Чому Росія "напала" на Польщу

Для відмови від запрошення Ізраїлю з такої чутливої для обох держав нагоди мають бути вагомі причини. Головна з них - участь в урочистостях президента РФ Владіміра Путіна, який останнім часом допускає на адресу Польщі вкрай обурливі зауваження, зокрема покладає на неї відповідальності за початок Другої світової війни.

19 грудня 2019 р. Путін заявив, що Польща "взяла участь у поділі Чехословаччини", а радянські війська окупували її після падіння польського уряду. 20 грудня на неформальному саміті СНД він говорив про "підняті архівні матеріали", які стосуються передісторії Другої світової війни, і власну образу на резолюцію Європейського парламенту від 19 вересня 2019 року "Про важливість збереження історичної пам'яті для майбутнього Європи". 24 грудня на колегії Міноборони Путін звинуватив Польщу у підтримці ідеї депортації євреїв до Африки. 25 грудня на зустрічі з великим бізнесом у Кремлі він так розповів про свою роботу з історичними матеріалами, що, за улесливою версією журналу Forbes, "здивував усіх високим рівнем заглибленості в матеріал початку Другої світової війни і позиції Польщі".

Навіщо приділяти увагу історії на прямій лінії, міжнародному форумі, в розмові з військовими чи бізнесменами? Росія ніколи нічого не робить випадково: всі її дії продиктовані холодним, жорстким і жорстоким розрахунком. Путін ніколи нічого не робить і не каже просто так. Усі його висловлювання є вербалізацією стратегічних задумів і тактичних прийомів. Антипольська програма не є конфузом чи свідченням незнання історії. Якраз навпаки: все чітко продумано, плавно реалізовано, а Путін - "у матеріалі". Розгадка проста: свідоме загострення відносин із Польщею - легкий тролінг європейських держав. Це геополітичний лакмус, перевірка їхнього рівня готовності до нових позаштатних ситуацій. Це по-перше.

По-друге, Путін говорив про Польщу, але насправді звертався не до неї. Головна аудиторія розташувалася в межах нинішніх кордонів Росії, а другорядна - в межах колишнього СРСР. Не випадково центральна маніпуляція відбулася саме на саміті СНД: "Коли говорять про Радянський Союз, говорять про нас". У згаданій вище резолюції Європарламенту йшлося про те, що з пактом Молотова-Ріббентропа два тоталітарних режими розв'язали найбільш кровопролитну війну минулого століття. Оприлюднений Путіним секрет Полішинеля полягав у переліку держав, які підписали з Німеччиною договори про ненапад. Російська влада продемонструвала здатність до довільного трактування історії: такі договори справді активно підписували Польща, Франція, Англія, Литва і Латвія, але секретний протокол був тільки до одного. Це лишилося за кадром.

Натомість Путін згадує про патологічну русофобію і натякає на необхідність символічного єднання росіян, білорусів та українців перед спільною загрозою. Ну геть як у 1939 р., коли напад СРСР був "вимушеним" кроком на захист представників українського та білоруського народів на території Польщі. Все ж головне прозвучало наприкінці згаданого саміту: Путін пропонує ніколи не забувати подвигу батьків і має намір оформити нові "історичні знання" у статтю. Швидше за все, вона стане програмною, і цілком імовірно, що ідентичностям двох народів, згаданих кількома рядками вище, буде непереливки.

У 2016 р. Путін проголосив патріотизм національною ідеєю Росії, а держава намагається зафіксувати на нього монополію, вписавши в чіткі рамки регулювання, визначивши допустимі вияви та приписуючи собі ідеї громадянського суспільства. Саме так сталося у 2015 році, коли "Загальноросійський народний фронт", фактично, відібрав у томських журналістів право зватися ініціаторами акції "Бессмертный полк". Цілком імовірно, що саме нинішнього року Кремль зможе прийняти закон про патріотичне виховання, який дасть йому змогу координувати "систематичну і цілеспрямовану діяльність, засновану на духовно-моральних цінностях і спрямовану на формування у громадян патріотичної свідомості, почуття вірності Росії, готовності до виконання громадянського обов'язку із захисту інтересів Вітчизни".

Така регламентація "вірності" не має аналогів у демократичних країнах. Ототожнення патріотизму виключно з військовим патріотизмом називається інакше - мілітаризація. І в цьому Росія явно не пасе задніх. 70% матеріалу сучасних підручників присвячено війнам, на федеральних каналах постійно висвітлюються події та сюжети, що безпосередньо стосуються російського війська і зброї.

Окремим жанром художньої літератури стали пригоди "попаданців" (подорожі російських військових та цілих підрозділів у минуле чи інші світи). Російські фільми прославляють армію, зразки озброєння (АК) та військової техніки (Т-34). Відтак, центральним державним святом, навколо якого вибудовується національна ідентичність, є "перемога у Великій Вітчизняній війні".

Кількість громадян, які вважають 9 травня Днем перемоги "Росії над Німеччиною", зростає з 2015 року. Росія дедалі відвертіше демонструє курс на "привласнення" позитивних історичних моментів із часів Київської Русі. Вперше цей прийом Путін застосував іще у грудні 2010 р., заявивши про Росію як країну переможців. За даними "Левада-центру", уявлення про Росію як "велику державу" дедалі більше захоплює росіян: у грудні 2018 року такої думки дотримувалися 75% населення РФ. З 2000-го року повернення Росії "статусу великої і шанованої держави" є головним очікуванням від російського президента.

Все це стало плодючим ґрунтом для реанімації сталінізму. Нинішній Сталін - суто російський ідеологічний актив і феномен імперської свідомості. Головнокомандувач у переможній війні з нацизмом, який сформував "імперію" від Ельби до Південнокитайського моря, не може бути негативним персонажем. Абсурдні меми "індустріалізація, проведена особисто Сталіним", "атомна бомба, створена особисто Сталіним" і "мільярд розстріляних особисто Сталіним" однаково успішно використовуються як для його глорифікації, так і для демонізації. Проте пропагандистське завдання виконують: уявлення про Сталіна як непересічну особистість міцно вкоренилося.

У 2019 році кожен другий росіянин ставився до "вождя" з повагою й симпатією. З культом його особи пов'язані ідеї, які корелюють із загальним патерналізмом росіян: сильна рука і мета виправдовують засоби. Імперська свідомість потребує постійної мобілізації, концентрації сил на розв'язання "історичних" завдань. 2020 рік указом Путіна проголошено Роком пам'яті і слави.

Прагнення "не забути" і "повторити" не конче набудуть матеріалізації, але сильна позиція на зовнішній арені сприймається громадянами як цінність у собі. Вона ж підживлює суб'єктивні надії громадян, попри внутрішні макроекономічні проблеми. Якщо природний стан імперії - розширення, то носії імперської свідомості так само ззовні очікують задоволення своїх насущних проблем