У СПОДІВАННЯХ НА ЄДНІСТЬ ПРАВИХ

Українські праві нагадують одного з героїв п’єс у жанрі абсурду — Го-До. Пам’ятаєте, всі герої (а разом з ними — і глядачі) перебувають у постійному очікуванні Го-До, а той все не приходить і не приходить. Так само у постійному очікуванні перебувають адепти правого руху. От-от праві мають об’єднатися. От-от праві мають виступити єдиним рухом і єдиною силою. От-от праві зможуть здолати лівих…

Остання теза примушує з іще більшим зацікавленням спостерігати за правими силами, оскільки діяльність адміністрації Президента останнім часом спрямована на відверте розмивання та роздрібнення лівого табору. Всі сили (як і 150 років тому) ополчилися проти привида комунізму. Так, немовби комуністи — головний ворог України. Але на цьому фоні українські праві стають ще більш привабливими: якщо б’ють лівих, значить, настає час правих сил.

Дійсно, протягом кількох останніх років чимало розмов ведеться довкола того, чи зможуть українські правоцентристи об’єднатися у єдину партію. У 1998 році виник блок Народного руху України та партії «Реформи і порядок». У 1999 році до цього блоку приєднався Конгрес українських націоналістів. Щоправда, цього-таки року Рух розколовся на удовенківську та костенківську частини, при цьому костенківський Український народний рух заявив про блок з партією «Батьківщина», яка все більше і більше переходила з лівого табору у правий.

2000 рік примирив обидва блоки і звів їх діяльність до спільного знаменника. І цим спільним знаменником виявилася фігура Віктора Ющенка — всі правоцентристські партії (класичні, не олігархічні) заявили про підтримку курсу уряду і про відданість ідеї реформ. Саме підтримка програми уряду спричинилася до того, що окремі фракції парламенту, опозиційно налаштовані щодо Президента, на початку року погодилися на участь у парламентській більшості. Вони йшли на цей крок заради створення проурядової більшості в той час, як інша частина — СДПУ (о), «Трудова Україна», НДП, ПЗУ та «Відродження регіонів» бачили цю більшість відверто пропрезидентською. І зараз відбувається процес поділу більшості на проурядову та пропрезидентську.

Час минає. Він стирає чимало суперечностей. Забуваються старі образи. І ось вже з костенківського Руху вийшли такі одіозні (з точки зору удовенківців) фігури, як Олег Іщенко чи Богдан Бойко. Юрій Костенко знаходить у собі сили подати руку дружби Геннадієві Удовенку. Ігор Бакай, на якого ледь не молилися окремі керівники «Реформ і порядку», займає належне йому місце у «Відродженні регіонів», а Юлія Тимошенко не постає в уяві пеерпістів в образі якоїсь напівгарпії- напіввалькірії. Відбувається пора загального зближення представників правого руху. І це зближення продиктоване тиском з боку президентських структур на уряд Ющенка. Всі розуміють: для того, аби Ющенко міг перетворитися з реформатора-одинака на лідера загальноукраїнського масштабу, йому потрібна політична сила, що могла би його підтримати. І ця сила необхідна вже нині — тому що критика Ющенка з боку президентських структур та особисто Леоніда Кучми почастішала. Нападки на уряд так само стали звичним явищем — особливо в офіційних засобах масової інформації. Добре поінформовані люди називають навіть декілька ймовірних прізвищ спадкоємців Ющенка — серед яких Віктор Медведчук, Микола Азаров. Втілення будь-якого з чотирьох варіантів свідчить про те, що а)реформаторська політика закінчується і б)влада переходить до рук людей, що схильні вирішувати проблеми силовим шляхом. В Україні і так склалася олігархічна система. Підкріпити її репресивним апаратом та силовими методами — це те саме, що дати мавпі бомбу.

