Підтримати
Отже, коли вже є попередні результати виборів до Європейського парламенту, можна підбити й перші підсумки.
По-перше, правоцентристи з Європейської народної партії (ЄНП) залишилися найбільшою фракцією у Європарламенті (за попередніми результатами, додали 10 і мають 186 мандатів).
По-друге, дві правопопулістські фракції збільшилися. «Європейські консерватори і реформісти» та ультраправі «Ідентичність і демократія» додали не так і багато (відповідно чотири й дев’ять місць), але в разі об’єднання (73+58) можуть стати в Європарламенті другою за чисельністю силою. Перед виборами навіть вважалося, що за кращого голосування вони суто математично могли б створити більшість із ЄНП. Однак такий варіант виглядав малоймовірним і до початку виборів — і не тільки через математику. Все ж таки ЄНП —занадто респектабельна правоцентристська партія, щоб іти на союз із крайніми силами.
По-третє, голова Європейської комісії (уряду ЄС) Урсула фон дер Ляєн уже оголосила, що хоче збереження центристської більшості, яка домінувала в попередньому скликанні, разом із соціалістами-лівоцентристами, котрі втратили лише п’ять мандатів, і лібералами-центристами, зокрема партією Макрона, які зменшили свою присутність аж на 23 місця. І все ж 134+79+186 (ЄНП) дають підстави для формування бодай формальної більшості.
По-четверте, через успіх ультраправих пошук проукраїнських рішень може дещо ускладнитися (натомість для Росії можливості протидії через окремі партії/євродепутатів дещо розширилися), але принципово ситуація навряд чи суттєво зміниться.
По-п’яте, багато чого залежить від персональних призначень на ключові посади в керівних органах ЄС, а це — питання майбутніх компромісів/торгів/квот, що включатимуть і уряди 27 країн, і фракції у Європарламенті.
По-шосте, головний сюрприз — після євровиборів президент Франції Емманюель Макрон пішов ва-банк, оголосивши дострокові національні парламентські вибори. Для розкладу сил у Європарламенті це вже нічого не змінить, але визначить тенденції французької політики, зокрема й те, хто зможе стати президентом 2027 року.
Із цього варто й почати.
Сюрприз від Макрона
Крайнє праве «Національне об’єднання», отримавши по Франції 30 євромандатів (партія Макрона — лише 13), стало закликати до дострокових парламентських виборів. А Макрон узяв і погодився. Аргумент — от нехай французький народ і розсудить. Вибір Макрона є ризикованим: «Нацоб’єднання» може закріпити свій успіх, але двотурова мажоритарна система у Франції його істотно обмежить.
Попередні приклади у Франції свідчили, що перед загрозою праворадикалів із тоді ще «Національного фронту» (нині — «Національне об’єднання») всі інші сили об’єднувалися навколо «цінностей республіки». Був і приклад де Голля. Відразу після подій «червоного травня» 1968 року, коли вже здавалося, що ліві неминуче прийдуть до влади, де Голль проголосив дострокові вибори. І відчувши «комуністичну загрозу» не на словах, а в реальності, французький виборець упевнено віддав перевагу голлістам. Мабуть, Макрон сподівається на щось подібне.
Значення ідеологій у Європарламенті
Десь із 60-х років минулого століття почали казати про занепад класичних ідеологій, особливо в умовах домінування телебачення, а нині — соцмедіа. Але приклад Європейського парламенту якраз доводить інше. Різні національні партії групуються зі своїми бодай приблизними ідеологічними якщо не братами, то принаймні сусідами. І голосують радше за партійними, ніж національними лініями поділу.
Спочатку в Європарламенті домінували дві сили, які й ділили між собою владу в цій інституції: ліво- та правоцентристи. Саме вони побудували welfare state («державу добробуту»), здійснили інтеграцію в Західній Європі. Потім до них приєдналися ліберали, — склалася «супервелика коаліція». Але світового «кінця історії», як його помилково пророкував Фукуяма, не відбулося. Зокрема на Заході почала зростати сила ультраправих. Наднаціональна інтеграція, глобалізація з неконтрольованою міграцією, інші кризові явища призводили до можливості переводити стрілки на Брюссель. Отже, антиіммігрантські та антисистемні партії почали отримувати дедалі більшу підтримку серед робітників і молоді, які раніше були прихильниками радше лівих ідей.
І хоча про зростання ролі ультраправих говорять уже десятиліттями, протягом усіх останніх виборів до Європарламенту їхні результати насправді не змінювали загального балансу в цій інституції. Зараз також: ультраправі не взяли більшості, але все ж таки посилилися й отримали ширші можливості впливати на європолітику й у Брюсселі, й на національному рівні.
Що може Європарламент?
Колись у радянській системі освіти нас, студентів міжнародних відносин, вчили, що реальна влада сконцентрована на Заході в буржуазних урядах, а парламенти є лише прикриттям для «сильних світу цього». А особливим прикладом слугував Європейський парламент, оскільки ЄС спочатку був міждержавним союзом, який лише поступово набував форм конфедерації. Тож основна політика робилася на національному рівні, а не в Брюсселі. Тоді, в 70-х роках ХХ століття, державний секретар США Генрі Кіссінджер іронічно запитував: кому мені телефонувати, якщо треба поговорити з Європою?
