Вихід на стежку малої війни

"Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України…"

Маємо цитату з Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 р. І від цього важко не впасти в стан когнітивного дисонансу, адже ось уже рік як Україна воює з одним із підписантів цього документа. Воює, всупереч добровільній відмові від ядерної парасольки - чи саме через цю відмову, воює, всупереч переконаності про неможливість війни на нашій землі. З іншого боку, країна воює вже цілий рік, незважаючи на поширену впевненість, що армія протримається 2 дні на марші і 2 години в бою.

Проте таку стійкість треба пояснювати просто: ядерної зброї позбулися політики, а з реальним ворогом вимушені мати справу люди звичайні. Саме завдяки піднесенню національної свідомості і духу та ефективній діяльності різноманітних волонтерських організацій вітчизняне військо не перетворилося на цілковитих "хлопчиків для биття". Окрім прямої участі в бойових діях як мобілізовані та добровольці, допомоги фронту, населення проявляє активність у питаннях власної бойової підготовки. Йдеться про дедалі більшу популярність різноманітних курсів стрільби (з пістолетів, гладкоствольних рушниць або мисливських карабінів) чи виживання й орієнтування на місцевості. Звісно, ці заходи не мають масового характеру, але кількість їх учасників зросла в десятки разів, порівняно з мирним періодом. Українці демонструють готовність до ведення партизанської війни, якщо буде треба, про що свідчить і зацікавлення відповідною літературою…

Витоки партизанської війни губляться в тумані часу. Ще у V ст. в Китаї існував трактат під назвою "Тридцять шість стратагем". Через століття одну з цих хитростей Мао Цзедун свого часу інтерпретував у головний принцип партизанської війни: "Ворог наступає - ми відступаємо, ворог зупинився - ми тривожимо, ворог відступає - ми переслідуємо, ворог втомився - ми б'ємо". В Європі стародавні ідеї малої війни стали відомі завдяки зусиллям швейцарця Харро фон Зенгера, який у 1988 р. опублікував монографію "Стратагеми. Про китайське мистецтво жити і виживати". Проте за 30 років до цього майор швейцарської армії Ганс фон Дах опублікував книжку Der Totale Widerstand: Eine Kleinkriegsanleitung für Jedermann (в англійському варіанті - Total Resistance: A Guerrilla Warfare Manual for Everyone), яка стала інструкцією у підготовці населення на випадок окупації Швейцарії країнами Варшавського договору. Є думка, що цю "біблію терору" надалі безжально скопіювали іранські спецслужби у підготовці афганських моджахедів. Так чи інакше, її текст ліг в основу "Керівництва з ведення партизанської війни", розробленого Генеральним штабом Збройних сил Швейцарії в 1987 р. "для підготовки військовослужбовців і населення до ведення збройної боротьби в разі окупації країни противником". На цьому тлі не дивує популярність українського перекладу книжки під назвою "Тотальний Опір: інструкція з ведення малої війни для кожного" (видавництво "Астролябія").

Швейцарський приклад не дарма знайшов своє місце в цьому дискурсі, адже сягає корінням у найкровопролитнішу війну людства. Отже, Друга світова війна: Німеччина панує на Західному фронті, одна по одній капітулюють європейські континентальні країни. Залишаються тільки Британія, до якої пливти-летіти, і Швейцарія, яка не воювала з часів повстання 7 католицьких кантонів, об'єднаних у блок Зондербунд, у XIXст. і хотіла б дотримуватися нейтралітету й надалі. Після розгрому Франції Німеччина розробила план операції проти Швейцарії під назвою "Таненбаум". Проти 2 гірськострілецьких, 6 бронетанкових і
8 піхотних дивізій Вермахту швейцарці змогли виставити тільки 10 піхотних дивізій та спланували "Редут". У рамках цієї концепції оборони, країна перетворювалася на ланцюг численних гірських фортифікаційних споруд, здатних протистояти піхоті і бронетехніці. Крім того, після вторгнення противник неминуче зіштовхнувся б із партизанськими формуваннями.

