Вам справді потрібне правосуддя?

Під кінець 2021 року нарешті стартували конкурси до Етичної ради Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС). Поки що нереалізованою амбітною метою цих конкурсів є запуск механізму оновлення всієї системи правосуддя.

Хоча конкурси, у звичній манері останніх двох років, ідуть досить повільно, сам факт їхнього старту можна назвати обережно оптимістичним. Тимчасом схоже, мало хто реально зацікавлений у ефективності спільної праці національних фахівців і міжнародних експертів. Різні мотивації дають зовсім різні поштовхи до дій. Імовірно, впливові люди при владі, які намагаються приватизувати реформу, скориставшись відомим їм досвідом десятилітньої давності, міркують, як гарантувати проходження «потрібних» кандидатів (досвід конкурсу на посаду керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури їм у поміч). Ще хтось дуже не хоче завершення процедур кваліфікаційного оцінювання — розуміють, що доведеться попрощатися з насидженими місцями у відомих столичних судах. Хтось, на жаль, готовий реформувати судову систему хоч 25 років (були б гранти). А комусь вигідно, щоб судова влада інституційно залишалася залежною й слабшою, ніж дві інші гілки влади.

Посли «Великої сімки» продовжують регулярно висловлювати стурбованість (інколи навіть «рішучу стурбованість») повільним перебігом змін. Утім, на превеликий жаль, внутрішньосистемного штовхача, який би бачив проблему глобально, а не фрагментарно, судова реформа не має. ВККС — розпущена, а інші органи судової влади інституційно критично ослаблені.

Навіть актив представників громадських організацій, рухаючи частину судової реформи зі свого боку, основну увагу приділяв окремим деталям конкурсів до ВРП та ВККС, які почалися через більш ніж два роки після прийняття перших невдалих законопроєктів у другому півріччі 2019-го. Однак за цей час у судовій системі так і не було розпочато жодних нових кадрових процедур. І це вже історичний факт. Практично, всі судді, яких часто з великим запізненням призначав президент у 2019–2021 роках, пройшли кадрові процедури ще за попереднього складу ВККС, роботу якої за рішенням парламенту було зупинено 26 місяців тому.

Наразі ситуація виглядає так, що ВРП до кінця 2021 року використала всі кадрові резерви попереднього складу ВККС для внесення президентові матеріалів щодо призначення суддів місцевих судів. У суддівському резерві перебувають усього 212 кандидатів, для яких уже більш ніж два роки нікому оголосити конкурс. Також нікому перевірити екзаменаційні роботи 367 кандидатів у судді, написані ними ще 2019-го, та завершити конкурсні процедури для 28 кандидатів, які очікують на призначення вже понад п’ять років. Заблокованим залишається процес створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Тим часом судді (у тому числі нового Верховного суду), які мають відповідний стаж, активно подають у відставку на більш ніж достойне суддівське утримання. Помічники суддів та секретарі судових засідань судів першої, апеляційної інстанцій сотнями звільняються, не витримуючи знущання зниженням зарплатні до рівня оплати праці прибиральниць. Зрештою все виглядає так, що і владі байдуже, і ніхто з активістів не мітингує під ОПУ чи ВРУ з цього приводу.

Звісно, кадрові «діри» намагаються латати депутати. Втім, непродумані пропозиції банально спростити кадрові процедури в судовій системі чи всупереч Конституції зменшити суддівський віковий ценз — аж ніяк не вихід. Активісти ж, не припиняючи практики нищівної й узагальненої критики суддів, після ухвалення законів про перезавантаження ВККС та ВРП чомусь «оптимістично» обіцяють, що результати роботи новостворених ВРП та ВККС ми побачимо вже до кінця 2022 року.

Але це не так. За умови дотримання всіх законних процедур, перші результати реальної роботи ВККС та ВРП, максимально гіпотетично, ми отримаємо не раніше 2023 року. Доти, упродовж 2022 року, система має працювати. І не «якось», а так, щоб забезпечувати права громадян на справедливий суд.

Однак поки що доводитися констатувати, що виконання дисциплінарних функцій ВРП (а це — 90% її робочого часу) заблоковане парламентом. Авжеж, ми пам'ятаємо: приводів до такого стану речей було вдосталь. Утім, не доводиться сумніватися, що орган, який працює недосконало, — краще, ніж його повна відсутність. Ми ж не забираємо сьогодні в парламенту, якого не критикує тільки лінивий, право писати закони. Хоч із публічних заяв самих депутатів здогадуємося, чиїми інтересами інколи вони керуються та які бонуси отримують за підтримку потрібної ініціативи.

Тож що не так із реформою, і на що треба звернути увагу насамперед для виведення її у правильне русло?

