ЯК ДОПОМОГТИ І КУЧМІ, І ЮЩЕНКУ?

Цього вівторка перед ранковою лекцією студенти-політологи показали мені повістки з’явитися до міліції як свідки щодо подій 16 вересня (опісля з’ясувалося — пояснити, чи бачили вони «блокування транспортного руху»). Формально-юридично слідчі діяли 100-відсотково законно, адже проведення цієї акції в центрі столиці було заборонено судом. Але з політичної точки зору, все ясно: такі виклики, та ще й через два місяці після події, є не чим іншим, як залякуванням. І НАЙГОЛОВНІШЕ — СТУДЕНТАМ ПОКАЗУВАЛИ ЇХНІ ФОТО, ЗРОБЛЕНІ ПІД ЧАС МАНІФЕСТАЦІЇ, І ЗАПИТУВАЛИ: «А ХТО ЦЕ ЛІВОРУЧ ПОРУЧ ІЗ ВАМИ, А ХТО ЦЕ ПРАВОРУЧ? НАЗВІТЬ ІМЕНА».

Ми з колегами були просто вражені. Все-таки країна пройшла довгий шлях від радянської системи, і вже призабулося про такі фотографування, виклики до органів, заохочення до стукацтва, арешти. Тепер це все відбувається в Києві 2002 р. (а не 1988 р.), і можна лише уявити, який тиск на периферії щодо учасників акцій опозиції.

Нещодавно на зустрічі з групою журналістів із провідних газет Європейського Союзу пролунало запитання: чи вийдуть студенти масово на вулицю, як під час оксамитових революцій у Східній Європі, і як це сприймуть викладачі? Довелося пояснити: не можу особисто закликати студентів відмовитися від висловлення своєї громадянської позиції, але не можу і закликати їх під стяги радикальної опозиції. Підставляти своїх студентів? Даруйте. Отож позиція така: ми з вами як політологи маємо бути свідками подій, знати з перших рук, що відбувається, а тому відвідуємо, за можливості, всілякі акції й учимося робити висновки на підставі інформації, отриманої нами самими, а не поданої протилежними політичними силами. Дехто може навіть вважати таку позицію спостерігача угодовською.

Та ось дізнаєшся, що змінюється керівництво УНІАНу, який діяв незалежно з 1993 р. Що у Львові протестують проти дій голови обласної податкової адміністрації, а в Києві обговорюють можливість призначити його керувати на державному рівні. І нарешті, що фотографії молодих людей, зроблені на вулиці, стають свідченням проти них та їхніх друзів. Зізнаюся, стає просто страшно.

Щоразу, коли виступаєш на конференціях у закордонних аналітичних інститутах, намагаєшся показати позитив в Україні, порівняно з деякими нашими сусідами. А він є. У нас, на відміну від Росії, стабільна міжетнічна ситуація. Парламент прийняв, а президент підписав ряд важливих законів. Реально діє опозиція. Ані парламент, ані Конституційний та Верховний суди не є гумовою печаткою для штампування рішень виконавчої влади. Самі російські політологи кажуть: та у вас тут демократія, а в нас…

Намагаєшся показати, що ми не набагато гірші за Румунію, Болгарію, Албанію, Македонію, яким відкривають перспективу членства в НАТО і ЄС. Цього року, готуючи огляд по Україні для щорічника Nations in Transit, зрозумів, що середня оцінка демократичності процесів в України суттєво поліпшиться за рахунок цьогорічних виборів. Адже Україна є чи не єдиною країною в СНД, де найбільша фракція — проєвропейська і реформістська сила.

Але після осінніх подій зрозуміло, що показники знову повернуться на круги своя. Уряд сформовано, більшість готується змінити керівництво комітетів, тривають зміни на гірше в областях і районах. За кілька днів їхати на чергову конференцію. Ставитимуться гострі запитання про новий уряд, про опозицію (насамперед Ющенка). Що відповідати?

Почну з опозиції. В Україні після 1991 р. бракувало сил, здатних провести швидкі зміни, як у наших західних сусідів. А поруч ще потужний північний сусід, який не тільки пильно придивляється, а й діє. Отож опозиція завжди стояла перед нелегким вибором: чи розгойдувати човен молодої української державності?

