Війна за людей

Від редакції. Пропонований увазі читачів матеріал, безумовно, болючий з точки зору теми і контраверсійний за змістом. Його, на наш погляд, емоційне забарвлення очевидне. Але така ж очевидна щирість переживань його авторів (чиї імена, безумовно, відомі, не тільки читачам DT.UA) з приводу подій на Сході країни.

Ми наводимо цей текст без коментарів. Сподіваючись, що дискусія (яку, поза всяким сумнівом, викличе ця стаття) допоможе політикуму й суспільству знайти формулу, яка дозволить одночасно і країну відстояти, і мир відновити. У країні, в серцях і головах...

Замість епіграфа.

@mara_beyka...Мій будинок згорів. Усе. 2 ч.

@mara_beyka...Б...ть, не хочу жити...

@mara_beyka...У мене зараз паніка. Дізнайтеся для мене, де працюють пропускні пункти!!!! Мені треба виїхати з дитиною на машині в Росію... 1 ч.

"Що посієш, те й пожнеш, - пише автор, яка розмістила пост @mara_beyka у Фейсбуці. - Я читала час від часу її акаунт у Твіттері. Зовсім молода жінка зі Слов'янська з дивним ніком Марабейка, з незрозумілою ненавистю всіляко збиткувалася над "украми", "бЕндерами" й "хохлами", тішилася й вітала будь-які поразки і невдачі України. Допомагала чим могла бойовикам, що окупували її місто. Носила їжу на блокпости сепаратистам, серед яких був і її чоловік... Дві години тому настала закономірна трагічна розв'язка. Мені не жаль. А вам?".

А нам варто про це поговорити. Щоб вийти з цієї війни. Живими. В усіх сенсах. Адже і озлоблену "Марабейку" зі Слов'янська, і наше спокійне "не жаль", і взагалі все, що кожен наразі відчуває, поринаючи в надра війни, яка шматує країну, породили ми самі.

І тепер цього не приховати під перемогою революції Гідності. Не прикрити підписаною президентом Асоціацією з ЄС. Не заглушити гучним "Ура!" на честь продовження АТО. І навіть не стерти абсолютно новим відчуттям Батьківщини, що пульсує в серці.

Бо неможливо заперечити головного: крім війни, розв'язаної Росією та її бойовиками на Сході України, Київ виявився втягнутим у збройне протистояння з частиною місцевого населення Донбасу. Яке не прийняло Майдан і орієнтоване на Росію. І ця частина, на жаль, збільшується з кожним мирним жителем, котрий гине там під час АТО. Що автоматично переводить конфлікт із зони "справедливої війни" у формат чорного списку, в якому фігурують Югославія, Ірак, Сирія, Лівія... І це треба чесно визнати.

Хоча б для того, щоб діяти з урахуванням власних помилок та уроків, уже засвоєних іншими країнами під час аналогічних криз.

Це питання не моралі, а ефективності й адекватної стратегії. Результативна російська спецоперація була неможлива без участі місцевого населення, за яке точилася добре продумана ідеологічна боротьба. Історичний досвід свідчить, що мало не єдиний спосіб перемогти (досягти результату) в такому збройному конфлікті - переконати місцеве населення виступити проти окупантів. Загибель мирних жителів і руйнування інфраструктури, навпаки, налаштовує населення проти Києва. Якщо страшилка "правий сектор" була фікцією, то тепер створюються реальні причини повірити, що держава вороже налаштована проти Донбасу.

Влада і сила

Часом у життя людини приходять руйнівні зміни для того, щоб вона змогла почати спочатку й скласти свою історію заново. Так само - і з країною. Свої зміни всі, хто підтримав Майдан, робили власноруч. Інколи в революційному пориві, заплющуючи очі на очевидні неправильні речі, властиві будь-якій революції. Зброя - у відповідь на терор. Задля майбутнього. Однак, тоді як Київ робив акцент на майбутньому, Донбас, що давно звик до терору хазяїна, бачив у руках Києва тільки зброю.

Але сталося так, як сталося. І тепер уже очевидно, що рано чи пізно сусідня "братня" держава, в надрах якої останні 15 років
визрівала ідея об'єднання "русского мира" (як з'ясувалося - на крові), скористалося б ситуацією національного дуалізму в Україні, яка відходить у вільне плавання.