Кадри нічого не вирішують?

На жаль, ситуація з кадровим забезпеченням судової системи день у день погіршується. Згідно з останніми статистичними даними, нестача суддів в Україні становить 2039 осіб, а нестача працівників судів — 3559 осіб; більш ніж у 60 місцевих загальних судах правосуддя здійснює лише один суддя; вісім судів припинили роботу у зв’язку з відсутністю суддів, які мають повноваження здійснювати правосуддя. Це Авдіївський міський суд Донецької області, Ананьївський районний суд Одеської області, Васильківський районний суд Дніпропетровської області, Лугинський районний суд Житомирської області, Тальнівський районний суд Черкаської області, Тиврівський районний суд Вінницької області, Устинівський районний суд Кіровоградської області, Попаснянський районний суд Луганської області.

Судова влада України

Таким чином уже сьогодні близько 137 тисяч громадян позбавлені конституційного права на судовий захист своїх прав та свобод.

Якщо ВККС і далі не здійснюватиме своїх повноважень (а, з урахуванням показового кейсу конкурсу до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, неможливо спрогнозувати, коли запрацює нова ВККС, яка влаштовуватиме тих, хто гальмує конкурси у ВРП та ВККС) і не станеться оперативного втручання законодавця, у 2022 році в Україні не буде призначено жодного нового судді місцевого чи апеляційного суду.

Причина такої ситуації — нехтування під час реформування судової системи тим фактом, що правосуддя є особливою й постійною функцією державної влади. Безперервність доступу громадян до правосуддя означає безперешкодну можливість вирішити в судовому порядку будь-який спір, що забезпечується насамперед на рівні судів першої інстанції. А вже потім — апеляційної та в окремих випадках касаційної інстанцій.

До прикладу, у спорах щодо захисту соціальних прав громадян лише 15% усіх рішень судів оскаржуються в апеляційному порядку, і тільки половина з цих 15% — до Верховного суду. Рівень довіри громадян до суду не зростатиме, якщо вони не матимуть можливості своєчасно та повно захистити свої, в тому числі соціальні, права. Його не підвищить і анонсована владою нова судова карта з приміщеннями, в яких нікому буде працювати. Отож саме вирішення кадрової ситуації в місцевих та апеляційних судах має бути пріоритетом на даний момент.

А судді — ніхто?

Інша причина кризи судової системи полягає в неврахуванні дійсних потреб у змінах суддівського корпусу. За два роки Вища рада правосуддя надала передбачені Конституцією висновки на десятки законопроєктів, які стосуються змін у судовій системі. В остаточному тексті цих законопроєктів її пропозицій практично не враховано. Зважаючи на міжнародні гарантії правового статусу суддів, зокрема їх незмінюваності, перебування на посадах безстроково, метод насаджування змін без урахування передбачених законом пропозицій судової влади не буде ефективним.

Так, в Україні справді низький рівень довіри громадян до суду. Проте невисокий і відсоток апеляційних скарг на рішення судів першої інстанції. Система дискредитована насамперед за рахунок претензій до ВРП та рішень, які приймають «ручні» й «зручні» судді у відомих столичних судах під тиском владних політичних команд. При цьому ми вже маємо Верховний суд і Вищий антикорупційний суд, сформовані на прозорих конкурсах з участю представників української громадськості та міжнародних експертів відповідно. В нас усе ще є в регіонах тисячі суддів, які чесно служать Феміді, але соромляться своєї професії, бо суспільству нав'язана думка про тотальну недоброчесність суддів.

sud.ua

Не можна виривати все і всіх із коренем. Тим більше з тим, який живить усю систему.

Що ж стосується ігнорування висновків ВРП, Ради суддів України стосовно законопроєктів, то, попри всю недовіру до судів, слід розуміти, що тільки люди всередині системи знають, які механізми, що впроваджуються реформою, реально працюватимуть, і на яких умовах. А які не запрацюють ніколи. На цьому тлі нераціональним виглядає серпневе законодавче рішення парламенту зупинити одне з ключових повноважень Вищої ради правосуддя щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Це позбавило членів ВРП приблизно 90% їхнього робочого навантаження (при стабільній зарплатні 250–300 тис. грн щомісяця). А суддів — на невизначений термін будь-яких побоювань бути притягненими до відповідальності за порушення законодавства та Кодексу суддівської етики (щомісячно до ВРП надходить приблизно 800–1000 скарг щодо дисциплінарних проступків суддів, наразі понад шість тисяч — не розглянуті).

Тобто за чистотою рішень можна стежити збоку, а ось налаштувати очищену/оновлену систему можуть лише ті, хто знає, як вона працює.

