Плата за владу

13 вересня, 2020, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Що чекає на Білорусь у відносинах із Росією — анексія, вільне плавання, статус-кво?

Плата за владу

На початку вересня пройшов каскад білорусько-російських зустрічей на урядовому рівні: між візитами до Москви білоруських міністрів — закордонних справ та оборони — відбулася поїздка російського прем’єра до Мінська. Навіть якщо не торкатися змісту переговорів, сам факт їх проведення на тлі невщухаючого громадського невдоволення в білоруських містах наштовхує на певні роздуми. До 9 серпня Олександр Лукашенко звинувачував Росію у втручанні у внутрішні справи Білорусі, а у вересні звернувся до неї по допомогу.

Спостерігаємо збіг у часі двох головних, але не тотожних, питань: чи втримається режим Лукашенка і чи виживе білоруська державність. Контрольний пакет з їх вирішення належить Кремлю, але спосіб і вектор його використання далеко не очевидні. Запланований на понеділок візит Лукашенка до Росії покаже, який алгоритм обере Москва.

Остання каденція «бацьки»

Майже місяць протестів, попри затримання й тортури, дозволяє констатувати: Лукашенко перестав сприймати власний народ. Відтак підтримка Кремля — один із трьох головних китів, на яких тримається весь його режим (поряд із вірністю силового блоку та міцною вертикаллю влади). Можна було б скористатися ситуацією і принаймні опосередковано сприяти зміні першої особи на когось більш зговірливого й надійного. Проте з самого початку було видно, що Кремль зробив ставку саме на чинного главу Білорусі. Отже, він його цілком влаштовує.

Позиція, в якій грає Лукашенко, аж ніяк не скидається на просту: зберегти владу будь-якою ціною, не повторивши помилок Януковича; в умовах світової обструкції заручитися підтримкою Путіна, не втративши суверенітету (читай — власної влади). Поки що він із нею впорюється. Учасників Маршу єдності 6 вересня затримували у кращих традиціях поліцейської держави, але вже після завершення заходу. Обійшлося без надмірного насильства, а затримано дві сотні осіб (зі ста тисяч). Складається двояке враження: режим або не впевнений у собі, або навмисне намагається видаватися слабким. Лукашенкові справді може відкритися доступ до російських репресивних ресурсів та досвіду їх застосування, але схоже, що він впорюється й самотужки.

Ще 11 лютого, виступаючи перед керівниками білоруських державних ЗМІ, Лукашенко наголошував на необхідності зміцнення інформаційної безпеки Білорусі, подолання залежності від іноземних платформ та продукування власного контенту. «Бацька» переживав за президентські вибори, усвідомлював вплив інформації на електорат і передбачав активну участь у цьому процесі іноземних агентів. Прямо говорив, що Білорусі стріляють у спину, й кивав при цьому на Росію.

Доти Білорусь і Росія не досягли згоди на принципових переговорах у Сочі: вирішуючи питання торгівлі енергоносіями, сторони узгоджували формування єдиної держави. Склалося враження, що аншлюс Білорусі відбудеться явно не в часи Лукашенко, який нізащо не поступиться можливістю грати першим номером у своїй маленькій, але самостійній команді. За півроку ситуація змінилася, і сторонніх спостерігачів плавно підводять до висновку: Лукашенко так само бажає влади, але вже може погодитись і на статус «генерал-губернатора». Анонсована зустріч двох президентів покаже, як події розвиватимуться далі, але різка зміна риторики не залишиться без реакції. Не можна демонстративно розвертатися на Захід, а через півроку співати дифірамби «старшому братові».

Цілком імовірно, що Лукашенко реалізовує власну стратегію. Йому зараз важливо не втратити відчуття реальності. Прогулянки резиденцією з автоматом, звинувачення на адресу всього світу, оприлюднення «перехоплених розмов» стали об’єктом мемів та жартів, свідченням дивацтва немолодого чоловіка, але не обернуть диктатора на тирана. Якщо режим не втне чогось екстраординарного у вигляді масових розстрілів активістів прямо на вулицях, він утримається на плаву: домашні силовики безмежно вірні, допомога від Путіна майже гарантована, громадське невдоволення поступово вщухне, а бути вигнанцем у Європі йому не звикати. Ймовірно, він зможе царювати ще одну каденцію. Проте останню.

