Навіщо українська влада будує літак із пальмового листя?

Одного разу до Шекспіра прийшов драматург-початківець і запитав: «Скажіть, що мені робити, щоб стати таким самим великим, як ви?» Шекспір сумно зітхнув: «Знаєте, юначе, я свого часу хотів стати Богом, а став лише Шекспіром. Ким же станете ви?»

Я не знаю, ким хотів стати Путін — Дзержинським, Андроповим, Торквемадою чи Богом, але, судячи з логіки розвитку української політичної системи впродовж 2010 року, Янукович точно хоче стати саме Путіним. А Україну «облаштувати» саме на образ і подобу путінсько-медведєвської Росії.

Як це робиться в Росії?

Ще з часів Івана Грозного і Петра I Росії властиве не політичне, а адміністративно-бюрократичне управління. Якщо політику розглядати як боротьбу за владу, то російська система майже завжди була неполітичною, — держава не допускала існування недержавних центрів і суб’єктів влади (політичних партій, впливових громадських організацій, амбіційних соціальних суб’єктів) і зберігала за собою монополію на управління. Винятки: думський період (після Маніфесту Миколи II від 17 жовтня 1905 року до захоплення влади більшовиками) і епоха Єльцина (1991 — початок 2000-х). Зрозуміло, неполітична модель не скасовує жорсткої конкуренції між угрупованнями всередині владного суб’єкта (звідси відома приказка, що в Кремля багато веж, а в адміністрації президента — багато під’їздів), але це не публічна політична конкуренція, а підкилимна і непрозора боротьба, причому тих, хто програє, інколи виносять уперед ногами.

Неконкурентна модель управління веде до того, що Росія розвивається не за модернізаційною, а за екстенсивною мобілізаційною логікою — не за рахунок поступового впровадження соціальних і технологічних інновацій, а за рахунок надзусиль із боку еліти та народу в критичні для країни періоди. (Медведєвська модернізація мала стати черговим таким мобілізаційним ривком, проте з’ясувалося, що в еліти немає мобілізаційного потенціалу, а в народу — енергії і бажання вкотре йти на самообмеження з незрозумілих причин.)

Така конструкція політичної системи визначає й інші особливості російської соціальності: нероз’єднаність влади та власності, придушення владною корпорацією всіх амбіційних суб’єктів, однопартійна політична система, відсутність місцевого самоврядування, феномен не-громадянського суспільства, низька цінність людського життя, правовий нігілізм, передумови для виникнення відносин феодального типу, необхідність зовнішніх ворогів і внутрішніх «зрадників».

У нинішніх реаліях таку політичну систему часто визначають як фасадну, або імітаційну, демократію.

Що вони хочуть зробити з Україною?

Утім, судячи з усього, «колективного Януковича» не хвилює, як політологи інтерпретують нинішній політичний режим, що думає про легітимність українського президента Венеціанська комісія (як відомо, думає дуже погано) і який рівень життєздатності у створюваній ними державі.

Їм хочеться «порядку», «стабільності» та «ефективної владної вертикалі» (а не розвитку, модернізації та розширення горизонтальних зв’язків усередині суспільства). І, за їхніми поняттями, це досягається шляхом копіювання російської політичної системи: концентрація влади в руках верховного правителя, маргіналізація і дискредитація опозиції, репресії проти найбільш незговірливих опозиціонерів, ліквідація чи онулення альтернативних центрів влади (Верховної Ради, Конституційного суду та ін.), спроба взяти під контроль усіх без винятку олігархів (навіть «своїх»), спроба «заткнути горлянки» незалежним і опозиційним ЗМІ. Інакше кажучи, «колективний Янукович» прагне політичний тип правління замінити адміністративно-бюрократичним, а кучмівсько-ющенківську конкурентну олігархію, яка могла за певних умов перетворитися на повноцінну поліархію, замінити владним моноцентризмом.

Багатьом людям в Україні часто здається, що Росія (особливо на тлі української політичної турбулентності) — дуже навіть непоганий приклад для наслідування: відносно благополучна країна, в якій, попри всі труднощі й дуже серйозні проблеми, наявні стабільність, порядок, сильна влада (хоча б в особі президента і прем’єр-міністра), а головне — є надія, що в недалекому майбутньому вона, як це тепер кажуть, «встане з колін» і стане великою державою. Та й українські гастарбайтери їздять заробляти саме до Росії, а не навпаки. Отож успіхи очевидні, і приводів для наслідування цілком достатньо.

Визначальне зовсім не те, що схожі уявлення про Росію в Україні популярні серед народу — особливо серед людей із проросійськими і ретрорадянськими симпатіями, а те, що вони абсолютно домінують у свідомості «колективного Януковича» — владної корпорації. Багатьом із них, вихованих у 1960—1980-х, здається, що Україна по суті — це майже Росія, тільки з певним регіональним «колоритом» на
кшталт сала, горілки та пісні «Рідна мати моя». Оскільки ж творчість Пушкіна, Єсеніна і Висоцького вони не сприймають як іноземну літературу, то чому російський соціально-політичний устрій мають сприймати як щось далеке й неорганічне для України?

Звідси й віра в те, що навіть суто механічне перенесення російських інститутів і копіювання російської політичної системи можуть привести до російських успіхів. Принаймні нічого страшного від цього не станеться — свої все-таки.

Росія для представників нинішнього українського політичного режиму на психічному рівні — «старший брат», а старших, як відомо, наслідують насамперед у способі мислення і манері поведінки. Це не означає, що «молодший брат» добровільно готовий поступатися своїми ресурсами, власністю та інфраструктурою, відмовлятися від своїх зовнішньополітичних і геоекономічних домагань на догоду «старшому», хоча досвід України Януковича свідчить, що й це теж.

Якби в нинішньої української еліти була ментальність амбіційних лідерів (чи бодай ментальність «старших братів»), вони, можливо, відчули б себе моральними лідерами — носіями традицій української поліархії, побудованої не на жорсткому примусі та придушенні, а на свободі та кооперації. Але ментальність «молодшого брата» примушує любити грубу силу і схилятися перед владним моноцентризмом.

Прикметно, що Україна часів Ющенка для багатьох «незгодних» росіян була якщо не прикладом для наслідування, то принаймні дуже привабливою моделлю державної облаштованості саме завдяки поліархії та конкурентному політичному процесу: реальна конкуренція, багатопартійність, відсутність культу «вождя», свобода слова і т. п., і т. ін.

Чому це в них не вийде?

Російська політична система і політичний режим тримаються, по-перше, на моноцентризмі влади, специфічній негромадянській політичній культурі та історичних традиціях самодержавства. По-друге, на високому рейтингу (не менше 2/3), харизмі та безальтернативності верховного правителя (царя, імператора, генерального секретаря, президента, владного тандема). По-третє, на перерозподілі ренти від експорту російських ресурсів (нафти й газу, раніше — лісу та зерна). По-четверте, на міжнародній впливовості, геополітичній суб’єктності та ядерному статусі Росії. По-п’яте, на ефективних механізмах «зливання» соціальної енергії та придушення будь-яких соціальних протестів. І, по-шосте, на ідеократичному фундаменті — уявленнях про глобальну російську історичну місію і т.п.

Що з цих чинників є в Україні, щоб побудувати політичну систему, аналогічну російській?

Звісно, для Росії було б краще, аби політичний режим тримався на ініціативності, авторитеті та конкурентоспроможності верховного правителя, на чинниках «м’якої влади» (soft power), на задекларованих і політичних цінностях, захищених державою, на експорті високих технологій і продукції високого рівня переробки, на неконфліктній моделі співіснування держави і народу (громадського суспільства), на уявленні про історичну відповідальність країни, яке не виправдовує політичного свавілля. Але в конкретних російських умовах усе це — лише добрі побажання. За ідеєю, приблизно так і формулюються цілі та завдання ініційованої Дмитром Медведєвим модернізації. Проте з’ясувалося, що медведєвська модернізація — це насамперед форма утримання влади, спосіб збереження політичного режиму й технологія підвищення легітимності ключових політичних фігур, а потім уже — решта.