І тому об’єднання правоцентристських сил виглядає більш ніж природним саме в таких умовах. Якщо не вдасться втримати Ющенка у прем’єрському кріслі, то бодай потрібно зберегти його для ролі потенційного лідера широкого політичного руху, який би не дав Україні перетворитися на другу Білорусь.

На початку вересня консультації про об’єднання трьох партійних середовищ в єдине розпочали керівні структури Українського народного руху, Народного руху України та партії «Реформи і порядок». На сьогоднішній день 2/3 керівництва УНР і така ж кількість керівництва ПРП готові до об’єднання. В НРУ консультації та дискусії тривають.

Що ж стоїть на заваді об’єднавчих процесів? Розглянемо різноманітні фактори.

ФАКТОР ПРП

Партія «Реформи і порядок» постійно наголошує на необхідності об’єднання всіх правоцентристських сил у єдиний блок. Більше ніж рік тому світ побачила брошура народного депутата Тараса Стецьківа «Наш вибір», у якій він доволі оптимістично висловлювався про об’єднавчі процеси в середовищі правоцентристів (націонал-демократів): «Усім негативним явищам сучасного життя можна протиставити лише одне — єдине, об’єднане середовище, реальним вираженням якого має стати політична партія. На наше глибоке переконання: як тільки з’явиться мінімальна можливість це зробити — треба не гаючись іти на об’єднавчий процес. Ми не маємо права допустити ще одну помилку, упустити унікальний шанс, якого може більше і не бути».

Проте в партійному середовищі є кілька течій — нехай і не таких помітних, як, скажімо, в НРУ. Партійний вододіл, який ніяк не вдається відправити у минуле, проходить по лінії так званих «нових» і «старих» партійців — тобто, тих, які створювали партію і тих, які прийшли в ПРП внаслідок об’єднавчих процесів 1999 року. «Старі» партійці — частково представники колишньої комсомольської еліти, частково — романтики-ідеалісти. «Нові» партійці — це вихідці з так званого «неформального» середовища кінця 80-х. Але «старі» партійці (окрім, можливо, Віктора Пинзеника) не встигли «замаститися» об владу в умовах незалежності — на відміну від своїх «нових» колег. Саме завдяки тому, що «не встигли», «старі» пеерпісти дуже вже прагнуть влади — на відміну від «нових», які раз обпеклися на молоці (в середовищі НДП) і нині дують на холодну воду. Тому-то «нові» члени партії, на відміну від «старих» колег, є більш динамічними і безкомпромісними. Вони знають, що втрачати їм вже нема чого: з Кучмою вони посварилися раз і надовго, і навіть якби вони хотіли, то прощення так легко не отримають. А вимолювати любов Президента ці молоді амбітні політики вважають нижчим за власну гідність.

Попри молодість і енергію, середовище ПРП має вже чималий досвід політичної роботи. Тим більше, що ПРП — досить вдалий варіант партії-репрезентанта певного середовища та певної ідеології в правоцентристській частині політичного спектру. Тому варто припустити, що саме ПРП виконає роль серцевини і каталізатора об’єднавчого процесу.

ФАКТОР УНР

Український народний рух несе на собі первородний «гріх» розколу єдиного рухівського середовища, що стався у 1999 році. Щоправда, протягом останнього року відбулося чимало значних змін у цьому середовищі. Юрій Костенко програв президентські вибори. І хоча його рейтинг був на кілька десятих відсотка вищий за рейтинг його опонента, Геннадія Удовенка, проте все одно не можна було говорити про успіх. З партії пішов один з ініціаторів розколу — Олег Іщенко, який раптом опинився у середовищі соціал-демократів. З голови «Нафтогазу України» пішов Ігор Бакай — який опосередковано також став однією з причин розколу. Поза межами партії опинилися Роман Зварич (який повернувся в удовенківське середовище), Богдан Бойко та Георгій Філіпчук. Костенко відчув певні тенденції — особливо це помітно на схемі, запропонованій Юлією Мостовою у «Дзеркалі тижня», де близький соратник Костенка, Олекса Гудима, зображений у оточенні Григорія Суркіса. Нині Гудима активно критикує уряд, у якому, до речі, працюють його однопартійці Іван Драч та Іван Заєць, і пропонує приватизувати газотранспортну систему України на користь Росії.

