Життя з ворогом: що робити у сфері безпеки

Гостра фаза військово-політичної кризи так чи інакше завершиться, а нова реальність, створена за останній місяць, залишиться. Україні доведеться жити й розвиватися в умовах, коли сусідом на сході є не стратегічний партнер (хоча й досить складний), а очевидний противник; в умовах, коли платою за зовнішньополітичні помилки стає не програш на виборах, а втрата територіальної цілісності або навіть самої незалежності держави. І вже саме усвідомлення цього факту має стати поштовхом до глибокого переосмислення політики безпеки України, і не тільки її, звичайно. Насправді ми стоїмо на порозі державотворення. І повинні зрозуміти, що зараз ідеться про виживання, причому для багатьох з нас у щонайпростішому сенсі - фізичному.

Останні події в РФ тільки підтверджують такий висновок. У Росії вже пропонують штрафувати за "поширення інформації, що містить недостовірні відомості, применшує заслуги загиблих при захисті Батьківщини, авторитет Російської імперії, СРСР, Російської Федерації, їхніх збройних сил" (законопроект депутата Державної Думи РФ Міхєєва від 25.03.2014 р.).

Непомітно проходять повідомлення, що 18 березня 2014 р., у день анексії Криму і Севастополя, В.Путін призначив Владислава Мєнщикова начальником Головного управління спеціальних програм президента РФ (ГУСП), п'ятим керівником головкому після його створення на основі 15 ГУ КДБ СРСР. Його попередник Дмитро Рижков пробув на посаді трохи більше ніж два роки. У минулому обидва - офіцери органів держбезпеки РФ. Серед завдань ГУСП - організація мобпідготовки, мобілізації вищих органів державної влади РФ, а також забезпечення їх функціонування в умовах воєнного часу. Орієнтовна чисельність ГУСП - до 20 тис. чол.

Можливо, це простий збіг, однак під час попередніх криз, які виникали після 1991 р., керівників головкому не змінювали. Тож у Росії - все серйозно, незважаючи на браваду, В.Путін розуміє, до чого йде, і готується до великої війни.

І ми повинні наважитися подивитися правді в очі, відкинути багаторічні мантри про те, що в України немає зовнішньої загрози. Сьогодні це в найкращому разі - відверта дурість, а в найгіршому - злочинна брехня.

Прийняти як непорушну реальність те, що нам потрібні не тільки й не стільки символи й підписи на деклараціях, скільки справжня, відчутна допомога й гарантії. Будапештський меморандум відразу перетворився на нічого не вартий папірець. А які під ним стояли підписи! Не папірець - броня! То чому ж ми думаємо, що й інші, так само поважні, договори не можуть розсипатися у зіткненні з нововиявленими обставинами? А отже - боротися треба не тільки й не стільки за вступ до НАТО (у новому химерному світі ст. 5 Вашингтонського договору цілком може й не спрацювати), скільки за те, щоб Україна мала достатній оборонний потенціал і можливість оперативно залучати підтримку союзників для завдання противникові неприйнятного збитку. Варто боротися не за підписання договорів, хоча й це, безумовно, необхідно, а за доступ до ресурсів, і не тільки матеріальних, а й організаційних, інформаційних тощо, до досвіду НАТО, до процесу консультацій та ухвалення рішень.

Нам потрібна не тільки й не стільки перспектива членства в Євросоюзі, скільки цілком відчутний безвізовий режим, відкриті ринки, фінансова і консультативна допомога Брюсселя, повноформатна участь у Загальній політиці безпеки та оборони ЄС і т.д. Саме на вирішенні конкретних питань взаємодії і повинна сконцентруватися українська дипломатія.

А символи? Що ж, вони, безперечно, важливі, але якщо буде забезпечено головне - реальну інтеграцію України в структури Західного світу, тоді прийдуть і символи. Усьому свій час. До слова, підписання Асоціації з ЄС, навіть у донезмоги урізаному вигляді, - позитивний приклад такого символу. Євросоюз, підписуючи Угоду з очевидно тимчасовим урядом, тим самим надає йому додаткової легітимності, підриває центральну ідею російської пропаганди про нелегітимність київської влади.