Втім, якщо із зав’язаними очима стріляти з автомата Калашникова чергами по мішені, то бодай одна куля в мішень та вцілить. Так і з модернізацією: хай із неефективним управлінням, хай в умовах тотальної корупції, хай за величезні гроші, — однак якісь позитивні результати від неї для Росії все-таки залишаться.

Проте в Україні про модернізацію воліють не говорити. Чи то в країни немає ресурсів для модернізаційного ривка, чи то влада сподівається, що утримає важелі управління і без додаткової легітимації, чи просто не розуміє, що означає це слово.

Український тип соціальності такий, що в ньому марно наводити Священний Порядок, у ньому треба вміти управляти Хаосом — в умовах підвищеної турбулентності.

У цьому плані Україна для Росії приблизно такий самий виклик, як свого часу — ганзейське місто Новгород Великий для Москви. Раніше такий тип соціальності був менш конкурентоспроможний, тому Україна постійно опинялася серед тих, хто програвав і потрапляв у залежність: Катерина II знищила Запорізьку Січ, більшовики — УНР, а Сталін у 1933 році — значну частину українського селянства (з погляду конкуренції політичних систем, Голодомор можна порівняти з підкоренням і руйнуванням Іваном III та Іваном Грозним Новгорода Великого.)

Але у XXI столітті, в умовах інформаційної й когнітивної цивілізації, саме такий тип соціальності — відкритий, побудований на горизонтальних зв’язках, на загальній суб’єктності та саморегуляції відносин — стає дедалі перспективнішим і забезпечує державі конкурентоспроможність.

Це на порядок складніша модель управління, ніж ієрархічна, до якої звикли вихідці з індустріальних і «вугільних» районів Донецької та Луганської областей. Управляти Україною — на порядок складніше завдання, ніж керувати мономістом-заводом чи селищем-шахтою.

Проте саме суспільства, основані на нових синергетичних технологіях управління, стануть лідерами уже в недалекому майбутньому. Тоді як суспільства, в яких влада орієнтована на «порядок», «стабільність» і «вертикаль», залишаться в тій самій розрусі, в якій опинилися після загибелі СРСР десятки й сотні радянських мономіст, яскравим прикладом чого є Донбас.

Вибудовування стратегій, моделювання власного шляху розвитку — тяжка інтелектуальна праця. Набагато простіше віддатися на милість долі й жити чужим розумом, копіюючи чи то західноєвропейський, чи то російський суспільний лад.

Проте сліпе копіювання самої лише форми — без розуміння передумов, внутрішніх побудови й змісту — завжди уподібнює процес карго-культу.

Культ карго («літакопоклонників») виник на островах Меланезії під час Другої світової війни. З Неба (повітрям) туди приземлялися олюднені боги (морпіхи та військові льотчики США) на чарівних драконах (літаках) і певний час годували місцевих аборигенів чарівною їжею (тушонкою, згущеним молоком), а також обдаровували їх чарівними предметами з добування вогню (запальничками).

Та одного разу Небо розгнівалося на аборигенів (війна закінчилася, американські льотчики полетіли додому). Відтоді вони чекають, коли боги повернуться й привезуть із собою чарівну їжу. А ще — будують із пальмового листя та гілок літаки — сподіваючись, що запакована в коробки їжа народиться прямо в череві цих «драконів».

Але поки що всі очікування чомусь виявлялися марними.

Якщо сліпо копіювати російські політичні інститути і практики, то в череві України навряд чи виникнуть невичерпні запаси нафти й газу чи поклади золота і діамантів, хоча, схоже, розрахунок саме на це.

А ось опинитися у країні, побудованій із пальмового листя, — запросто.