Протягом останнього року УНР також спробував підв’язатися під акції Юлії Тимошенко та «Батьківщини». І союз із тимошенківцями наразі утримує Костенка і його партію у фарватері Ющенка. Проте варто подумати і про майбутнє. Рух Костенка — не гравець на нинішньому політичному полі. Тут є сильні і цікаві особистості, але їм бракує динамізму (не від терміну «динамити» і не від назви відомого спортивного клубу) і — особливо — грошей. Тому УНР шукатиме союзників і безболісно може погодитися на злиття з НРУ — у випадку, коли відчує кроки назустріч і знатиме, що вона піде на об’єднання не одна, а з іншими партіями. Принаймні, можна пророкувати, що проти буде Олекса Гудима та незначна частина «непримиренних». Але їх нині в партії — меншість (співвідношення 1:3). І це вселяє надію.

ФАКТОР НРУ

Народний рух України теж пережив кілька пертурбацій. Якщо на час розколу єдиного Руху у 1999 році тут було чотири основних частини (колишня номенклатура, ті, хто хотіли би стати номенклатурою, «ідейні» та бізнесмени), то внаслідок розколу партію залишили представники екс- номенклатури та частина бізнесменів. Відійшла і частина «ідейних» партійців — без них неможливе створення і функціонування партії — звичайно, якщо партія не олігархічна.

В партії утворилася амбітна частина тих, що прагнули влади, незначний прошарок бізнесменів та велика кількість «ідейних» членів. З «номенклатурних товаришів» залишилося дуже мало людей — хіба лише Геннадій Удовенко та Юрій Ключковський. Невдовзі до них долучився і Ярослав Кендзьор, якому Леонід Кучма «височайше дозволив» (чи повелів?) вести розслідування зловживань Олександра Ткаченка. Справа, відверто, не з вдячних: мертвих, як правило, не дуже приємно чіпати. Навіть якщо смерть — лише політична. Фактично, ця частина рухівської еліти дуже близька до вулиці Банкової.

З серйозних бізнесменів у Русі залишилося мало людей, і ця частина не надто впиратиметься об’єднавчим процесам. Та й вибору у бізнесменів не так і багато: або захищати свій бізнес у політичних окопах пліч-о-пліч з командою Ющенка, або йти на поклін з покаянною головою до Кучми — з усіма наслідками, що витікають з цієї ситуації.

Частина рухівської еліти пішла на зближення з середовищем СДПУ(о). Природно, що ця частина теж не толеруватиме ймовірного зближення партій центристського спрямування.

Нарешті, залишаються «ідейні» політики. Це середовище репрезентоване насамперед «рухівським патріархом» (не за віком, а за фактичним статусом) Михайлом Косівим. На президентських виборах Косів дав себе втягнути у брудну кампанію, спрямовану проти окремих представників виборчого штабу Є.Марчука. Але це був лише епізод, який, в принципі, не підірвав його репутації. Влітку 2000 року середовище «ідейних» рухівців посилилося завдяки проходженню у Верховну Раду Тараса Чорновола — затятого романтика від політики. Тяжіння Чорновола до середовища ПРП (адже саме на плечі Львівської обласної організації «Реформ і порядку» та київського секретаріату партії лягло основне навантаження по виборчій діяльності Тараса Чорновола) створює сприятливі умови для зрушень у об’єднавчому процесі. Нещодавно позиції «ідеалістів» посилилися — в партію повернувся Олесь Лавринович — людина, яка здатна бути лідером «ідейних» і привертати на сторону партії представників бізнесових кіл.