Крим був "відкушений" у той момент, коли нова влада важко усвідомлювала, що опинилася сам на сам зі звіром, який хоче продемонструвати вагомішим політичним партнерам, наскільки екзотичним може бути його сніданок. А те, що ще на початку квітня здавалося нам некритичними 20-30 % проросійськи налаштованих громадян Донецької і Луганської областей, на липень перетворилося у війну. З одного боку - з Росією, через кордон із якою Схід наводнили озброєні до зубів "гіркіни", "бєси" й "бородаї"... З іншого - з наляканими й дезорієнтованими громадянами, яких Київ не спробував привернути на свій бік. Оперативно й професійно взятими в оборот російською пропагандою та лідерами ДНР і ЛНР. Частина їх озброїлася й стала під "триколор".

…Тепер над картою АТО з позначками блокпостів, стрілками пересування колон бойової техніки та цифрами втрат української армії нахилився Петро Порошенко. Новий президент України - без освіти, бодай трохи пов'язаної з ситуацією, зате з великою амбіцією повернути країні мир. Однак без відповіді на ключовий виклик: адекватності кадрової, військової, інформаційної, реформаторської стратегії і тактики влади поточному моментові на Сході і в країні - Порошенкові свою амбіцію не задовольнити.

Тому що в період війни призначати міністром оборони міліціонера, а куратором реформ силового блоку АП - олігарха-випускника харчового інституту, м'яко кажучи, неетично.

Тому що командири батальйонів, вимагаючи на Майдані від президента скасування перемир'я, рішучості й безкомпромісності стосовно російських окупантів та їхнього патрона, навряд чи хотіли повернення до АТО в тому ж неузгодженому, нескоординованому й непрофесійному вигляді, в якому вона проводилася 3 місяці, перетворившись із планованої точкової операції на повномасштабні бойові дії. Із серйозними втратами неекіпірованої, неозброєної, ненавченої української армії.

Тому що силовики (без диктофонів і камер) давно визнали: операції спецслужб не вийшло. Застосування сліпого важкого озброєння обома сторонами конфлікту, що триває й тепер (!), дає можливість і ополченцям, і українській армії маніпулювати фактами на свою користь, обвинувачувати одне одного в обстрілах та загибелі мирних жителів, граючи, по суті, на руку російській пропаганді. Однак при цьому важливо усвідомлювати, що і мирні жителі, і українські солдати гинуть аж ніяк не у фантазіях "кремлівських мрійників" та журналістів, які їх обслуговують. А реально. І жахливі картинки бомбардувань селищ та міст, яких через хибний патріотизм не показують наші медіа, зате з горою коментують російські, - теж реальність.

(За офіційним даними, за час проведення АТО в Донецькій області станом на 1 липня загинуло 279 людей . - 262 чоловіки, 13 жінок, 4 дитини. Як невідомих, тобто взагалі без жодних розпізнавальних знаків, зареєстровано
93 людини. Як військові (у камуфляжі) - 26. Решта 160 загиблих - слід гадати, місцеві жителі. Віддали свої життя за Україну 197 солдатів. За словами заступника голови Донецької обласної адміністрації Олени Петряєвої, ідеться тільки про тих загиблих мирних жителів, щодо яких проведено судово-медичну експертизу. Невідома точна цифра загиблих у Слов'янську, частина тіл може перебувати під нерозібраними завалами. Немає даних і про чисельність похованих там. Після відновлення активної фази АТО кількість жертв зросла).

Тому що на 82-й (!) день операції ще немає коридору для мирних жителів із зони АТО, і тільки в четвер було оголошено про створення єдиного штабу, уповноваженого займатися вирішенням проблем біженців. Але ж інфраструктура Слов'янська вже майже зруйнована. АТО продовжили, а в місті, за останніми даними, ще залишається 45 тис. жителів.

Тому що відсутність чітких оперативних відповідей Верховного головнокомандувача на перманентні виклики кризи небезпечно радикалізує суспільство й дає Росії смислові сигнали та приводи до здійснення своєї інформаційної стратегії. Ба більше, громадянська глухота нового президента знову розвертає суспільний дискурс в Україні з русла зваженої стратегії та прогнозування в емоційне поле. Мовляв, якщо влада не хоче воювати за Україну, то ми самі... це ж війна... втрати неминучі... душити гадину треба на місці... Путін не зупиниться... сепаратисти самі винні...