У цьому сенсі я вже писав десь рік тому, що заклики до імпічменту Кучми, які лунали від деяких нинішніх членів «Нашої України», були революційною фразою. Хай би цим займалася радикальна опозиція, на те вона й радикальна. Тактика Ющенка під час виборів була загалом правильна, інакше його виборчу кампанію просто розчавили б, як це було з кампанією Мороза у 1999 р. Зрозуміла і логіка осінніх дій радикальної опозиції, але вона швидко видохлась, залишався елемент якоїсь гри в революцію, а не самої революції. А молодь-то на вулиці вивели. Чи сподівалися на «а раптом?»

Хоч це і не модно зараз казати, але оптимальною була б домовленість із чинним Президентом, якби це була саме домовленість із принципових питань: «Ми вас не чіпатимемо після зміни влади, але не заважайте сформувати уряд на чолі з демократами (і, додамо, з участю прагматичних сил із ЗаЄдУ) і плавно здійснити перехід влади до демократів у 2004 р». Скажете, утопічно? Звичайно. Але це було б оптимально. Навіть такий критик Леоніда Даниловича як президент «Фридом Хауз» Адріан Каратницький у розпал скандалу навколо «Кольчуг» зазначав в «Уолл-стрит джорнел Юероп» 8 жовтня, що «одним можливим компромісом стала б беззастережна амністія п. Кучмі за минулі гріхи».

Колись «ДТ» розповідало, як начебто в розпал «касетного скандалу» Президент несподівано завітав до свого сусіда по дачі (колишнього спікера), але вони не домовилися. А якби сіли «як мужики» за пляшкою, поговорили задушевно, згадали б рукостискання після прийняття Конституції 1996 р. та й домовилися? Звичайно, наразі Кучма й Мороз не сприймають один одного, але може бути й інший учасник переговорів замість Мороза — той, хто тривалий час зберігав лояльність щодо Кучми й називав його «своїм батьком». Якщо пояснити, що цей шлях був би для Президента найоптимальнішим, щоб увійти в історію як позитивна постать, отримати гарантії і зберегти капітали для себе та для своїх родичів. Гадаю, це влаштувало б не тільки негласного лідера «трудовиків», а й «донеччан» і навіть тих есдеків, котрі мислитимуть перспективно.

Таку ж пораду могла б дати і Громадська рада експертів із внутрішньополітичних питань при Президентові України (членом якої є й автор цих рядків), але Рада не збирається від початку «касетного скандалу». Очевидно, й функція її, за задумом, була інша: лише прикривати ініціативи влади.

Але останні дії Президента показали, що він, вочевидь, обирає інший шлях — дотиснути опозицію. Можна погодитися з поширеним нині сценарієм, згідно з яким призначення нового уряду може спричинити простий поділ країни між трьома угрупованнями і приведе нашу владу до наступних президентських виборів із заздалегідь визначеним нею, владою, переможцем.

Але є в нинішній ситуації і позитивний момент. Жодна частина опозиції не спокусилася підтримати нового прем’єра. Отож чіткішим стане поділ на більшість, яка візьме на себе відповідальність за те, що діється в країні, й опозицію, яка не буде заплямована співпрацею із владою (і в цьому сенсі нехай більшість забирає собі всі посади в парламенті).

Чи відмовлятися від подальших контактів із трудовиками, донеччанами і навіть із прагматично мислячою частиною есдеків? Аж ніяк. Але водночас треба чітко зрозуміти, що самі лише кулуарні переговори на вищому рівні нічого не змінять, доки не буде спроби опертися на суспільство. Українське суспільство було розбуджене виборами, але складається ситуація, коли воно, розчароване тим, що діється, у тому числі й опозицією, може знову запасти у сплячку. Отож треба починати вже зараз будувати структури під майбутні вибори НА МІСЦЯХ. Прості люди часто запитують: а що ж зараз робить «НУ»? Чому ж «НУ» сама не розпочне пропаганду «від дверей до дверей», не налагодить регулярного інформування населення, регулярних неформальних зустрічей депутатів різних рівнів із населенням мікрорайонів? І навіть якщо втілиться найпесимістичніший сценарій для опозиції, а саме — її кандидат на наступних виборах збере лише 49%, 30%, 25% голосів, все одно в разі існування таких структур по всій країні буде створено потужний демократичний сегмент, ту territoria libre, постачання кисню для якої вже не вдасться перекрити. Рано чи пізно маятник хитнеться в бік демократії. Завдання опозиційних політиків — не тільки сподіватися, а й самовіддано попрацювати задля цього.