системного мобілізаційного виклику у вигляді серії терактів і другої чеченської війни, яка невдовзі після цього почалася.

Більшість інтерпретаторів курсу нового президента та майбутнього вектора розвитку країни намагаються, свідомо чи несвідомо, нав’язувати свої «ідеальні моделі». Звідси розмови, що при Медведєві «буде, як при дідусі» (Єльцині), тобто почнеться «відлига», переможуть ліберальний курс і прозахідна політика. Або що Медведєв — це лише новий «інтерфейс» російської влади, а президентські вибори — це акція з поліпшення іміджу Росії на Заході, тому йому нічого іншого не залишається, крім як реалізовувати «План Путіна», з яким вони «правитимуть удвох». Для одних Медведєв — патріот-державник, для інших — ліберал-західник, для третіх — російський націоналіст, для четвертих — класичний російський інтелігент, для п’ятих — топ-менеджер «Газпрому». Деякі українські спостерігачі пов’язують сподівання на поліпшення російсько-українських відносин саме з новим президентом: його тесть Володимир Лінник народився і виріс у Полтавській області.

У будь-якому разі Дмитро Медведєв є ще більш загадковою фігурою, ніж Путін у 1999 році. Якщо тоді майбутнє Росії можна було бодай у загальних рисах прорахувати та передбачити за кар’єрним минулим Путіна (зовнішня розвідка КДБ СРСР, мерія Санкт-Петербурга), то нині його варіативність та непередбачуваність значно зросли — зокрема й за рахунок особистісної «обтічності» російського лідера. Курс нового президента, умовний «План Медведєва», залишається рівнянням щонайменше з трьома невідомими: формулою влади, формулою історії, формулою розвитку.

Інакше кажучи, «План Медведєва» залежатиме від трьох обставин: по-перше, від того, як спрацює механізм передачі та перерозподілу влади — який буде реальний обсяг владних повноважень, політичних можливостей нового президента і формат його домовленостей із президентом колишнім, навколо кого з них складеться новий елітний (фінансово-промислово-силовий) і апаратно-бюрократичний консенсус. По-друге, від того, наскільки політика нового президента потрапить «у такт» із циклічними закономірностями російської історії та світових кризових циклів; і, по-третє, від того, на яку «надідею» стратегічного розвитку Росії стане орієнтуватися сам Дмитро Медведєв.

Ризики двовладдя: Дмитро Медведєв і Сімеон Бекбулатович проти російської політичної культури

В умовах російської політичної культури у відносно стабільні періоди історії двовладдю немає місця — ні як інституту, ні як моделі побудови владних стосунків, ні як реальній політиці. Це аксіома.

Двовладдя (багатовладдя) в Росії розуміють як викривлення, хворобу, мутацію політичної системи. Іноді воно трактується як причина, іноді як наслідок Смути — Смутного часу початку XVII століття, громадянської війни після революцій 1917 року, єльцинської епохи 1990-х.

У рамках російської політичної культури єдиновладне правління традиційно має сакральну легітимацію. Як джерела влади можуть виступати й Провидіння, і «воля партії», і консенсус еліт, і «суспільний договір» правлячої еліти з народом. Проте в будь-якому разі вершина у владної піраміди може бути лише одна.

«Російська Система» як специфічна російська форма соціального порядку передбачає, відповідно до однойменної концепції Андрія Фурсова і Юрія Пивоварова, неподільність і моносуб’єктність влади, а також її максимальний контроль над усім розмаїттям життя. Саме моносуб’єктна природа правління, що лежить в основі самодержавства, підштовхує владу до придушення всіх інших суб’єктів соціальної активності — громадянського суспільства, політичних партій, незалежних ЗМІ, лідерів громадської думки. І саме вона відібрала в XVI—XVIII століттях соціальну суб’єктність у церкви, зруйнувавши православну «симфонію» царя і патріарха — складну систему спільного правління світської та духовної влад. Історично у Візантії та на Заході монарх уподібнювався старозавітним ізраїльським царям, у Росії ж — самому Христові.

Наслідком подібного соціального устрою, за якого дер­жава виступає монопольним суб’єктом правління, можна вважати відсутність відкритої політичної конкуренції і навіть, на думку деяких дослідників, відсутність політики як такої і заміну політичного управління адміністративним. Тому невміння верховного правителя та його оточення працювати в конкурентному політичному середовищі є не специфічною рисою путінської еліти, як вважають чимало інтерпретаторів, а закономірністю російської політичної культури.