Однак наявність відкритої зовнішньої загрози, бойовиків, Путіна, нарешті, як головного фактора цієї війни, за одним помахом руки якого може припинитися цей кошмар, а також необхідність вирішувати цю проблему (і на переговірному, і на військовому рівнях) не знімають із української держави питання захисту прав цивільного населення. Причому як тих, хто не підтримує Київ і підживлює сепаратизм, так і патріотів України, котрі не полишили Схід, опинившись буквально в зоні терору з боку ДНР і ЛНР. І в зоні байдужості - з боку київської влади.

Тому що перші особи держави, високі чиновники та генерали, по суті, продовжують тут, у Києві, жити звичайним мирним життям. Аплодувати феєрверкам, потягувати віскі на фуршетах, не маючи близьких на передовій, у Слов'янську, у Краматорську... вочевидь, не до кінця усвідомлюючи, що в країні - війна. Тоді як західні аналітики сухо повідомляють: "Враховуючи попередній досвід таких воєнних операцій, тисячі, ймовірно, помруть і сотні тисяч стануть біженцями в поточній фазі. Жодна держава, а тим більше Україна, не готова до таких втрат". (Мацей Бартковський, KyivPost)

Але, щоб не паразитувати на емоційній складовій, яка сьогодні особливо дратує тих, хто воює за Україну за клавіатурою комп'ютера (а як би ми все-таки міркували, коли б снаряд внаслідок провокації бойовиків чи помилки української армії потрапив у наш будинок?), нагадаємо, що Женевська конвенція про захист мирного населення під час війни підписана ще 1949 р. І хоча офіційно події в Україні не визнані війною, навряд чи це звільняє владу від відповідальності за безпеку, життя та здоров'я її громадян.

Так само після війни у В'єтнамі західне суспільство пройшло досить болісний шлях, зробивши висновок, що теза про "супутні втрати" (евфемізм для позначення загибелі людей. - Ред.) помилкова, і жодна армія не має права не думати про жертви серед мирного населення.

Ми ж спостерігаємо сьогодні досить показову тенденцію: постійний потік переможної інформації від влади про сотні знищених бойовиків. В останні дні відновлення АТО - особливо. Стабільні повідомлення про загибель українських солдатів. І поодинока розрізнена інформація від обласних державних адміністрацій та Міністерства охорони здоров'я про загибель мирних жителів. Та й то якщо ЗМІ звертаються по таку інформацію. Показово й те, що, наприклад, військовий експерт і популярний блогер Дмитро Тимчук днями скористався оперативною інформацією DT.UA про те, що "під час АТО на Сході України загинуло 160 мирних жителів". Переформулювавши, однак, основне посилання таким чином: "За час дії терористів на Сході України загинуло 160 мирних жителів". І це не стилістичний нюанс. Це позиція. У тому числі й держави. І багатьох медіа, про що - в наступній главі.

Але якщо терористи й не намагаються діяти в рамках закону, то держава, котра називає себе правовою, бере на себе відповідальність за мирне населення. Сьогодні в українському суспільстві наводять приклади бойових доктрин країн, котрі ведуть війну, але не згадують, що стратегія "за будь-яку ціну" врешті-решт визнавалася неефективною, руйнівною для суспільства.

Багато хто говорить про силові операції США в Іраку, однак при цьому забуває сказати, що авіаудари, внаслідок яких гинуло мирне населення, відсутність роз'яснювальної роботи, боротьби "за уми" призвели до хаосу в зазначених країнах і дискредитації зовнішньої політики Сполучених Штатів.

Якщо суспільство і влада шукатимуть вихід виключно в силовому варіанті вирішення конфлікту, то підтримають, по суті, тезу Путіна/Януковича: правота за тим, у кого сила, нівелюючи ідею верховенства права, захисту прав людини.

Після Другої світової війни історики й соціологи заговорили про зміну ставлення до бойових дій: "перемогти за будь-яку ціну" виявилося надто шкідливим для суспільства в далекій перспективі, - потім фактично неможливо відбудувати нормальну державу. Важливо врятувати, захистити населення своєї країни тут і тепер, не даючи зруйнувати налагоджені інститути. Питання в тому, що ці події потім позначаться на суспільстві й країні.