Понад те, представники громадянського суспільства, які обстоюють судову реформу і звикли чути лише себе, мають спробувати залучити на свій бік суддів, визнавши їхню важливу роль у житті суспільства, та почути їхню позицію. А не просто героїчно воювати за справедливість із Банковою, перекресливши життя й роботу багатьох тисяч людей, котрі працюють у судовій системі.

Бездумне ігнорування цих факторів своєю чергою може негативно позначитися на сприйнятті України у світі. Утиск суддів і намагання підкорити судову владу — для міжнародної спільноти важливі дзвіночки початку авторитаризму.

Чому масово йдуть працівники апарату?

Критичність проблеми можна проілюструвати на прикладі Харківського апеляційного суду. В цьому суді зі штатною чисельністю 60 суддів фактично їх лише 14. За 2020–2021 роки звільнилося 48 працівників апарату суду. Але якщо емоційно задушені судді масово йдуть у відставку на високі пенсії, то досвідчені працівники судів вимушено звільняються через демонстративно принизливий рівень заробітної плати.

Середній оклад секретаря суду становить трохи більше 4 тис. грн, а секретаря судового засідання — трохи більше 5 тис. грн. Оклад помічника судді місцевого суду — 10 тис. грн, а кваліфікаційні вимоги, що ставляться до нього при прийомі на роботу, надзвичайно високі.

Багато працівників судів — люди віком близько 40 років, мають дітей, яких потрібно навчати, і батьків, які теж потребують їхньої допомоги. Більшість помічників суддів — юристи екстракласу, мають плани кар’єрного зростання в судовій системі, однак отримують зарплатню набагато нижчу від ринкової.

sud.ua

З розповіді К., одного з уже колишніх працівників місцевого суду, можна дізнатися, що причиною його звільнення стало не бажання змінити місце роботи, а брак коштів на винайм житла після народження довгоочікуваного первістка. Тепер К. працює в юридичній компанії, облишив свій намір кар’єрно зростати всередині судової системи й використовує набуті за десять років роботи в суді навички відмінного написання судових рішень для обґрунтування позовів клієнтам фірми. В суді ж К. не можуть знайти заміну й досі, переважно через надмірне навантаження та брак досвіду в претендентів.

Усе це породжує умови для системної корупції на самому низовому рівні: якщо не йдуть, то беруть? Тим часом як влада і громадські активісти ведуть непримириму війну за реформу ВККС та ВРП (яку, до речі, розуміють по-різному), нагальні питання системного вирішення кадрових проблем у судовій гілці влади переносяться на «потім—якось—колись».

Навантаження, яких неможливо витримати?

Очевидно, що не зарплатнею єдиною невдоволені працівники судів. Люди фізично не витримують навантаження.

Щороку до судів першої та апеляційної інстанцій надходить у середньому понад три мільйони справ і матеріалів. Найбільш завантаженими вже традиційно є столичні суди та суди в містах-мільйонниках. Високе навантаження впливає як на права людей, котрі звертаються до суду й отримують його рішення несвоєчасно, так і на працівників судів, які замість восьми годин щодня перебувають на робочому місці до пізньої ночі. До прикладу, в Київському районному суді міста Харкова середньомісячне надходження справ і матеріалів на одного суддю становить 237 справ, у Печерському районному суді міста Києва — 245. Хоча в середньому по Україні цей показник становить близько 75 справ.

Та навіть високе навантаження ладні витримувати працівники судів в очікуванні змін на краще.

Коли ж віра у краще втрачається й толерантність до невизначеності вже не допомагає, людина звільняється з роботи. Для судової системи це не просто «мінус один», це одиниця, яку важко поповнити чи замінити. Навички роботи в суді передбачають не лише знання юриспруденції, а й підвищене відчуття відповідальності, стресостійкість, уміння швидко приймати необхідні рішення. Такі працівники легко знаходять роботу в інших конторах.

Натомість задушена як системними, так і хаотичними змінами судова система, яку продовжують компрометувати політики під час виборів та після них, а представники громадськості, окремі судді (які все ще не вірять у те, що НАБУ здатне зафіксувати отримання хабара) — нещадно критикувати за начебто небажання змінюватися, на багато років втрачає досвідчений і кваліфікований людський ресурс. Який є як на рівні суддів, так і на рівні працівників апарату. І, хоч би що казали політики, відповідальні за зміни в судовій владі, не визнавати це й не помічати цього — означає вести реформу в безвихідь і порожнечу.

Як подолати кадрову кризу?