Згідно з романтичною версією подій, Гітлер злякався швейцарського "Редуту" і не зважився атакувати. Насправді, й історики дедалі більше з цим погоджуються, він банально не хотів втрачати останнього кредитора. Радянський Союз у
1942 р. теж мав вражаючі військові можливості, але відомо, як швидко Вермахт пройшов територію України і як довго Червона Армія вибивала його назад. Можливо, і менш грізну Швейцарію чекала б така доля, якби зірки розташувалися трохи інакше. Проте історія не знає умовного
способу.

Водночас, можна говорити, що вже тоді сформувалося сучасне військове позиціювання "країни озер": театром військових дій as default передбачається власна територія держави, отже противникові можна й потрібно нав'язувати власні правила гри. Грубо кажучи, військова доктрина Швейцарії спирається на дві складові: гори з залізобетоном та люди. І навіть якщо укріплення не вистоять проти сучасної артилерії, армія й партизани все одно залишаться.

Військовий альпійський геній вважає: якщо противник окупував країну, все населення повинно чинити опір, щоб ворог не міг почуватися спокійно. Якщо організовану збройну протидію головним чином забезпечуватиме армія, то завданням партизанів – підтримка та збереження її боєздатності. І це справді дуже важливо: партизанський загін, як завгодно озброєний і будь-якої чисельності, не зможе замінити собою армію. Відповідно, "методичка" не навчає фантастичного перетворення будівельників, офісних працівників чи вчителів на самотні машини для вбивства. Вона орієнтує аудиторію на інші способи шкодити ворогові, окрім знищення живої сили у відкритих бойових зіткненнях: руйнування інфраструктури, поширення неправдивих чуток, психологічний тиск, терор врешті-решт.

Взагалі, Total Resistance дає корисну інформацію щодо організації партизанського руху: чисельності загонів, їх типової структури і командування, озброєння, організації санітарної служби та продовольчого постачання, роботи з населенням, окупантами й колабораціоністами, схеми облаштування засідок і встановлення мінних загороджень, координації та комунікації з армією і так далі. Проте основоположними й універсальними для всіх країн та будь-яких умов слід вважати дві тези:

1) усі, хто співпрацює з противником або його союзниками, втрачають право називатися громадянами своєї країни;

2) Необхідно понад усе підтримувати волю народу до самоствердження, не дозволити противнику провести успішну пропагандистську кампанію та деморалізувати населення.

Тема партизанської війни в Україні почала активно обговорюватися одразу після анексії Криму. Проте на тлі патріотизму та певного ентузіазму особливо помітною була й залишається концептуальна помилка. Партизанська війна має сенс тільки тоді, коли продовжує існувати регулярна армія: вона може залишити первинні позиції, може зазнати невдач на фронті, але мусить зберегти боєздатність. Якщо армії вже немає - партизанська війна глобально приречена, незважаючи на можливу успішність на локальному рівні. Швейцарці це зрозуміли ще в середині минулого століття. Незважаючи на досить тривалий опір прибалтійського "лісового братства" та української УПА радянській окупації, їхня боротьба не увінчалася успіхом саме з цієї причини: ефективна партизанська протидія регулярній армії та спецслужбам без власних збройних сил можлива виключно в уяві кінематографічних сценаристів.

За оцінками швейцарських фахівців, якщо буде сформовано партизанські загони загальною чисельністю близько 30 тис. осіб та збережено 10% чисельного складу регулярної армії, противник муситиме впродовж тривалого часу тримати в країні угруповання чисельністю 100–150 тис. чоловік. Приблизно такою цифрою оцінюється російська присутність на кордонах із Україною. Український об'єкт "Стіна" зовсім не схожий на план "Редут", а рельєф України - на ландшафти Швейцарії, але й партизанити в нас напевно буде набагато більше, ніж 30 швейцарських тисяч, отже й окупантів має бути більше.

Слід усвідомити: кожна інструкція містить лише загальні положення збройного опору. Для успішних дій необхідні глибокі знання та широкі вміння. Водночас, сам факт переходу населення до партизанської боротьби, в якій беруть участь тисячі, вже свідчить про початок останнього етапу оборонної війни. Результатом буде або поразка й асиміляція, або "останній бій" і перемога.