Запитання: за що воюємо, за територію чи за людей? - залишається актуальним. І сьогодні ключове завдання для влади і президента - не розмінюватися на непрозорі переговори з участю одіозних персонажів, яких, до речі, не сприйняв і Схід, а, спираючись на професійні кадри, бути готовим перевести АТО в ефективне русло, а також шукати аргументи й інструменти на користь миру. Вести глибокий, продуманий аналітиками до дрібниць діалог із суспільством, котре трагічно розколюється.

Той-таки польський історик Мацей Бартковський пише: "У такі часи вищою формою патріотизму має бути самокритика, у тому числі сумніви в правильності збройного наступу і пошук альтернативної форми спротиву. Навіщо українцям грати в гру, яку їм так уміло нав'язує Кремль?

Результат цієї операції не відрізнятиметься від того, який спіткав НАТО в Афганістані, де таліби, через відкриті кордони з Пакистаном, успішно боролися проти найпотужнішого військового альянсу світу. Ще одним важливим чинником, який не обіцяє нічого хорошого, є те, що сепаратисти на Донбасі отримують допомогу, підтримку, харчування, житло та інформацію від місцевих жителів. Антитерористична операція та її оновлена фаза викликає великі ненависть і бажання помсти серед місцевих жителів до їхніх нібито визволителів.

Довга історія таких заколотів свідчить, що ніколи не можна перемогти без відкритої чи принаймні мовчазної підтримки місцевого населення. Тому ті, хто сьогодні виступає за збройну операцію як найбільш ефективний і доступний інструмент для перемоги над озброєними бойовиками на Сході України, мусять показати:

- по-перше, що Україна має матеріальну, технічну та кадрову перевагу над іншою стороною, що вона в змозі ефективно розгортати й координувати дії військових упродовж тривалого періоду часу. Однак антитерористична операція продемонструвала протилежне.

- по-друге, що озброєні повстанці більше не можуть перегруповуватися, поповнювати запаси й одержувати місцеву та зовнішню підтримку своїх збройних дій в Україні. Що навряд чи станеться скоро.

Тим часом АТО створює ідеальне порочне коло насильства, яке обмежує простір у Донбасі для політичної агітації та мобілізації населення, цивільних осіб на підтримку єдності України".

Всього цього ми не можемо не брати до уваги. Серед населення, яке залишилося на Донбасі, потрібно шукати союзників і створювати союзників. Серед громадських активістів, лідерів громадської думки, керівників промислових підприємств, інтелігенції. Професійна силова операція буде результативнішою, якщо керуватися логікою "навіщо", а не "чому". В основі військової доктрини - цінність життя як українського солдата, так і будь-якого громадянина України. Тоді і військовикам буде зрозуміло, що їхня смерть не марна, і люди розумітимуть, заради чого все це. Військовим тільки допоможе, якщо місцеве населення їх підтримуватиме, а не обвинувачуватиме.

Понад те, всі суспільні інститути працюють результативніше, коли їхня діяльність спрямована на об'єднання суспільства, коли вони протистоять розпаленню ворожнечі, не створюють нових і глибоких ран, породжуваних смертями серед мирного населення.

Точно так само, як ДНР формалізує альтернативні інститути влади, українському суспільству є сенс створювати демократичну альтернативу, а не чекати, що "армія наведе порядок". Однак люди на Донбасі мають бачити альтернативу ДНР не в особі генералів та олігархів.

Остаточне примирення в Німеччині після Другої світової сталося тільки тоді, коли суспільство зрозуміло перевагу визволення. Доки ведеться силова операція, паралельно влада зобов'язана запропонувати план відновлення регіону. Його економіки, соціальної й культурної інфраструктури. Однак перша нарада Кабміну, присвячена цій проблемі, відбулося буквально напередодні підписання Угоди про асоціацію. Що, знову-таки, підтверджує декларативність позиції влади, відсутність глибинного розуміння проблем.

І це при тому, що сьогодні неозброєним оком видно: активніше підтримують самопроголошену владу на Сході України саме робітники тих промислових підприємств, на яких уже сьогодні є проблеми з реалізацією вугілля та металургійної продукції. А на тих підприємствах, на котрих є замовлення і стабільно платять заробітну плату, заворушень немає.