Торішні вуличні протести в Мінську проти інтеграції з Росією показали, що невдоволення білорусів адресувалося не своїм президентові чи уряду, а Москві, яку звинувачували в атаці на суверенітет сусідньої держави. Не виключено, що активність, із якою Лукашенко останнім часом контактує з Кремлем, є частиною плану: змістити фокус уваги громадськості з електоральних претензій на зазіхання іншої держави. Певний час таким чином можна виграти, але ні внутрішня, ні зовнішня цільова авдиторія цього не подарує. Проте «відволікаючий» маневр із ініціюванням нових переговорів щодо можливого об’єднання запущено.

Тиха анексія

Протистояння не по лінії Лукашенко—Тихановська, а між президентом країни та її народом накладає на Росію серйозні обмеження для дійового втручання. З одного боку, чергове національне піднесення на її кордонах для Росії нестиме цілий пакет геополітичних загроз і принципових втрат. Власне, як же Кремлю почати панувати, коли дружня Білорусь збайдужіє до «русского мира» і зосередиться на власному націєтворенні? З іншого — допомогти Лукашенку означає погіршити відносини з білорусами. Вибір очевидний: потрібно схилити сусіднього президента до переговорів із опозицією та суспільством, звільнити політичних в'язнів, провести перевибори й конституційну реформу. Паралельно можна завершити довгограючий гештальт із об’єднанням двох держав.

Ідея створення єдиної союзної держави з Білоруссю виникла за часів президентства Бориса Єльцина, для якого це було способом покращення власного рейтингу напередодні президентських виборів 1996 року. Виявилося, що дискурс об’єднання добре працював для привернення уваги тієї частини електорату, яка відчувала ностальгію за СРСР.

Інтеграційний процес відбувався нерівномірно, періодичні спалахи активності змінювалися повним усуненням відповідних питань з порядку денного політики обох держав. Упродовж 1996–1998 років країни домовилися про «об'єднання матеріального та інтелектуального потенціалів», підписали договір про союз Білорусі й Росії, його Статут, декларацію про подальше єднання Республіки Білорусь та Росії, договір про рівні права громадян, угоду про створення рівних умов для суб'єктів господарювання та інші документи. 8 грудня 1999 р. підписано Договір про створення Союзної держави (Союзний договір). 26 січня 2000 р. його було ратифіковано парламентами двох країн. У наступні 20 років проєкт «Союзна держава» залишався здебільшого теоретичним концептом.

У лютому 2019 року Олександр Лукашенко зізнався, що його з Владіміром Путіним «хвилює доля Союзної держави після відставки з вищих посад». У вересні 2019 р. він схвалив проєкт програми дій за принципом «дві країни — один ринок». На рівні прем'єр-міністрів затверджено перелік із 31 дорожньої карти, які мали сформувати основу для підписання підсумкових угод зі створення спільних наднаціональних органів і формально завершити процес побудови Союзної держави. До кінця року сторони згоди не дійшли. При цьому Білорусь ризикувала залишитися без нафтогазового аспекту дружби з Росією, але здавати свої позиції не бажала. Пандемія коронавірусу, проблеми в економіці та пікова напруженість у білоруському суспільстві уможливили новий виток переговорів, які мають відбутися невдовзі.

Невідомо, чи зможуть зрештою сторгуватися Лукашенко з Путіним, проте громадські оцінки спільного державного простору більш-менш чіткі.

Як відреагують народи?

На основі тези про високий рівень проросійських установок висуваються теорії про виняткову прихильність білорусів до всеосяжної інтеграції з Росією. За даними Центру просторового аналізу міжнародних відносин «МГІМО», торік у листопаді 57,6% білорусів вважали найбільш прийнятними «союзницькі» відносини з Росією. Натомість в Інституті соціології НАН Білорусі буквально за кілька днів по тому відзначили постійне зменшення кількості прибічників рівноправного союзу з Росією, які до того ж завжди були в меншості.

За даними аналітичного центру «Стратегія» і науково-дослідного центру Мізеса, загострення суперечок і розбіжностей між керівництвом Білорусі та Росії («молочна» війна, санкційні продукти, ціна на газ, умови поставки нафтопродуктів, проєкт «Союзна держава» тощо) стали головною тенденцією 2018–2019 рр., що вочевидь не є сприятливим тлом для будь-якого об’єднання. Зрештою, у січні ц.р. «Левада-центр» виявив, що тільки 10% росіян бажають входження Білорусі до складу Росії, а 72% виступають за збереження двосторонніх відносин на нинішньому рівні.