Гіпотетично двовладдя може стати живильним середовищем для політичної конкуренції та появи соціальних інновацій, проте в російській історії воно найчастіше ставило суспільство на межу громадянської війни. Більшість випадків двовладдя закінчувалося болісним, часто трагічним усуненням одного з носіїв верховної влади (чи претендентів на неї). Найвідоміший досвід двовладдя під час опричнини Івана Грозного, коли майже на рік (1575—1576) формальним правителем більшої частини Московського царства (земщини) став хрещений касимівський хан Сімеон Бекбулатович. Після закінчення свого «царювання» він не тільки залишився живий, переживши Івана на два десятки років, а навіть отримав в уділ великі земельні володіння і став називатися «великим князем тверським». Проте те двовладдя мало суто маскарадно-карнавальний характер.

В історії пострадянської Росії ситуація двовладдя виникала двічі й обидва рази породжувала великі політичні кризи: у 1991 році двовладдя президентів СРСР та Росії Горбачова і Єльцина призвело до зникнення однієї з держав, у 1993-му двовладдя президента Росії та парламенту обернулося інституціональним знищенням останнього й розстрілом самої його будівлі. Показово, що після подій жовтня 1993 року в новій Конституції РФ було скасовано й посаду віце-президента, яка проіснувала лише два роки, — тобто було знищено навіть натяк на можливість існування «дублера» глави держави.

За цієї ситуації згода Путіна очолити уряд, а також спроби перерозподілити владні повноваження на користь виконавчої гілки влади й перетворити бюрократичну партію «Єдина Росія» на чолі з Гризловим на реальну політичну силу на чолі із собою можна інтерпретувати як спробу зіпертися на два порівняно нові бюрократичні «контури влади» і, протиставивши їх ослаблій «президентській вертикалі» нового глави держави, утвердитися як найвпливовіша в Росії політична фігура, яку фактично не можна змістити.

Будь-які розмови про створення альтернативних центрів або інститутів верховної влади, про перетворення Росії на парламентську республіку, навіть про запровадження посади віце-президента в контексті російської політичної культури розглядаються як такі, що апріорі підривають сталість політичної системи. Усі сценарії перетворення Путіна на «національного лідера», який, позбавлений номінальної влади, має реальні владні повноваження на основі елітної домовленості та легітимізує свій специфічний статус власним політичним авторитетом та колишніми заслугами, від початку були неактуальними: у російських умовах двовладдя носіїв номінальної та реальної влади є неможливим. (Цілком протилежний досвід презентують українська політична культура та політична історія: в умовах України двовладдя (багатовладдя), що еволюціонувало в сучасну поліархію, є відносно стійкою соціальною ситуацією, яка не руйнує повністю політичну систему й створює поле для соціальних інновацій. Щоправда, відсутність моноцентричної влади утруднює будь-які мобілізаційні прориви та реформи «згори».)

У великій політиці ніякої дружби та ексклюзивних особистих стосунків не буває за визначенням. Проте Володимир Путін і Дмитро Медведєв і далі заявляють про можливість унікального співправління — двовладдя, «дуумвірату», «тандемократії», «асиметричного лідерства», технології «двох ключів» в ухваленні стратегічних рішень, — заснованого на чинниках розумності та взаємної лояльності.

Та найменш можливою в Росії є модель «технічного» президента, який не володіє всією повнотою влади, котрий «царює, але не править», так само як і «нетехнічного» прем’єр-міністра, який перетягнув на себе максимум ключових владних повноважень. Тут на боці президента грає «чинник Кремля», який важко піддається аналізу, а саме — ірраціональна «магія» цього архітектурного ансамблю, що став мегасимволом російського політичного режиму і створив навколо його мешканця містичний ореол.

Віра найвищої верстви російської політичної еліти в можливість «технічного» верховного правителя — мовляв, ми його поставимо і правитимемо від його імені — не більш ніж ілюзія. Слабкий правитель з ущербною або сумнівною легітимністю насамперед позбувається соратників, які привели його до влади, причому швидкість цього є прямо пропорційною політичній вазі тієї чи іншої фігури. Саме прагнення поставити на чолі держави «технічного» правителя, обраного шляхом палацового консенсусу як «менше зло», відкрило шлях до влади Анні Іоаннівні та Сталіну. Переконаність путінського оточення в тому, що Медведєва було призначено «наступником» саме тому, що він є «найслабкішим», що «нікуди не втручатиметься», що він — «молодший цар», приблизно того ж походження.

