Чому Україна наполегливо не переходить на дистанційне правосуддя?

Війна застала вітчизняну судову систему кадрово недоукомплектованою та морально пригніченою. Головним чином так сталося через незавершеність, а часом і суперечливість реформаційних процесів, запущених законотворцями різних владних каденцій, а також нищівну критику представників Феміди впродовж останніх кількох років (і заслужену, й безпідставну). Незважаючи на те, що за два дні до початку війни фактично припинила свою діяльність Вища рада правосуддя, судова влада зуміла самоскоординуватися, аби в умовах воєнного стану не було обмежено конституційного права українців на судовий захист.

Забезпечення безперебійної роботи судів України передбачало вжиття низки першочергових заходів: від фізичного збереження штампів та печаток судів до евакуації судових справ на випадок військової агресії в конкретному регіоні. Втім, якщо необхідність таких підготовчих заходів не викликала сумнівів, то ідея щодо надання суддям можливості вести судові засідання в режимі відеоконференції наразі не знайшла достатньої підтримки у законодавця. Це притому, що українські судді ще з 2017 року мають досвід проводити судові засідання в режимі онлайн, і ще восени минулого року Державна судова адміністрація відзвітувала про повноцінний запуск роботи відразу трьох модулів ЄСІТС — «Електронний кабінет», «Електронний суд» та підсистеми відеоконференцзв’язку, які технічно цілком здатні забезпечити дистанційний судовий розгляд.

Серед рекомендацій Ради суддів України щодо відправлення правосуддя під час воєнного стану є пункт про відкладення суддями розгляду справ (за винятком узяття під варту та подовження строків тримання під вартою) та зняття їх із розгляду через неможливість великої кількості учасників прибути до суду з огляду на небезпеку для їхнього життя. Водночас на сайтах судових установ розміщене прохання до потенційних відвідувачів утримуватись від відвідування судів. Утім, відкладення — це не вирішення спору по суті. Це вимушена пауза в процесі. І ця пауза не може тривати вічність, адже, як гласить римська максима, закарбована на дверях до Верховного суду Великої Британії, — «Відкладене правосуддя — це відмова в правосудді». Тим часом війна триває, воєнний стан подовжено до кінця літа, і хроніки новин, на превеликий жаль, щодня рясніють новинами про ракетні, мінометні та інші обстріли мирних міст і селищ України, від яких потерпають зокрема й суди України.

Згідно з останніми даними, від початку повномасштабної збройної російської агресії понад 70 судових установ зазнали пошкоджень різного ступеню аж до повного їх руйнування. Збитки, завдані руйнуванням приміщень органів судової влади, обчислюються мільярдами гривень. Та справа не в самих зруйнованих приміщеннях чи згорілій техніці, а в людях, які там перебувають під час підступних обстрілів ворога.

Державна судова адміністрація України/facebook

Унаслідок ракетного обстрілу Господарського суду Миколаївської області наприкінці березня загинули дві працівниці суду, які перебували на робочому місці, а в квітні було поранено працівника апеляційного суду. Чому так сталось? Умова про те, що правосуддя відбувається у спеціально обладнаному приміщенні — залі судових засідань, міститься в кожному процесуальному законі. Саме через це застереження судді та працівники апаратів судів, будучи вірними присязі, діючи відповідно до Конституції, змушені бути фізично присутніми на робочих місцях, аби правосуддя не припинялось і продовжувало здійснюватися.

Чи є під час воєнного стану, хронічного недофінансування та колосальної кадрової кризи умова, що зобов’язує суддів і працівників суду фізично перебувати в суді, адекватною? Адже якщо кожен учасник справи може сповна реалізувати своє право на участь у режимі відеоконференції, перебуваючи в безпечному місці, навіщо тоді наражати на небезпеку працівників судів і змушувати їх ходити на роботу під ворожим прицілом?

Як свідчить практика, зміна територіальної підсудності справ, можливість якої запроваджена ще з початку березня, не вирішує ні проблему безпеки працівників судів України, ні проблему забезпечення своєчасного розгляду справ. Зміна підсудності — це крайній захід, який за всієї видимої користі лише вносить хаос у процес розгляду конкретної справи. Так само не знімає проблеми наявність можливості розглядати деякі справи в письмовому провадженні (тобто за матеріалами справи, без виклику сторін).

Будівля суду в Бородянці.

По-перше, кількість таких справ є незначною, по-друге, розширення переліку справ, які можуть бути розглянуті у письмовому провадженні, може звузити принцип гласності та відкритості судового розгляду. По-третє, право бути заслуханим у суді та почутим вбачається також зі сплаченого чималого судового збору. Насамкінець, навіть із психологічного погляду особиста присутність у судовому процесі забезпечує довіру до суду

Єдиним адекватним і зваженим розв’язанням наведених проблем є впровадження в Україні дистанційного правосуддя, яке за час пандемії коронавірусу набуло популярності в світі. Звісно, для дистанційного розгляду справ люди повинні мати можливість підтвердити свою особу в разі, якщо вони фізично не присутні в суді. Для цього країни дозволяли використовувати електронні підписи, вносячи зміни, зокрема до кримінального та цивільного процесуального кодексів.

До країн, де відеоконференції використовуються у цивільних та кримінальних провадженнях, зокрема, належать: Австрія, Хорватія, Франція (де слухання також відбуваються по телефону), Угорщина, Ірландія, Казахстан (де використовуються Zoom та додаток TrueConf), Португалія, Сербія, Словенія, Швеція, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки. В деяких країнах дистанційний розгляд справ (Північна Македонія) було запроваджено лише на період надзвичайного стану.

Харківський апеляційний суд після обстрілу.

Верховний суд

Аналіз світового досвіду дистанційного судочинства показує, що використання ІТ-технологій у судочинстві вимагає таких базових умов, як підключення до Інтернету та безпека даних, а також доступу користувачів судових послуг до комп’ютерів, камер/веб-камер, мікрофонів, екранів і Wi-Fi. Доступ до Інтернету є в кожному смартфоні, безпеку даних гарантує розробник системи «Електронний суд», а можливість доступу до технічних гаджетів, на відміну від фізичної можливості прибути до суду, є у переважної більшості потенційних відвідувачів суду.

Тоді що стоїть на заваді збереженню життя працівників судів у період війни в Україні? Аналіз публікацій скептиків запровадження дистанційного розгляду справ засвідчив, що основні аргументи зводяться до побоювань щодо недотримання вимоги публічного слухання справи (принципу гласності) та загрози зривів судових засідань через можливі технічні проблеми в роботі системи (зокрема порушення режиму нарадчої кімнати). Мабуть, ні для кого не буде відкриттям повідомлення про те, що технічні проблеми в судах з’явились із часу появи обов’язку вести технічний запис засідання, але були радше винятком, ніж правилом, а можливість трансляції засідання в мережі Інтернет (як варіант дотримання принципів гласності та відкритості) не злякає ні суддів, ні учасників судових розглядів. Постаючи перед вибором страху публічного виступу чи страху потрапити під обстріл, усі розуміють, що насправді тут немає чого обирати. Обирати потрібно життя. Саме життя є найбільшою цінністю, яку неможливо відновити.

Насамкінець варто зазначити, що обставини війни вимагають бути мудрими та зваженими. Запровадження дистанційного судового розгляду справ на час дії воєнного стану має низку переваг, це мудро. Втім, потрібна буде адекватна та регулярна оцінка сумісності дистанційних судових слухань із гарантіями забезпечення справедливого судового розгляду. Це зважений підхід до новації.

Більше статей Тетяни Огнев'юк читайте за посиланням.