Українські бешкетники та Венеційка

Після того, як внаслідок рішення Конституційного суду України від 27 жовтня 2020 року та емоційної реакції на нього президента Україна занурилась у системну конституційну кризу, печерські можновладці з надією звернули погляд у бік Європи, офіційно попросивши у Венеційської комісії поради і допомоги в пошуку виходу з халепи, в яку втрапила країна. Всупереч тривалим традиціям комунікації національних влад з Європейською комісію за демократію через право (офіційна назва Венеційки), президент України попросив цей поважний орган не оцінити той чи той законопроєкт або вже ухвалений закон на відповідність європейським конституційним традиціям і міжнародним стандартам, а дати (офіційною мовою) «термінову оцінку конституційної ситуації», яку створило згадане вище рішення КСУ. Якщо відкинути дипломатичні реверанси, це було схоже на реакцію дітлахів, які догралися до короткого замикання, а коли бабахнуло — перелякані побігли до старших товаришів питати, що робити, аби не згоріла хата.

І, слід віддати Венеційці належне, в цьому конкретному випадку вона виявилася на висоті. Хоча загалом я далекий від надмірного пієтету перед цією інституцією. Досить пригадати, як у 2017 році влада Литви заборонила в’їзд суддям Конституційного суду РФ, котрі визнали конституційною анексію Криму, і тим самим заблокувала їхню участь у роботі Всесвітнього конгресу конституційного правосуддя, що проходив того року у Вільнюсі. І тоді саме голова Венеційки Джанні Букіккіо, з яким президент Зеленський обговорював шляхи виходу України з конституційної кризи 20 листопада і якому дякував за надані поради 11 грудня, був найбільшим лобістом участі росіян у вільнюському конгресі. 

А вже нинішнього року Венеційська комісія, одночасно з підготовкою порад Україні щодо виходу з конституційної кризи, без жодного сумніву спільно з Інститутом законодавства та порівняльного правознавства при уряді Російської Федерації проводила Х Міжнародний конгрес порівняльного правознавства в Москві. Одну з ключових доповідей у перший день роботи конгресу, що його відкривав пан Букіккіо особисто, виголосив російський сенатор Андрєй Клішас, який 1 березня 2014 року як член Ради Федерації РФ не тільки голосував, а й активно агітував за надання Путіну права використовувати російські війська на території України. Ба більше, за активну участь в анексії Криму Андрєй Клішас ще від 17 березня 2014 року перебуває під санкціями США та Європейського Союзу. Проте голова Венеційки, що покликана стояти на варті верховенства права, не погребував сидіти за одним столом з людиною, котра показово витерла ноги об засадничі принципи міжнародного права, закріплені, зокрема, у Статуті ООН.

Утім, повторюся, незважаючи на дискусійні бачення очільником Європейської комісії за демократію через право меж допустимого для джентльмена, а тим паче — для служителя конституційної Феміди, в українському випадку Комісія зробила все, аби допомогти нашій країні не зануритись у правовий хаос. Вочевидь до такої надзвичайної оперативності в підготовці та незвичайної повчальності двох опіній, підготовлених на запит українського президента експертами Комісії, їх не в останню чергу спонукав абсолютно більшовицький заклик нашого гаранта просто взяти й розігнати КС та скасувати його рішення простим законом — усупереч прямим і однозначним приписам Конституції України. Оскільки конституціоналізм та більшовизм — речі апріорі несумісні, Венеційка мобілізувалася, поділила українські запитання на дві групи і в рекордні терміни видала на-гора два висновки з рекомендаціями, як вийти з конституційної кризи.

Поки пан Букіккіо відкривав конгрес у Москві, над українським кейсом працювали справді видатні юристи. Я не знаю всіх авторів висновків, але про кількох не можу не сказати бодай кілька слів. Професорка Ганна Сухоцька, прем’єр-міністр Польщі у 1992–1993 роках, яка була членом сейму ще за комуністів (але не від комуністів) та водночас консультувала «Солідарність» як правник і голосувала проти запровадження воєнного стану 1981 року, — взірець тієї польської аристократії, справжньої національної еліти, якої так бракує Україні. Професор Паоло Короззо — колега новообраної судді Верховного суду США Емі Барретт по Нотр-Даму, найбільшому католицькому університету Америки, в якому він очолює Інститут міжнародних студій. Професор Крістоф Ґрабенвартер — чинний голова Конституційного суду Австрії. 

Дві опінії Венеційки щодо шляхів виходу України з конституційної кризи, оприлюднені відповідно 9-го і 10-го грудня та затверджені під час 125-ї пленарної сесії Європейської комісії за демократію через право, стали справжнім професорським напученням недбалим українським учням, незалежно від того, сидять вони наразі у класі на Банковій, на Грушевського чи на Жилянській. І, хоча зазвичай Венеційська комісія доволі стримана, дипломатична та підкреслює дорадчий статус своїх висновків, в українському випадку, схоже, недолугі українські студенти таки вивели європейського професора зі стану рівноваги. Перепало на горіхи всім.