Але роль наднаціональних інститутів і далі невпинно зростає. З’явився президент Європейської Ради (президент ЄС). А глава Європейської комісії виконує роль голови уряду. Функції віцепрезидента Європейської комісії виконує високий представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки. Тож у поважному віці Кіссінджер напевно знав би, до кого треба телефонувати, хоча насправді й зараз зрозуміло, що основна політика й далі виробляється на національному рівні та залежить від національних виборів.
Сам характер виборів до Європарламенту змінився, адже до 1979 року депутатів обирали непрямими виборами — через національні парламенти. Але з 1979 року виборчу систему було уніфіковано. Незалежно від того, чи була в країні мажоритарна система виборів (як у Франції), чи ні, вибори до Європарламенту тепер проводять за партійними списками з порогом не більш як 5%.
Рада ЄС (Рада міністрів) разом із Європарламентом має законодавчі функції, тобто закон має бути схвалений в обох інституціях. Однак Європарламент не має права законодавчої ініціативи, хоча ухвалює важливі декларації, вносить поправки до законодавства, остаточно голосує за законопроєкти. Він зрештою затверджує склад Єврокомісії, може оголосити вотум недовіри її голові та й узагалі відправити всю Європейську комісію у відставку, якщо вотум недовіри ухвалить кваліфікована більшість у 2/3 голосів.
Підсумок: Європарламент — це не перша за силою інституція ЄС, але повноваження його розширилися.
Значення виборів для України
Не має бути ілюзій: Росія точно використовуватиме проросійських депутатів, які є в усьому спектрі, а особливо серед крайніх лівих і крайніх правих. Згадаймо, що раніше лівих соціалістів розглядали як резерв спочатку для СРСР, а потім і для Росії. З нападом Росії 2022 року стало зрозуміло, що й соціалісти змінили свої позиції.
Передбачуваним і бажаним для України курсом ЄС стало б переобрання Урсули фон дер Ляєн. Для цього потрібен 361 голос, а зараз «центристська коаліція» мала б 399. Наче достатньо. Та історія голосувань свідчить, що всередині цієї коаліції може бути 10–15%, які не підтримуватимуть кандидата. Є теоретичні варіанти коаліції й у ширшому вигляді. Розширення коаліції за рахунок зелених відштовхне «Європейських консерваторів і реформістів» і навпаки. Тож Урсула шукає запасні голоси.
Серед крайніх правих єдності точно немає, а тим більше щодо України. Дії Марін Ле Пен, яка шукає поміркованіше обличчя для своєї партії (а це їй потрібно для майбутньої перемоги на національних виборах у Франції), вже призвели до виключення на її вимогу з ультраправої «Ідентичності та демократії» «Альтернативи для Німеччини». Не певен, чи можна зараховувати до ультраправих (це радше праві популісти) фракцію «Європейських консерваторів і реформістів». Там, до речі, перебуває партія «Брати Італії» прем’єрки Джорджі Мелоні, відомої своєю рішучою проукраїнською позицією.
А ще є 44 незалежні депутати та 55 тих, хто наразі не визначився й згодом може приєднатися до інших фракцій. Серед них — і виключена на сьогодні з «Ідентичності та демократії» ультраправа «Альтернатива для Німеччини», яка має 15 мандатів (теж немало у внутрішньопарламентських розкладах).
Початок роботи Європарламенту 16 липня буде доволі передбачуваним, адже його чинну президентку, представницю ЄНП Роберту Мецолу (Мальта) буде переобрано на 2,5-річний термін, а згідно з «великим розподілом» між ЄНП та соціалістами, на другу половину п’ятирічного терміну її місце займе представник соціалістів.
Але далі — багато роботи, яка потребуватиме узгодження як між 27 країнами, так і між фракціями більшості Європарламенту: Європейська Рада (лідери 27 країн) має погодити голову Єврокомісії, за яку далі проголосує Європарламент, потім відбудеться формування уряду — також із його затвердженням Європарламентом.
Тут буде багато боротьби, компромісів, квот тощо. Одним із кандидатів на нову посаду єврокомісара з питань оборони прогнозують нинішнього очільника МЗС Польщі Радослава Сікорського. На позицію єврокомісара з питань сусідства та розширення претендують австрійка Кароліна Едтштадлер — юристка й політикиня, яка обіцяла заарештувати Путіна в Австрії, а також прихильні до України очільник МЗС Литви Габріелюс Ландсбергіс і нинішній латвійський єврокомісар із торгівлі Валдіс Домбровскіс. А місце нинішнього високого представника ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля може отримати послідовний друг України прем’єрка Естонії Кая Каллас. Проте заміну Борреля повинна буде спочатку затвердити Європейська Рада, так само як і голову Євроради, призначення якого спершу вирішуватиме саме цей орган — голови держав і урядів 27 країн ЄС.
Тобто у формуванні нових структур ЄС вибори Європарламенту — лише перший крок. І вплив правих радикалів тут буде обмеженішим, ніж у деяких національних парламентах.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google