Усвідомлення зовнішньої загрози ставить цілу низку дуже важливих питань. Назріла необхідність глибокої перебудови самої парадигми безпеки. Формуючи в 1990-ті правову базу національної безпеки, український законодавець виходив з концепції людської безпеки (human security), гранично широко трактуючи проблематику. Саме тому РНБО України останні десятиліття займалася всім: від розвитку житлово-комунального господарства до забезпечення населення якісними і доступними лікарськими засобами. Безперечно, питання важливі й актуальні. Однак при цьому зовнішня політика, оборона, протидія іноземним спецслужбам якось відійшли на другий план. А займатися необхідно насамперед цими "нецікавими" і "негрошовими" проблемами. З ліками, та й із закупівлями Кабінет міністрів якось розбереться сам. А не розбереться - на те є парламент і вибори.

В Україні необхідно відновити в правах традиційне розуміння національної безпеки як спектра проблем, якими займаються дипломати, військові й розвідники з контррозвідниками. І все. При цьому треба відмовитися від цілком радянського поняття "державна безпека", яке вже набило оскомину і за такого підходу є абсолютно зайвим.

До речі, слід зазначити, що питання дерадянізації сьогодні справді перетворюється на вкрай актуальне завдання у сфері національної безпеки. Головне - тільки чітко розібратися, у чому ж полягає радянськість, і не випустити з уваги такі її родові риси, як надзвичайщина, невігластво й хамство.

І якщо здається, що законодавчі зміни сьогодні не на часі, то слід пам'ятати, що спокійний час для України настане тепер нескоро, дуже нескоро.

Без стабільного і професійного чиновництва успішна Україна неможлива. В Україні необхідно створити справжню державну службу, причетність до якої має стати предметом гордості. Треба забезпечити повну деполітизацію і департизацію бюрократії. Нульова толерантність до корупції - завдання навіть не сьогоднішнього, а вчорашнього дня. І, звичайно, професіоналізм, який має стати принциповою умовою не тільки для кар'єрного зростання, а й для збереження досягнутих позицій.

Усе це видається благими побажаннями в країні, де за минулі роки новий міністр призначався кожні 43 дні, де глава держави призначає і звільняє чиновників аж до рівня голів районних державних адміністрацій. Нагадаємо також, що в Україні відбулося п'ять хвиль зачистки державної служби за політичними мотивами (2002, 2005, 2006, 2008, 2010 рр.).

Уже сьогодні маємо вжити низку простих, але ефективних заходів. Слід скоротити кількість призначень, здійснюваних президентом і Кабінетом міністрів, варто відновити інститут державних секретарів, розділивши нарешті політичні й адміністративні посади. Треба набратися мужності і забезпечити повноцінне розслідування гучних ситуацій останніх років. Насамперед ідеться про події навколо Майдану, які призвели до загибелі більш як сотні людей. Винні мусять відповісти за всією суворістю закону.

Тепер до питання про корупцію. Успішна протидія їй вимагає побудови нових інститутів. Кримінальне переслідування - ключовий напрям, але всі дії в цій сфері - сізіфова праця, якщо не будуть системно задіяні антикорупційні процедури. Сьогодні для боротьби з корупцією потрібен не стільки комісар Каттані, скільки чиновник, який забезпечить побудову нового інституціонального середовища.

Слід уже сьогодні ініціювати процес проведення комплексного огляду сектора безпеки, причому не декоративного, яким він був у 2005-2007 рр., а реального, і забезпечити на його основі ухвалення реальних, підкріплених ресурсами, у тому числі фінансовими, Стратегії національної безпеки і Програм розвитку органів сектора безпеки. Ключовими мають стати завдання, вирішення яких буде покладено на ці органи, а не наявна ресурсна або правова база. Україні необхідно забезпечити свою безпеку в умовах, наближених до воєнних. А отже, слід знаходити кошти і будувати військові об'єкти.

Робити це треба швидко - часу обмаль. Але завдання невідкладне, справді стратегічне. Не провівши аудиту, неможливо усвідомлено й упевнено провести зміни на краще.

Здійснити таку процедуру, розробити й реалізувати реформи може тільки працездатна Рада національної безпеки та оборони. Цей державний орган повинен знову стати політичною кухнею, пішовши з авансцени й обмеживши публічність до необхідного мінімуму.