Так, Конституційному суду нагадали, що він не є Богом, і хоча його висновки «обов’язкові, остаточні та не можуть бути оскаржені», але їх належить ухвалювати відповідно до встановлених самим судом процедур, уникаючи конфлікту інтересів та відповідно до власних прецедентів. Крім того, суд має шанувати принцип розподілу влад і не зазіхати на компетенцію, яка, згідно з Конституцією, належить парламенту (йдеться про криміналізацію чи декриміналізацію тих або тих діянь). Нарешті, рішення суду мають бути належним чином обґрунтовані. Невідповідність рішення КСУ від 27 жовтня 2020 року всім цим вимогам «не тільки тягне за собою прямі негативні наслідки для боротьби з корупцією, а й підважує публічну довіру до конституційної юстиції як такої».

Президенту Венеційка делікатно нагадала, що він також не самодержець і повинен шанувати Основний Закон. А отже, не має права взяти й звільнити (чи ініціювати звільнення через внесення відповідного законопроєкту) суддів КСУ, навіть тих, котрі призначені за президентською квотою. Він не може оголосити рішення КСУ нікчемним, навіть якщо його ініціативу підтримає парламент.

Парламенту дісталося найбільше рекомендацій. По-перше, експерти Венеційської комісії констатували, що рішення КСУ від 27 жовтня залишає парламентаріям великий простір для маневру, оскільки його аргументація слабка, недостатньо конкретна і часто доволі розпливчаста, а резолютивну частину рішення слід тлумачити лише у світлі аргументів, наведених у частині мотивувальній. Тим часом просто взяти й відновити норми, які КС визнав неконституційними, неможливо. «Парламент і виконавча влада мають поважати роль Конституційного суду як охоронця Конституції та виконувати його приписи». «Ігнорування рішень Конституційного суду — це те ж саме що ігнорування Конституції та зневага до джерела установчої влади (тобто народу), яке наділило компетенцією гарантувати верховенство Конституції саме Конституційний суд». Крім того, Європейська комісія за демократію через право закликала парламентаріїв не перебирати на себе повноваження з ухвалення регламенту КСУ, а залишити це питання в компетенції самого суду. 

Венеційка, майже як першачкам, розжувала українським депутатам, які саме законопроєкти їм слід ухвалити, аби виконати рішення КСУ, що спровокувало конституційну кризу, не підваживши при цьому антикорупційної архітектури. Отже, парламенту слід відновити кримінальне покарання за неподання е-декларацій або подання в них завідомо неправдивої інформації, але диференціювати відповідальність за навмисні помилки в деклараціях залежно від їх розміру. Потрібно відновити повноваження НАЗК перевіряти декларації всіх суб’єктів владних повноважень, але водночас посилити її незалежність від інших державних органів та громадський контроль над агенцією. Потрібно виписати спеціальну процедуру перевірки декларації суддів та контроль за нею з боку суддівської спільноти (можливо, через ВККС).

Що цікаво, Європейська комісія за демократію через право закликала Верховну Раду України та з’їзд суддів України утриматися від обрання/призначення нових суддів КСУ за їхньою квотою до запровадження конкурсної процедури добору та перевірки кандидатів. Для цього Венеційка рекомендує створити спеціальну комісію з участю міжнародних експертів, яка перевірятиме кваліфікацію та доброчесність кандидатів. На дальшу перспективу Комісія рекомендувала обирати суддів за парламентською квотою не простою більшістю (як це відбувається тепер), а двома третинами голосів.

На цьому в описі рекомендацій Венеційки можна поставити крапку. Ті, кого цікавлять докладні аргументи та висновки Комісії, можуть ознайомитися з ними на сайті цієї поважної інституції. 

Залишається сказати кілька слів про українську рецепцію європейських порад. Схоже, кожен адресат уже розтягнув опінії Венеційки на зручні для себе цитати. КСУ побачив у них насамперед вимогу до політичних гілок влади поважати його незалежність та виконувати його рішення. Парламентарії — дозвіл на повернення до законодавства норм, які КСУ визнав такими, що суперечать Конституції. Антикорупційні активісти — констатацію, що рішення КСУ «не відповідає стандартам конституційного правосуддя». Президент у властивому йому стилі просто «високо оцінив позицію Венеціанської комісії щодо наслідків рішення КСУ», а також відрапортував, що «юристи офісу президента і Верховної Ради аналізують висновки й рекомендації Венеціанської комісії, щоб оперативно їх врахувати».

На жаль, схоже, ніхто з українських можновладців та активістів так і не засвоїв головного уроку Венеційки: на складні виклики не буває простих та однозначних відповідей. Утім, це не дивно. Інфантильним бешкетникам, що, за іронією долі, опинилися за капітанським штурвалом країни, важко вловлювати напівтони, складні взаємозв’язки та динамічні баланси конституційної інженерії. Всі вони просто щиро тішиться, що, схоже, цього разу пронесло…

Усі статті Геннадія Друзенко читайте тут.