Насправді створення моделі майбутнього економіки Донбасу, із чітким розрахунком механізмів її реалізації та оперативним поетапним впровадженням, могло б стати одним із серйозних аргументів для населення на користь України. Уже сьогодні. Але це - тема іншої розмови.

Медіа та пропаганда

І тут треба говорити про дві складові тепер уже інформаційні війни, в яку Україна також виявилася втягнута і яку з тріском програє Росії.

З одного боку, нашій державі критично необхідно дати системну відповідь на провокації та брехню, які поширює на Сході України й у світі Росія, дискредитуючи і українську владу, і українську армію. Безумовно, для цього необхідні інструменти й інвестиції, професійні аналітики, медійники й експерти. Можливо, можна навіть говорити про створення єдиного інформаційного офісу в Києві, а також його філії в Європі, де проводився б детальний моніторинг інформації, готувалися б оперативні й аргументовані спростування.

Понад те, необхідно налагодити безперебійне і оперативне джерело інформації в недавно створеному управлінні інформаційної безпеки Національної гвардії і РНБО. Причому, зазначимо, точної та повної інформації.

Бо жителям Сходу все ще можна пояснити, що Майдан стояв за справедливість, що ніякої хунти в Києві немає, що "Правий сектор" майстерно роздутий російським телебаченням, а силовики, які допустилися під час АТО непоправних помилок, зняті з посад і покарані. Якщо, звісно, таке рішення прийме президент.

Принаймні держава повинна вести реальну боротьбу за населення. Перетягувати його на свій бік. Переконувати в тому, що Україна має намір будувати нормальну правову державу. Що в цій державі працюватиме закон, а не право сили. Що медіа служать не переможцю, а готують інформацію для адекватного прийняття рішень. Але це можливо тільки тоді, коли влада слова підкріплюватиме справами і дотримуватиметься закону, а суспільство - не закликатиме його порушувати, не замовчуватиме порушення, а контролюватиме. Розслідування вбивств "Небесної сотні" на Майдані, одеської трагедії, бомбардування Луганської ОДА, коли загинули мирні жителі...

При цьому необхідно використовувати всі можливі засоби передачі інформації - телеканали й газети, які ще ведуть мовлення на території Донбасу, Інтернет, а також усі інші доступні медійні канали та інструменти. Листівки, телефонні дзвінки, листи поштою, де це ще можливо, тощо. Згадайте, як напередодні президентських виборів 2010 р. прем'єр-міністр Юлія Тимошенко в епістолярному жанрі повідомила кожному пенсіонеру країни про підвищення пенсії. Насправді пошук шляхів і методів донесення інформації до жителів Сходу - одне з ключових завдань влади. І все можливо. Якщо влада, звичайно, готується зшивати країну. І будувати єдину Україну.

Однак тут ми наблизилися до іншого боку проблеми, породженої оголошеною Україні інформаційною війною. Вже сьогодні можна констатувати, що багато українських медіа також стали жертвами російської пропаганди. Знову-таки, з найвищих спонукань, у прагненні захистити та обілити "наших" від неправди, яку нав'язує Росія Сходу України і всьому світові, ми вирішили, що краще буде десь недоговорити, промовчати, не показати, щоб не впав бойовий дух, не з'явилася зайва пляма на мундирі.

У результаті створили волаючий прецедент. З одного боку, ми абсолютно щиро обурені позицією російських журналістів, які стали співучасниками злочину: докладно розповідаючи й показуючи війну в Україні, загибель людей та широко висвітлюючи проблеми біженців, вони оминають одну зовсім невеличку деталь - організацію цієї війни російським президентом і державою.

З іншого - українські медіа, які не показують і не повідомляють про всю глибину трагедії мирного населення на Донбасі, які притримують точні цифри загиблих і поранених мирних жителів, а інколи просто не хочуть про них дізнаватися, - втрачають довіру людей на Сході. Отже, Україна втрачає канал комунікації з Донбасом.

І це тоді, коли масштаб і серйозність трагедії, що відбувається сьогодні на Сході України, вже не порівнянні з подіями на Майдані. Тут, у Києві, можна було сховатися. Жителям же Слов'янська, Краматорська, станиці Луганської, Сіверська, Сніжного... сьогодні не так просто втекти від обстрілу мінометами, САУ та "МіГами".