Адаптуючи швейцарську теорію до української практики і виходячи з того рівня національної свідомості, який спостерігаємо тепер, можна зробити висновок: противник повинен узяти до уваги не так кількість наших танків і оснащення особового складу, як бажання населення вести боротьбу. Хоч методичні рекомендації жодного разу не були застосовані на практиці, швейцарський теоретичний досвід не є "річчю в собі" і знаходить цілком матеріальні форми своєї реалізації. Адже відсутність необхідності захищати свою країну і воювати взагалі не означає, що армія й населення можуть розслабитися.

Можливість майже магічного перетворення 135-тисячної регулярної армії Швейцарії буквально за кілька діб у 1,5-мільйонну справді вражає, - майже кожен 4-й громадянин стає до лав захисників країни. Рецепт успіху простий: система "військово-польових зборів" для всіх чоловіків віком від 18 до 51 року разом з легалізацією зброї породжують постійну боєготовність і майже маніакальну любов до власної армії. Немає ухиляння, немає незадоволення, немає корупції у військкоматах.

Залишається ще один дуже важливий момент: суто внутрішній і суто мирний. Сотня-друга щорічних референдумів та повна готовність влади прислухатися до думки своїх громадян можлива тільки там, де кожен уміє і має з чого стріляти. Напевно, завдяки такому симбіозу й виходить справжня демократія і влада для народу.

З огляду на децентралізацію влади, деякі політики та експерти часто пропонують варіант облаштування Збройних сил України за територіальним критерієм: кожен регіон озброює й навчає свій полк. Знову для прикладу береться досвід "країни озер". Така логіка, можливо, й корисна у Швейцарії, де кантони тренували власні полки ще з часів Середньовіччя, але в Україні може дати тріщину. Принцип "скільки регіонів, стільки армій" під впливом невпинного зростання апетитів місцевих еліт легко може перерости в ідею "скільки армій, стільки й держав". Приблизні наслідки такої прогресії можна уявити, спостерігаючи за подіями на Сході країни.

Сувора реальність свідчить, що українська армія цілком смертоносна. Громадський рух "Вантаж-200 з України в Росію" це підтвердить. Ось із адекватною військовою доктриною в нас явні проблеми - інакше війна не стала б для України настільки несподіваною. Чинна потребує перегляду, навіть кардинального, оскільки не дає відповіді на два головних запитання: 1) як країна повинна діяти на випадок фактичних воєнних дій крім горезвісного формулювання "оборонятися" і 2) як перемогти у війні ще до її початку (як запевнити потенційного ворога, що його можливих здобутків не буде видно за втратами). Навіть Столітня війна закінчилася, закінчиться й ця. Логічно, вже тепер розглядаються варіанти подальшого розвитку вітчизняної армії.

Останнім часом взагалі часто лунають заяви про необхідність Україні переймати чужий досвід. На кордоні потрібно звести стіну, як в Ізраїлю з Палестиною (чи між двома Кореями). Реформувати систему управління регіональним розвитком і відносин між центром та регіонами слід виключно за польським чи італійським зразком. Вивчення іноземного досвіду, безумовно, важливе, проте не дасть користі, якщо українці й українська влада не почнуть вчитися на власних помилках: уся історія України повна прикладів нездорового інтересу сусідів до нашої землі. Чекати склавши руки, доки ця зацікавленість перетвориться в реальні зазіхання, а потім намагатися діяти у звичному режимі "пожежної команди", - відверто хибна стратегія. Ми як ніхто інший мусимо розуміти важливість розбудови такої системи національної безпеки, долати яку ворогові елементарно невигідно. І не йдеться виключно про зведення фортифікаційних споруд, - вплив корупції та антидержавної пропаганди чи рівня консолідації нації на загальний рівень обороноздатності також потребують адекватного реагування.

Що Україні справді слід перейняти, то це усвідомлення необхідності підтримувати боєздатність війська, його технічне та технологічне оснащення, підготовленість духу особового складу на постійній основі, а не тоді, коли ворог уже на порозі. Як кажуть розумні люди: краще купувати бронежилети, ніж похоронні вінки. Набагато дорожче, але краще. Адже за бронежилетом надія на майбутнє, а за вінком - тільки скорботна пам'ять про минуле.