Країна закритих банків

Діяльність НБУ і вітчизняної банківської системи загалом останнім часом викликала величезну хвилю нарікань і зауважень із боку всього без винятку населення країни. Немає жодної соціальної групи, яка не відчувала б невдоволення, а то й відверте роздратування від «проффесіоналізму» наших банкірів. Криза, що вдарила по «маленьких» і «немаленьких» українцях, настільки оголила проблеми наших банків, що залишається тільки тихо жалкувати та схрестити руки від безвиході.

Про очевидне. Впродовж 17 років наші «батьки нації» волали на все горло про дедоларизацію економіки, про її конкурентоспроможність, розвиток фінансового та реального сектору. І що? Коли в Україну масово зайшов іноземний спекулятивний капітал, усі наввипередки (йдеться про наші банки при потуранні НБУ) кинулися пропонувати дешеві валютні кредити. Природно, це в певний спосіб «підігріло» економіку, та лише не з того боку. Замість того, щоб стимулювати внутрішнє промислове виробництво, Україна чесно простимулювала споживчий імпорт.

У результаті ми отримали банально просту й таку ж жахливу схему: ми скористалися іноземними кредитами, щоб купити іноземні товари, а тепер ще й залазимо в борги перед МВФ, аби ці кредити віддати! Парадокс? Ні! Українська дійсність! І все було б нічого, якби не криза!

Сьогодні існує багато точок зору про природу і суть цього явища. Ясно одне: це не просто так звана криза, це тектонічний злам між економічними моделями, отже, й економічними епохами. Звичайно, із позиції сьогодення ще неможливо аргументовано довести цю гіпотезу, але окремі мозаїчні підтвердження все-таки є. Взяти хоча б фактичний крах світового фондового ринку та його інструментів, мусирування у світовому інформаційному просторі ідеї відмови від долара як єдиної світової валюти, фінансові проблеми чи навіть банкрутство світових фінансових стовпів, перегляд економічних цінностей і т. ін. Але! Головним з’єднувальним елементом усього цього є втрата довіри.

А нашим — хоч би що! Хоч як дивно, але загальне враження від наших банкірів одне: «начебто справа не моя!» Кому яке діло, що кредити не видаються (до речі, основний дохід банків)? Регулятор, тобто НБУ, розсипається прес-релізами про стабілізацію гривні, аукціони валютні проводить. Проте вінцем усього є набридлива реклама банків по телевізору, де основним месиджем є більш як столітня стабільність материнських структур. Добродії банкіри, чи ви самі вірите в цю рекламу, або ж вкотре вирішили цинічно посміятися над населенням? Якщо навіть державний банк Франції Caisse des Depots et Consignations заявив про збитки вперше за 200 років, то що говорити про вас?

Ми живемо в епоху інформаційного суспільства, де інформація, яка надходить із певних джерел, визначає перебіг розвитку будь-яких процесів. І банківська система — не виняток. Якщо її основа — вкладник — постійно всотує негативну інформацію, то в нього так чи інакше сформується негативне ставлення до банків загалом. Тоді виникає запитання, а хто взагалі має продукувати адекватну інформацію про банки, як не вони самі?

У всьому світі зрозуміли, що колишня тактика ведення банківського бізнесу є неприйнятною. Саме адекватне інформування суспільства про стан і прогнози поведінки в банківській сфері стає основним принципом для світової фінансової системи. Там у них це ще називається відкритістю. Про всяк випадок нагадаємо, що це також стосується і центральних банків — регуляторів. У більшості країн центробанки саме сьогодні одержали більші повноваження та незалежність, ніж будь-коли. Однак платять вони за це своєю прозорістю та відкритістю перед суспільством. За словами Алана Грінспена, «відкритість — це зобов’язання центрального банку перед суспільством». Дивно, але ці майже пророчі слова він сказав ще в 2002 році.

В умовах нинішнього внутрішньополітичного та внутрішньоекономічного маразму на тлі світової економічної кризи напрошується висновок: або вітчизняна банківська система стане соціальним партнером свого ж суспільства, або суспільство посадить на вили банкірів, принаймні тих, хто вчасно не виведе своїх капіталів в офшори, або тих, хто не встигне піти на сумнівно заслужену пенсію з перелітом у бананову країну на ПМП.

Криза — це не крах, але можливість! Її можна якщо не повністю подолати, то значно послабити. Це стане можливим, якщо абсолютна більшість реальних і потенційних вкладників (за різними оцінками, на руках у населення — від 60 до 100
млрд. дол.!) різноманітних банків долучаться до цього процесу. Вони мають відчути не тільки необхідність, а й особистий інтерес у розв’язанні проблем, які стоять перед банками. Водночас у людей має бути гарантія збереження їхніх вкладів.

Криза — це шанс нарешті взятися за реформи та приступити до побудови нормальної банківської системи. Інформаційна політика як шлях до відкритості банків має бути спрямована насамперед на підвищення рівня довіри до них. Звичайно, величезне спасибі окремим топ-менеджерам банків, які намагаються бути ньюсмейкерами і продукувати позитив. Однак потрібно бути реалістами: два-три банки в новинарних випусках на національних телеканалах не перекриють усього негативу, який йде від НБУ, керівництва країни та загальних настроїв у суспільстві.

Нині не те що простий українець, а навіть експерти з величезним досвідом роботи підкреслюють, що діяльність НБУ характеризується невизначеністю. Через це учасники ринку не мають достовірного уявлення про ринкову кон’юнктуру, наступні кроки регулятора, що чревате прийняттям помилкових рішень. Як результат, населення, не розуміючи того, що відбувається, кидається з крайнощів у крайнощі в операціях із валютою і забирає вклади з банків лише через масовий психоз.

Безумовно, обвинувачувати одне лише керівництво НБУ (або осіб, на яких покладено інформаційну підтримку Нацбанку) в інформаційній імпотенції було б не зовсім правильно. Відсутність згуртованості та розуміння спільних цілей у банкірів між собою і політичним керівництвом країни ще більше погіршує і без того важку ситуацію. Таким чином, ми маємо країну закритих банків і збанкрутілих у ній лише простих вкладників.

Хоча заради справедливості також не можемо не визнати, що правильна та адекватна інформаційна політика того самого НБУ або двадцятки найбільших банків країни запобігла б серйозним проблемам уже в найближчому майбутньому.