Справа ради і її апарату - готувати стратегічні рішення, і саме на цьому має бути сконцентрована її активність. Необхідно відтворити систему аналітичного супроводу цієї діяльності, і тут ідеться насамперед - про Національний інститут стратегічних досліджень, який повинен займатися саме стратегічними дослідженнями у прямому контакті з РНБОУ, МО, МЗС і спецслужбами, а не тією дивною справою, яку в Україні чомусь позначають словом "наука".

Україні необхідні невеликі, але ефективні органи сектора безпеки. Вони зобов'язані чітко розуміти, до яких сценаріїв розвитку подій ми повинні бути готові.

Аналіз розгортання російської агресії ясно свідчить: росіяни максимально уникатимуть прямих бойових зіткнень, акцентуючи увагу на підготовці території до вторгнення. Головна роль при цьому приділяється спецслужбам та їхній агентурі. Саме вони забезпечують дестабілізацію ситуації, подальше захоплення адміністративних будівель та інших ключових об'єктів. А збройні сили в таких сценаріях відіграють завершальну роль, вони, швидше, фіксують уже досягнуте й виступають гарантом його необоротності. Причому діють не під своїм прапором. Операції здійснюються на межі силового протистояння, інтенсивність вторгнення залишається ніби на передпороговому рівні. Танкових колон у стилі Другої світової немає і, скоріш за все, не буде. Усе робиться гранично обмеженими силами.

Значно важливішу роль відіграє психологічна і ширше - інформаційна війна. Можна прогнозувати активізацію спецслужб РФ на кіберфронті.

Нинішнє керівництво Росії - високого рівня тактики, досить непогані фахівці в оперативному мистецтві, а от зі стратегією - традиційні проблеми. На щастя, сучасний рівень російського стратегічного мислення дуже далекий від того, що демонстрував Й.Сталін.

Нині Кремль так само чітко знає свою мету - увічнити нинішню російську владу, перебудувавши світовий порядок під себе. Москва чудово володіє певним набором інструментів, однак далі починається не гнучкість, як було у вождя народів, а імпровізації. На перших етапах ці два поняття практично однакові за своїми результатами, а от далі... Проте це питання завтрашнього дня, а сьогодні РФ володіє ініціативою, а Україна діє в реактивному режимі, постійно запізнюючись. І, що характерно, не намагаючись подолати цю проблему.

Ключову увагу слід приділити координації органів сектора безпеки і стратегічному плануванню. Протидію російській загрозі можливо забезпечити лише на системному рівні, з повним залученням усього арсеналу сил і засобів. І мова не тільки про РНБОУ, а й про координацію спецслужб.

Пріоритетна увага має приділятися Силам спеціальних операцій Збройних сил України. Процес їх створення має бути нарешті завершений. Ці сили разом зі спецслужбами повинні відіграти ключову роль у відбитті агресії. Втім, про оборону краще напишуть професійні військові.

Принципове значення має ефективність контррозвідувальних і розвідувальних органів країни. Вони повинні отримати ефективну координацію і постановку завдань, забезпечити дієве вирішення завдань протидії розвідувально-підривній активності іноземних, насамперед російських, спецслужб, забезпечити контрдиверсійний напрям, налагодити інформаційну та аналітичну роботу. Окреме місце має відводитися завданням забезпечення безпеки і надійності телекомунікацій, від яких залежить система управління.

Звичайно, інформація з відкритих джерел - річ, безперечно, важлива й необхідна, але недостатня. Україні потрібна розвідувальна інформація, і можливості отримати та опрацювати її є.

Досягти перелічених вище цілей, у принципі, можливо, головне - чітке розуміння перспектив, опрацьованість планів, рішучість і водночас - гнучкість керівництва. Ну й, звісно, ресурси. Втім, безпека - справа дорога і ключова для будь-якої держави. І Україна переконується в цьому, на жаль, на своєму досвіді.

Уже сьогодні варто думати про реформу правоохоронних органів, однак це дуже складне завдання, яке потребує надзвичайно обережного і вивіреного підходу. Втім, це не аргумент на користь зволікання, а нагадування про серйозність завдання.

Наведений список - лише невелика частина того, що необхідно було робити для порятунку держави ще вчора. Сьогодні - пізно, а от завтра?

P.S. Автори звертаються до Мєщанського районного суду м. Москви з проханням розглянути цю публікацію на предмет визнання її екстремістською.