Більшість озвучених шляхів виходу з кадрової кризи зводяться до швидкого запуску роботи ВККС та перезавантаження ВРП (якщо вже таке політичне рішення прийняте). Важливість відновлення роботи органів суддівського врядування у звичних обсягах не підлягає доказуванню як очевидна. Втім, ніхто не скасовує необхідності своєчасних указів президента щодо призначення суддів. Це ж обов'язок гаранта Конституції, а не право, чи не так?

Водночас уявімо ситуацію, що в нас є сім тисяч повноважних суддів, і працювати вони мусять в умовах нинішнього навантаження, недостатнього фінансування судової системи та продовження відпливу працівників судів. Чи зміниться щось на краще? І, зрештою, за яким принципом було вирахувано, що саме сім тисяч суддів забезпечують реальну потребу в суддівських кадрах, адже цієї цифри не переглядали понад чотири роки.

pravo.ua

Дедалі частіше в експертному середовищі лунають думки про необхідність перегляду нинішньої системи добору суддів у місцеві суди. Справді, нинішня процедура виглядає досить об’ємною та складною. Однак її перегляд у бік примітивізації може призвести до потрапляння в систему непідготовлених і недостатньо кваліфікованих кадрів. Тому доцільніше зосередитися на оптимізації термінів проходження кандидатами окремих стадій, а не на їх скороченні. До того ж деякі стадії процедури можна було б проводити паралельно.

У 2016 році, збільшуючи віковий ценз для кандидатів на посаду судді з 25 до 30 років, законодавець не переглянув граничного віку перебування на посаді. Наразі в Україні судді змушені йти у відставку по досягненні 65-річного віку. Досить часто це люди в розквіті як фізичних, так і розумових сил, із багатим життєвим досвідом та незаперечним авторитетом серед колег і громадян. Вихід у відставку має бути правом, а не обов’язком такого судді.

Як зазначалося вище, проблемою відпливу кадрів є не лише фінансування, а й навантаження судів. Тож українці змушені місяцями, а то й роками очікувати рішення суду у справах про розлучення, усиновлення, виплату аліментів, поновлення на роботі, повернення коштів тощо. Деякі причини цього навантаження не пов’язані з «пропускною здатністю» суду, а є наслідком прийняття законів і підзаконних актів, реалізацію яких держава фінансово не забезпечує. Це стосується більшості соціальних спорів, спорів з контролюючими органами та органами пенсійного забезпечення. Тож причина появи цунамі судових позовів, які періодично накривають суди України, — далеко не в якості чи кількості суддів. Причина — в низькоякісній правотворчості, хаотичному прийнятті неузгоджених між собою законодавчих ініціатив.

Окремої уваги потребує також вдосконалення інституту оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення. Питома вага цих справ залишається стабільно високою, а терміни їх розгляду порушуються. Наприклад, процес оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення до одного зі столичних судів може тривати більше року. Тим часом додаток «Дія» повідомляє про подвоєння суми оскарженого штрафу, і документи готуються для передачі до виконавчої служби для примусового стягнення та накладення забезпечувального арешту на всі банківські рахунки.

Ще один біль судової системи — проблема єдності судової практики. Така єдність потрібна для вироблення довіри суспільства, прогнозованості судових рішень, оперативності та швидкості розгляду судових справ. Досягти її можна у два етапи: на першому — закріпити на законодавчому рівні обов’язковість застосування судами практики Верховного суду (натомість чинна редакція ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» говорить лише про її врахування судами). На другому — запровадити невідворотну дисциплінарну відповідальність судді за необґрунтований відступ від сформованої найвищим судом правової позиції (наразі наслідок — лише скасування рішення).

І насамкінець. Не менше, ніж корумповані судді, загрожують державі ті політики, які, виявляючи злісну неповагу до суду, повсякчас із популістичною метою сіють у суспільстві зерно недовіри, котре потім проростає й дає змогу їм прийти до влади. Ці політики чомусь не помічають, що основу недовіри до судової влади становлять не рішення суддів, а невиконання цих рішень. А повноваження держави щодо виконання рішень суддів належать зовсім не судовій, а виконавчій гілці влади. Відтак, допоки політичні діячі порівнюватимуть судову систему з Карфагеном, який має бути зруйнований, і не нестимуть відповідальності за свої слова та вчинки, судова влада не зможе стати авторитетною.

Скомпрометований і взятий на повідець суд завжди зручний для вчинення беззаконня, яке вигідне владі або олігархові. І насправді неважливо, яке слово в назві цього суду: районний, окружний чи будь-який інший. Як і в усьому — важлива суть.

P.S. Днями ВРП звільнила ще одного суддю Харківського апеляційного суду. Тепер їх лишилося 13.

Більше статей Тетяни Огнев'юк читайте за посиланням.