За серпневими даними «Левада-центру», 57% росіян вважають, що Лукашенко повинен залишатися президентом, 56% упевнені в законності дій білоруської міліції, 48% визнають проведені президентські вибори чесними, майже 40% знайшли іноземний слід в організації протестів і менше чверті росіян хоч якось симпатизують білорусам. Річ зовсім не у великій прихильності до Лукашенка — його звично називають колгоспником і з нього кепкують, але не вважають серйозним політиком. Проте сама ідея активної непокори власній владі настільки випадає з ментальної матриці росіян, що вони не можуть подарувати її й білорусам. Особливо білорусам, які мали стабільність, але захотіли прав та свобод, наче якісь українці.

Такого потурання західним традиціям російська ментальність не толерує, тому підтримує наведення порядку, не переймаючись особливо оцінкою вжитих методів. Найцікавіше те, що власну владу російський народ теж не любить, але бачить особливий духовний подвиг у терпінні, а ще — в піраміду своїх потреб рідко вміщує щось окрім матеріально-побутового.

45% росіян (серпневі оцінки) вважають, що їхня влада не повинна втручатись у білоруські справи. Це цікаво, бо приєднання Криму та перемога у «Великій Вітчизняній війні» для російського суспільства є рівнозначними історичними подіями, і примноження свого спадку мало би бути в пріоритеті. Минулого разу, коли сусід переживав нелегкі часи, Росія розширила за його рахунок свою площу і «встала з колін». Путін тоді зумів добряче самоствердитись, але на РФ було накладено міжнародні санкції.

Повторення рейтингового ривка цього разу не слід очікувати: Білорусь — не Крим, її захоплення неможливо обґрунтувати поверненням одвічно російських земель. Відповідно, вартість такого маневру в очах російського суспільства може виявитися захмарно високою. Легалізація анексії через утворення Союзної держави так само сумнівна: білоруси вороже сприймуть підпис Лукашенка під будь-яким серйозним міждержавним рішенням. Та й не виключена спроба Лукашенка все переграти, вкотре згадавши, що суверенітет його країни — недоторканна ікона.

Відкладене поглинання

Варто розуміти: у російському випадку далеко не все, що лежить на поверхні, є істиною. У павутині Кремля плани розвиваються всередині інших планів. Багато експертів зосередилися на тому, що єдиним козирем Лукашенка є незалежність Білорусі. Насправді згода білоруського президента (якому не вірить власний народ) на утворення Союзної держави виглядатиме як справжній аншлюс Білорусі Росією. Наразі Москві вигідніше, щоб усе мало не такий прямолінійний вигляд, бо санкції за відкриту дестабілізацію ще однієї країни їй зовсім не потрібні. Натомість можна підвести Лукашенка до «дрібничок», які задовольнять Путіна набагато краще. Наприклад, відмовитися від використання тих тригерів, котрими він досі дратував Росію:

— перестати говорити про закриття радіолокаційної станції «Волга» в районі Барановичі—Ганцевичі, яка є важливим елементом російської системи раннього попередження про ракетний напад і перебуває в довгостроковій оренді РФ;

— відкрити нові військові бази Росії на своїй території і розмістити спільний контингент;

— не погрожувати припиненням членства в ОДКБ;

— беззастережно прийняти російську політику ціноутворення на енергоносії й повернути старі борги;

— зняти всі перешкоди у транзиті російських нафти і газу в Європу білоруською ГТС;

— здійснювати транзит білоруського експорту через Усть-Лугу замість литовських та латвійських портів.

Іще в лютому це були головні козирі Білорусі у великій грі з Росією. Активні заклики до двосторонньої зустрічі свідчать про готовність білоруського президента їх розіграти. Відмовитися від них — означає закласти міну сповільненої дії під свого наступника (за умови, що Лукашенко не поступиться волі громадськості й не погодиться на дострокові вибори): той буде змушений іще сильніше рухатись у фарватері російської політики, а Білорусь усе одно опиниться в новій унії з Москвою.

Якщо народ таке стерпить.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК