Вибори і самоідентифікація

В основі проблем незалежної України в політичному, господарському, громадському, культурному, релігійному житті лежить насправді проблема із самовизначенням як кожного українця, так і народу в цілому. Більшість українців в Україні, а також інших її мешканців, не пройшли катарсису справжнього глибинного, а не декларативного самовизначення. Без цього жодні вибори — ні президентські, ні локальні — не матимуть сенсу, бо нічого не змінять. Натомість, із цим ми рішуче підемо на вибори і впевнено проголосуємо за свого кандидата, навіть якщо всі його опоненти в один голос запевнятимуть, що у нього «немає шансів» на перемогу. Адже голосуватимемо не стільки за перемогу нашого кандидата, скільки боронитимемо нашу систему цінностей, яку лише з ним можемо значною мірою співвідносити.

Процес справжнього визначення своєї ідентичності вимагає повноцінної, а не обмеженої системи координат. Декларативна ж самоідентифікація переважно базується на тому, що ти співвідносиш себе із чимось (нацією, релігією, культурою...), що несе в собі позитив, а, отже, що узагальнено можна назвати «даром». Наприклад — «працьовитий народ, який гарно співає», або «богобоязні люди, гостинні і дружелюбні», або «відважні шляхетні мужчини (козаки) і гарні розумні жінки (роксоляни)». Однак справжнє самовизначення — це повний обсяг національно-культурно-релігійних ознак, історичного досвіду та системи цінностей, які формувалися упродовж століть чи то й тисячоліть. Тобто — визнання спадку минулого у повному його обсязі, а також оцінка сьогодення і спроба визначення перспектив на майбутнє у певному наслідково-причинному зв’язку з минулим.

«Повний обсяг» минулого передбачає прийняття на себе й негативу, тому узагальнено його можна назвати «тягарем». Визнання «тягаря» передбачає й усвідомлення відповідальності за нього. Цього не можна позбутися, від цього не можна відмовитись, хоч хотілося б, бо без цього практично не вдасться створити спільної візії майбутнього, а поза цим розвиток практично неможливий. А навіть, якби щось таке і «вигадати», то цього «українського ексклюзиву» не сприйме світ, який нас оточуватиме і в якому нам доведеться жити. Усвідомлення цього зі зрозумілих причин придасться тим, хто декларує євро-атлантичний напрям розвитку України, а не СНДівсько-ЄЕПівський.

Приклади лежать на поверхні. Плануючи своє майбутнє серед народів «юдео-християнської цивілізації», українці повинні бути готовими до відповідальності і за козацько-петлюрівські єврейські погроми, і за гайдамацько-волинську різню поляків, і за співучасть у створенні радянської тоталітарної системи, і за колаборацію з гітлерівським нацизмом. Надія на те, що все це вдасться списати на «минувщину» чи зіштовхнути на марґінес, — як це було при відзначенні 60-ї річниці антипольської акції на Волині чи антисемітської активності «Сільських вістей» — було б непростимою короткозорістю. При цьому ніхто українцям не боронитиме прагнути до правди і справедливості у з’ясуванні кривд, завданих різними режимами українському народові.

Самоідентифікація не може теж базуватися лише на визначенні «ворогів» — я українець, отже, я ненавиджу «жидів, ляхів, москалів», або — я віруючий, отже, я зневажаю атеїстів, гомосексуалістів, масонів. Куди складніше визначити свою ідентичність в системі координат дружелюбства, наприклад — моїми друзями є росіяни-євреї-поляки, бо я, українець, поважаю їх, а вони мене, визнаючи мої чесноти. Адже ворога можна визначити собі в односторонньому порядку, а от називання когось другом передбачає взаємність — тобто не тільки я кажу, що американець мені друг, але й американець повинен сказати що я йому друг.

Виходячи з цього можна припустити, що результати всіма нами очікуваних на осінь президентських виборів значною мірою залежатимуть від того, наскільки український виборець спроможний визначити свою ідентичність у різних сферах. І на це мали б ставити кандидати, які насправді хочуть добра цьому народові і цій державі.

А справа ця зовсім непроста, оскільки визначення своєї ідентичності у випадку українців (а часом й інших національностей) викликає асоціацію зі стражданнями, переслідуваннями, приниженнями.

Дискримінація упродовж століть за національною ознакою — чи то зі східного боку (як царськими шовіністами, так і сталінсько-брежнєвськими інтернаціоналістами), чи то з західного (як гітлерівською окупаційною владою, так і адміністрацією Другої Речі Посполитої) призвели не тільки до вироблення в українців комплексів меншовартості, але й панічного, часто підсвідомого страху. Найкраще це ілюструє поширення таких понять, як «мєстний» на колишній під-російській території або «тутейший» на західних землях, включно з цілими осередками українців, які нині проживають у Польщі чи Словаччині. В обох випадках — це означає «місцевий» і є своєрідною втечею від необхідності чітко визначити себе як українця (а часом і як єврея, гагауза, поляка, а у деяких селах Галичини — і як росіянина). Звідси теж походять і поширені у різний час і в різних місцях — «ми всє — православниє, русскіє, совєтскіє, славянє і т.д.».

Не менш важлива й проблема і з самовизначенням у мовно-культурній сфері. Самоідентифікація з українською мовою — це історія суцільних переслідувань, починаючи від царського «Емського указу», що заперечував існування української мови як такої, через «Розстріляне відродження», тобто знищення українських письменників і представників інтелігенції чекістами, до переслідувань шістдесятників тільки за саму постановку питання: «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Не виключено, що «свідома» втеча в суржик є формою втечі від потреби мовного, а відтак — і національного самовизначення. Бо хто нині хоче ідентифікувати себе з людьми, які говорять суржиком — українці чи росіяни?

Не менш проблематичною є й самоідентифікація з конкретною Церквою. Приналежність до Київської церкви (будь-то нині УГКЦ, УАПЦ, УПЦКП) — це асоціація із інспірованими Московською церквою переслідуваннями з боку російської держави (як показує досвід — навіть коли вона має форму «комуністичної») упродовж всього періоду «возз’єднання». На сучасному ж етапі — це проблема самоідентифікації з «легітимною» УПЦМП чи зі «схизматичними» (за версією московських ієрархів) українськими церквами. Цю справу ускладнює ще й те, що у багатьох наших сучасників релігійне самовизначення відбулося тільки на словах. Більшість із нас були атеїстами і втратили усвідомлення значимості Христових таїнств, доступ до яких дає християнська релігія. Багато з тих, хто хотів повернутись «у лоно Церкви», потрапили у вир боротьби за впливовість конфесій, а тому «рації» й інтереси певної конфесії багатьом людям замінили усвідомлення основних послань християнства. Тому люди, котрі навертаються до Бога по-справжньому, у багатьох випадках відходять від Церкви, може, не стільки від самої Церкви, скільки від так званих церковних справ.

У такій ситуації виникає спокуса відмовитись взагалі від ідентичності «старого зразка» на користь самоідентифікації з переможцем, людиною успіху тощо. Змінити (наприклад, викинувши зі своєї «ідентичності» все погане чи важке, залишаючи добре і легке) чи й замінити систему цінностей на іншу. Але це зовсім непросто, хоч би тому, що її формували багато поколінь наших попередників, часто заплативши за це життям, стражданням, здоров’ям. Саме завдяки цьому більшість людей в Україні навіть нині живе в переконанні, наприклад, що доброю рисою є повага до людини, а зневага — поганою.

Разом з тим спроби зміни чи заміни власної ідентичності теж принесли певні видимі результати. У культурній сфері, наприклад, ми отримали «нову людину», котра сміється з дотепів Вєрки Сердючки чи пританцьовує під ритми пісень про «юного орла» чи «кропиву» Михайла Поплавського. Чим закінчується пошук «нової» ідентичності, шляхом заперечення «старої», ми, незалежні журналісти, можемо бачити на «метаморфозах» наших колишніх вже колег — як от Анна Герман чи Володимир Скачко. Така нова ідентифікація може на якийсь час прислужитися тільки для внутрішнього користування в Україні (чи інших країнах СНД), бо ні в Європі, ні в США такого типу «нова людина» поки що, на щастя, не має шансів стати Кимось.

Ці люди теж активно прагнуть переконати виборця проголосувати за їхніх кандидатів. І їхня «агітація» не видається безсовісною чи, принаймні, смішною лише людям, які мають проблеми з самоідентифікацією, але мають попри це своє право вибору.

Без визначення власної ідентичності, вибір такої людини є лише наслідком маніпуляції, миттєвих емоцій, які легко спровокувати політтехнологам, спецам від чорного піару, збігу обставин тощо. Лише усвідомлюючи «хто я», ми зможемо зробити свідомий вибір «свого» кандидата. А не кандидата, який принагідно до виборів збудує шмат дороги, проведе до села газ, додасть до пенсії по 10 грн., чи ще гірше — люди якого під виборчими дільницями даватимуть пляшку горілки за «правильно» відданий голос.

Людина ж, для якої цінностями є особиста порядність і загальний порядок, не голосуватиме за спритника чи популіста, навіть якщо він має «100%-й шанс». І, в той же час, «гарантований програш» її кандидата не стане аргументом, щоб голосувати за когось іншого. Адже вибір робиться не персон, а системи цінностей. Навіть якщо така людина програє вибори, вона повинна залишитися з чистим сумлінням.

Така людина голосуватиме за свого кандидата доти, аж доки його шанс не стане переможно-реальним.