Маніпулювання верховним правителем у російській (і не лише російській) історії трапляється дуже часто, але система, за якої той від початку, у самому своєму статусі позиціонується як «технічний» (номінальний) глава держави, не вкладається в рамки російської політичної культури та «монархічного ритуалу», що історично склався в Росії.

Якщо врахувати, що і Путін, і Медведєв — політики без яскраво вираженої волі до влади, які піднялися до владних вершин не в процесі багаторічної жорсткої політичної боротьби, а завдяки збігу низки обставин, їхнє можливе співправління слід розглядати як унікальний політичний експеримент. Однак експеримент, що суперечить законам російської політичної культури, російським політичним традиціям і проходить за умов підвищеного ризику.

Карма невдачі: Дмитро Медведєв проти закономірностей російської історії

Для розуміння логіки реформ та контрреформ, модернізації та стагнації, ізоляціонізму й експансії продуктивним видається тричастинний персональний цикл російських правителів. У кожному з циклів існує досить жорстка модель послідовної зміни трьох правителів із трьома специфічними рольовими функціями: спочатку з’яв­ляється правитель-інноватор, який проводить відносно успішні реформи та привносить соціальні інновації; потім — правитель-консерватор, який прагне стабілізувати та «підморозити» режим шляхом здійснення контрреформ; і нарешті — правитель-деструктор, чиї реформи виявляються неефективними, внаслідок чого країна зривається або в Смуту, або в революцію, або в серйозну кризу. (У схемі, запропонованій соціологами Олегом Масловим і Олександром Прудником, правителі діляться на реформаторів, реакціонерів і невдалих реформаторів.) Потім розпочинається новий цикл — приходять знову-таки інноватор, консерватор-стабілізатор і деструктор і т.д. Ця схема почасти нагадує триєдність (тримурті) верховних богів в індуїзмі: Брахма — Творець, Вишну — Охоронець і Шива — Руйнівник.

Практично кожний новий правитель у Росії відкриває власну політичну епоху, яка не є продовженням епохи його попередника, оскільки для політичного утвердження йому необхідна опора у вигляді нового політичного стилю, нової еліти, нової (оновленої) ідеології, нових державних проектів, нової домінанти розвитку, нових перетворень — реформ чи контрреформ.

Після невдач миколаївської епохи та програної Кримської війни на престол сідає Олександр II — цар-реформатор, цар-визволитель. Потім консерватор Олек­сандр III намагається провести контрреформи й «підморозити» політичну систему. Внаслідок «обмороження» політична система зазнає стагнації, і Микола II вимушено йде на екстрені ліберальні реформи та скликання Державної думи. Тим часом сталість розвитку вже підірвано — Перша світова війна кидає російському політичному режиму та всій Російській імперії такі виклики, на які ті не в змозі відповісти.

Тричастинний цикл діє і при радянській владі: «інноватори» Ленін, Троцький і ціла когорта «полум’яних революціонерів» створюють нову державу, нову квазірелігію, новий формат існування, новий великий архітектурний стиль (конструктивізм) і мистецтво авангарду. «Стабілізатор» Сталін на межі 1920—1930-х здійснює радикальне переформатування комуністичної доктрини, цінностей, стилю життя, створює архітектурний стиль «сталінського ампіру» та метод соціалістичного реалізму в мистецтві, чинить масові репресії проти потенційно «ненадійних» представників населення та еліти, проводить гігантські мобілізації перед війною і під час війни. «Деструктор» Хрущов ініціює «відлигу» — лібералізацію режиму, яка серйозно зрушила підвалини комуністичної ідеології, запускає низку вдалих (освоєння космосу) і велику кількість сумнівних або й невдалих проектів (освоєння цілинних земель, адміністративне насадження кукурудзи, масове будівництво типового житла, Карибська криза), що обумовили його досить раннє зміщення у ході двірцевого перевороту.

Самого Брежнєва важко назвати реформатором, проте саме за його часів були проведені ефективні економічні реформи Косигіна. Андропов намагався «підморозити» систему, що стагнувала, Горбачов же заходився поспішно її реформувати, почав «перебудову», оголосив «прискорення», але запізно — ресурси для самозбереження були вже вичерпані, і країна пішла в рознос.

Після краху Радянського Союзу працює та ж сама тричленна закономірність: Єльцин, Путін і «наступник» Путіна Медведєв. За Єльцина з’являються інновації — ринкова економіка, свобода, анархія, нові політичні, економічні та соціальні відносини. Путін відкриває епоху стабілізації, часто навіть невиправдано жорсткої: «порядок», «стабільність», «вертикаль влади», «боротьба з олігархами», «відновлення зовнішньополітичної суб’єк­тності», «протистояння кольоровим революціям», створення позитивних образів Сталіна та піз­ньо­брежнєвського «застою» — такий її ідеологічний мейнстрим. У цьому сенсі Путін схожий на Олександра III, Сталіна й Андропова. Проте, якщо так, то над Дмитром Медведєвим, котрий прийшов йому на зміну, тяжіє загроза опинитися в ролі Миколи II, Хрущова чи Горбачова — людей, які фактично розбазарили «спадщину» своїх попередників, як реформаторів, так і контрреформаторів. Правління двох із них закінчилося Смутами й загибеллю очолюваних ними держав, третій втратив владу внаслідок двірцевого перевороту.

Зміна ідеологічного та політичного мейнстриму після приходу нового правителя зумовлена дуже різними причинами: зміною загального стилю епохи, іміджевими міркуваннями, тактичним і стратегічним розрахунком, закономірностями елітних ротацій.

Рано чи пізно контреліти, які не могли реалізуватися за попередника, спробують «взяти в оборот» нового правителя. Такого роду спроби почалися відразу ж після проголошення Дмитра Медведєва «наступником» 10 грудня 2007 року: представники ідеологічної «фронди» стали фактично нав’язувати йому позиціонування як ліберала, західника, наступника Єльцина та єльцинської політики.

Путін і Медведєв можуть бути найближчими друзями, цілковитими однодумцями і мати одного «політичного батька» (Анатолія Собчака), вони можуть бути навіть братами-близнюками, подібно до польських політиків Леха та Ярослава Ка­чинських, проте й у цьому разі перехід верховної влади від одного до другого неминуче спричиняє численні й досить серйозні зміни.

По-перше, новому правителю потрібно концептуально обгрунтувати смисл і зміст власного правління й ідеологічно «відбудуватися» від свого попередника. В умовах російської політичної культури «відбудування» від попередника, як правило, не обмежується лише простим дистанціюванням, а нерідко набуває рис наруги й глузування з нього. Хрущов не тільки викрив культ особи Сталіна, але й викинув тіло вождя з Мавзолею.

По-друге, новому правителю необхідно сформувати прошарок чи принаймні групу людей, зобов’язаних підвищенням свого соціального статусу чи збільшенням своєї політичної ваги особисто йому. Отримавши владу з рук Єльцина, Путін міг опертися й на різноманітні команди силовиків, і на єльцинський бюрократичний апарат, на олігархів єльцинської епохи, котрі були зобов’язані новому режимові, зрозуміло, не здобуттям, але збереженням статусу й активів. Тому Медведєву заради створення та зміцнення власного політичного режиму доведеться не лише здійснити серйозну ротацію політичної, адміністративної й експертної еліти, але й піти на переділ крупної власності й важливих ринків чи як мінімум створити реальну загрозу такого переділу.

Керівники держави багато в чому залишаються заручниками своїх апаратів, тому адміністративні апарати Путіна та Медведєва цілком здатні зруйнувати ідилію їхнього співправління.

Однією з найважливіших особливостей правління Єльцина була «приватизація держави» олігархічною буржуазією, яка дістала в умовну приватну власність колосальні активи і присвоїла ренту від природних ресурсів. Політичним мейнстримом епохи Путіна стала боротьба з олігархами, причому не лише з небажаними (Ходорковським, Березовським, Гусинським), як думає дехто, але й з олігархією як класом. Так, олігархи зберегли й навіть примножили своє майно, проте як клас були витіснені з політичної й — частково — економічної ніш бюрократією та силовиками, вони втратили змогу займатися цілепокладанням і кардинально впливати на прийняття політичних рішень (примітно, що їхня лояльність режиму Путіна при цьому лише зросла). На зміну єльцинському олігархічно-фаворитському капіталізму прийшли путінський держкапіталізм і «ресурсний авторитаризм», які повернули бюрократії монопольне право розпоряджатися ресурсами й привласнювати ренту від природних багатств. Щоб перебудувати політичну систему «під себе», новий президент повинен буде провести бодай частковий переділ ресурсів та активів великих фінансово-промислових суб’єктів — від цього залежить його майбутнє. Інакше кажучи, новий президент зможе спиратися лише на ту еліту, яка буде зобов’язана йому своїм статусом.

Водночас він може виявитися зв’язаним досить жорсткими зобов’язаннями перед політичною елітою. На думку ряду експертів, стратегічне завдання наступника Путіна полягає в тому, щоб захистити результати приватизації 1990-х років, легалізувати сформовану в єльцинську та путінську епохи еліту та її капітали на Заході і скасувати «марнотратну» систему соціального захисту, примусивши громадян оплачувати повну вартість медичних, соціальних та інших послуг.

Фізіологія гламуру: Дмитро Медведєв проти Ксюші Собчак і Оксани Робскі

Так вийшло, що час президентства Володимира Путіна збігся з фундаментальною трансформацією соціально-культурної реальності, яка розвивається за своїми власними законами й ніяк не залежить від політичного процесу.

Початок 2000-х років ознаменувався тотальним «оцифруванням» усіх життєвих повсякденних сфер. Поява комп’ютера, мобільного телефону, Інтернету, доступної цифрової фото- та відеотехніки докорінно змінила вигляд повсякденності та структуру людського життя.

Проте йдеться не стільки про кризу аналогових і появу цифрових форматів запису та відтворення музики, текстів, зображень, відеозаписів і різноманітних систем обліку. Йдеться про можливість створення за допомогою цифрової техніки нової — віртуальної — реальності, здатної претендувати на пріоритетний статус стосовно справжньої реальності. З’ясувалося, що буття як таке втратило свою органічну природу, і його можна висловити за допомогою дискретних формул і двійкової системи числення. Виявилося, що будь-які дані можуть бути оцифровані, внесені в комп’ютер і піддані довільному опрацюванню й редагуванню.

Інноваційний стрибок початку 2000-х не зводився до самих лише цифрових технологій. Нові біотехнології призвели до появи клонованих організмів і генетично модифікованих сільськогосподарських культур, які не бояться ні шкідників, ні бур’янів, ні важких кліматичних умов. Нові харчові технології дозволили створювати «замінники» натуральних продуктів та імітувати практично будь-який природний смак. Нові медичні технології дозволили моделювати людську зовнішність і боротися з видимими проявами старості. Нові будівельні технології й матеріали зробили здійсненними практично будь-які, найнеймовірніші, задуми та фантазії архітекторів і дизайнерів.

Певним чином це торкнулося й соціально-політичної реальності: нові гуманітарні, інформаційні та політичні технології дозволили більш ефективно управляти масами й моделювати громадське і політичне життя приблизно з тією ж легкістю, з якою тепер накачують жіночі бюсти силіконом чи будують хмарочоси за допомогою технології ковзної опалубки.

Коли історію людства розглядати як послідовні виклики людини вищим силам, як історію зняття табу та обмежень — від викрадення вогню до винаходу атомної бомби, клонування та генної інженерії, — то у 2000-ні ми стали свідками чергового титанічного виклику — оцифрування повсякденного життя, оцифрування буття як такого, створення симуляційної реальності. На перший погляд, людина стала практично цілковитим господарем світу й деміургом реальності. Проте насправді ця реальність ілюзорна, гламурна й несправжня.

Так вийшло, що в пострадянському суспільстві майже одночасно виникли три явища, які на Заході визрівали десятиліттями й несинхронно: це естетика постмодернізму, ідеологія суспільства споживання та дискурс гламуру.

Гламур, який став феноменом «цифрової» епохи, ширший, ніж стиль глянсових журналів із картинками для «середнього класу». Це не просто культ зовнішньої краси — це нова модель буття. Дискурс гламуру, тобто послідовне розгортання смислів, виражених словами, знаками та значущими діями, — це моделювання квазіідеальної, квазірайської реальності, в якій немає місця багатьом речам і явищам, що існували в онтологічній, догламурній, реальності. Там немає ні болю, ні конфлікту, ні ідеалу, ні Абсолюту, ні мобілізації, ні надзусилля, ні пристрасті, ні страждання, ні гріху, ні смерті, ні катарсису, ні перетворення, ні одкровення, ні виходу за межі даності, ні трансценденції. У гламурно-глянсовій реальності ранньоінформаційного суспільства будь-яка справжність, онтологічність, мобілізаційні цінності недоречні в принципі. У ній є імітаційність, загальна байдужність, абсолютизація пороку, культ насолоди, багатства та розкоші й загальний формат «попси». Криза логоцентричного осягання світу, торжество кліпової естетики, здрібніння й загибель смислів як ядра культури відбилися навіть у слововживанні — так найбільш вживаними в російському мовленні останнього десятиліття стали слова-паразити «типа», «вроде», «как бы».

Гламур і «треш», який доречно вважати пародією на гламур — естетизацією підкреслено визивних, шокуючих явищ, використовувалися в путінську епоху не лише із суто комерційною метою, але й для підвищення ефективності політичного управління. Стосовно цього показовий слоган фільму Андрія Кончаловського «Глянець» (2007): «Розумні люди глянець не читають. Розумні люди глянець видають». Політична реальність путінської епохи моделювалася як апріорі симулятивна — вона могла «лакувати» й «полірувати» дійсність, вона могла вигадувати уявних ворогів, вона могла обманювати й відверто знущатися з реципієнтів (споживачів, глядачів, слухачів, виборців), вона могла морально калічити молодь за допомогою гламурного патріотизму, створеного в надрах молодіжних рухів путінської епохи «Наші» та «Молода гвардія». Проте в умовах глобального переходу до цифрової епохи й російського соціального хаосу такий тип правління був закономірним та історично обгрунтованим.

Саме тотальне панування гламуру в усіх сферах життя сучасної Росії й варто розглядати як основний виклик новому політичному режимові. Тому головне завдання, що стоїть перед президентом Медведєвим, — виробити новий ідеологічний мейнстрим, нове смислопокладання, нову стратегію розвитку, новий (чи оновлений) образ майбутній Росії. Комплекс ідей і текстів, відомих під умовною назвою «План Путіна», був насамперед соціально-економічною програмою розвитку на короткострокову та середньострокову перспективи, тому такі питання там висвітлюються лише в загальному вигляді. Проте ідеологічний бренд нового президента вже сформульований — це ідея розвитку й концепти, що входять до її значеннєвого поля, — «інноваційний прорив», «економіка знань», «людський капітал» тощо.

Логіка даного бренду випливає з того, що ідеологічним мейнстримом попередника Медведєва була ідея стабільності, яка передбачала (майже за князем Горчаковим!) «зосередження» — рятування і відновлення держави, відродження зовнішньополітичної суб’єк­тності, стабілізацію суспільства. Проте і на вербальному, і на невербальному рівні концепт стабілізації часто підмінявся концептом застою — певне, не випадково в останні роки президентства Путіна почав насаджуватися якщо не культ, то повага до особистості Брежнєва й пізньобрежнєвського періоду. При цьому про реальний і якісний розвиток країни практично не йшлося.

У спадщину від Єльцина Путін отримав хаос, розпад держави, однополюсну світобудову, роз’їдання суспільної тканини й знищену систему цінностей. Багато викликів путінському режимові вдалося подолати. Проте в спадщину Медведєву переходять нові, не менш складні виклики й проблеми, що мають як російське, так і загальносвітове походження. Це створена за допомогою симулякрів суспільно-політична реальність, в якій немає руху, немає політики, немає ротації еліт, немає конкуренції, в якій немає й бути не може великого мобілізаційного проекту. Це держава-корпорація, в якій смисли і цінності розвитку замінені цифрами й економічною рентабельністю. Це суспільство в стагнації, з підірваною вірою в ідеальне. Це культура, в якій основним жанром стали жлоб-шоу та хроніки катастроф, у якій головним оперним співаком вважається Микола Басков, головною класичною балериною — Анастасія Волочкова, а провідними російськими письменниками — Ксюша Собчак і Оксана Робскі. Це громадська думка, вершиною якої виступають ідеї й концепти Владислава Суркова та Гліба Павловського.

Завдання, які доведеться розв’язувати президентові Дмитру Медведєву, анітрохи не менші за ті, що стояли перед президентом Володимиром Путіним у 1999 році. Як поділити владу й урятувати країну від загроз двовладдя? Як здійснити системну модернізацію й утримати політичну систему від колапсу? Як ресурсозалежну економіку зробити інноваційною?

І найважливіша проблема: як із царства політичного гламуру, ілюзій та уявних цінностей зробити прорив у нову реальність? Як створити нову онтологію, нову систему смислів і цінностей на тому місці, де вчора тріумфувала суцільна симуляція?

Очевидно, саме цим проблемам і має бути присвячений «План Медведєва». Але справжній, не гламурний.

Джерело: журнал «Политический класс» (Росія)