У такому інформаційному вакуумі в людей, що втратили довіру, є два виходи: або вірити російським ЗМІ, які розповідають про "нацистську хунту", або повірити в "боротьбу з тероризмом за всяку ціну". Відсутність очевидної підтримки українським суспільством мирного населення Донбасу, зневажливі відгуки про біженців, що набрали в соціальних мережах розмаху спланованої кампанії (в якій, до речі, взяли активну участь і деякі центральні телеканали), дають привід людям подумати про те, що "будь-яка ціна" - це і є "знищення Донбасу".

Настирливі розмови про те, що старі й жінки повинні самі захищатися від озброєних кремлівських/прокремлівських агентів, - абсурд. Це логіка Сталіна, який обвинувачував українське населення в колабораціонізмі. Не кажучи вже про те, що українські ЗМІ, які працюють на Сході з боку українських військових, практично не звертають уваги на самоорганізацію громадських активістів, їхню допомогу біженцям.

Мало хто пише й показує, як самовіддано донецькі організації та волонтери вивозять людей зі Слов'янська. Хоча постійно попрікають донбасівців у відсутності згуртованості. Але ж організації Схід-SOS роблять роботу не менш достойну, ніж Євромайдан-SOS.

Можливо, все тому, що ми тут ще не усвідомлюємо, що люди на Донбасі перебувають у винятковій для людини й нашої країни стресовій ситуації. Що вони небезпричинно живуть в атмосфері страху, небезпричинно вірять у те, що вони та їхні сім'ї можуть загинути; що вони позбавлені правдивої інформації, що щиро бояться української армії. Нам би простягнути руку.

Багато суспільств, які пройшли громадянські конфлікти - від ірландців до грузинів і молдаван, можуть розповісти про шкоду, завдану створенням образу ворога, ура-патріотизмом, надмірною емоційністю медіа, розпалюванням ворожнечі, навіть коли журналісти думали, що їхні наміри добрі. Десятки років знадобляться для примирення.

Так, необ'єктивність висвітлення іракської кампанії, ура-патріотизм, недостатня увага до фактів загибелі серед мирного населення з боку американських і британських ЗМІ призвели до появи й виправдання існування таких медіа, як Russia Today, Press TV. Котрі тепер виправдують свою пропаганду тим, що західні країни свого часу теж займалися пропагандою.

Загибель мирних жителів, а також антидонбаська кампанія серед політиків і медіа створює значно серйозніші причини для недовіри до Києва та України. Більше того, людям, чиї родичі загинули, не поясниш, що це вигадки російського ТБ. Таким чином, кожною смертю, кожним необережним словом, що може бути сприйняте як розпалювання ворожнечі, ми ростимо нове покоління, в якого буде реальна причина для відторгнення Української держави.

Безумовно, в цій справді непростій, незвичній для кожного журналіста ситуації слід чесно відповісти собі на запитання: ким ти сьогодні є? Якщо в тобі переміг патріот, то всі шляхи - в армію, у громадське життя, в інформаційну структуру, що займається державною пропагандою, відкриті. Якщо все-таки є сили залишитися журналістом, ти зобов'язаний залишатися над сутичкою, бо береш безпосередню участь у формуванні реальності країни, що переживає трагедію. І тут краще залишитися собою. Зробити чесний вибір. Аби не нашкодити.

…Таким чином, очевидно, що сьогодні влада, медіа й суспільство перетнулися в критичній точці свого спільного існування. У цій країні. У цій війні. І однаково поділяють відповідальність за те, що відбувається.

Влада - за своєчасне усвідомлення серйозності викликів та прийняття ефективних кадрових, військових, інформаційних і реформаторських рішень, адекватних трагедії, яку переживає країна. З урахуванням уже засвоєних уроків держав, котрі пройшли схожі конфлікти.

Медіа - за об'єктивне висвітлення того, що відбувається. Без хибних патріотичних реверансів у вигляді "наші - завжди праві". Без плашки "пропаганда".

Суспільство - за здатність стати думаючим і громадянським, аби, прокинувшись одного разу вранці, не побачити у дзеркалі 80 відсотків уже українських громадян, що занадто пізно зметикували, в яку гру їх примусили грати.

Усі разом - за існування держави Україна як такої.