Геннадій Удовенко неодноразово заявляв про своє бажання піти у відставку з поста лідера Руху. Справді, він розуміє, що у цій ролі він є випадково. Удовенко не в’яжеться з роллю опозиціонера (жити в одному будинку з Президентом і виступати з критикою Президента — це якось не по-сусідськи). Тому вже зараз можна прогнозувати початок боротьби за місце Удовенка — на випадок, якщо Геннадій Йосипович відійде від політичних справ на почесну емеритуру. Злагоджена діяльність тріумвірату Косів — Чорновіл — Лавринович і досягнення ними спільних домовленостей щодо розподілу ролей зможуть забезпечити і максимально безболісгний об’єднавчий процес, і збереження ролі Руху у єдиній партії.

ФАКТОР «БОЙКІВСЬКОГО» РУХУ

Відчуваючи небезпеку об’єднання політичних сил у єдину партію, адміністрація Президента вже нині, схоже, готує превентивні заходи. Так у Тернополі Богдан Бойко почав говорити про можливість створення «об’єднаного» Руху: формально — третьої сили у міжрухівському конфлікті, а фактично — «троянського коня» у правоцентристському таборі. Тернопільчани кажуть, що ідея у пана Бойка визріла після відвідин у травні місяці Президента і годинної розмови віч-на-віч.

Гострослови вже охрестили новий Рух «бойківсько-лемківським», хоча правильніше було б назвати його «бойківсько-буковинським», оскільки основні ролі в ньому відіграють Богдан Бойко та Георгій Філіпчук (один із провідних буковинських політиків). Цікаво, але обидвоє належать до так званої «рухівської номенклатури», обидва встигли скоштувати смак влади і обидва залишились у добрих стосунках з Президентом.

Цілком можливо, що у випадку, коли нова об’єднана партія прийме собі назву «Рух» (у будь- якій комбінації), то Рух імені Бойка свідомо вноситиме плутанину в політичну діяльність нового утворення.

ФАКТОР «БАТЬКІВЩИНИ»

Блокова пов’язаність УНР з середовищем «Батьківщини», а також близьке розташування Юлії Тимошенко до прем’єр-міністра можуть витворити цікавий прецедент: новій партії доведеться визначитися із ставленням до «Батьківщини» та її лідера. Цікаво, але НРУ Юлію Тимошенко спочатку відверто не сприймав, вважаючи її «тінню Лазаренка». ПРП до пані Тимошенко приглядалася, не говорячи «так» або «ні» (і частина рухівців, і частина пеерпістів були пов’язані — прямо чи опосередковано — з Бакаєм та його оточенням — тобто, з опонентами Юлії Володимирівни; окрім того, див. вище про пов’язаність представників партійних еліт з іншими опонентами Тимошенко). УНР знайшов у собі можливість і сміливість простягнути Юлії Тимошенко руку дружби — не зважаючи на відсутність одностайності в партійних лавах. Нині ситуація змінилася. Юлія Тимошенко та політики з ПРП — НРУ — УНР опинилися по одну сторону політичних барикад.

Чудово відомо, що Тимошенко потрібна Кучмі лише до того моменту, доки не відбудеться імплементація результатів референдуму у стінах Верховної Ради. 34 депутатських мандати фракції «Батьківщина» плюс 21 мандат фракції УНР можуть суттєво вплинути на розстановку сил і можуть забезпечити конституційну більшість. Юлія Тимошенко це також чудово розуміє, і тому намагатиметься діяти по-своєму. А вона вже довела, що здатна мислити і діяти неординарно. Скажімо, вона спробує створити проурядову фракцію в парламентській більшості, аби показати Президентові, хто є who. І потім, маючи на озброєнні цю силу, диктувати певні умови.

Те, що така група може бути сформована, продемонстрували результати голосування за проект Олександра Мороза щодо трансляції пленарних засідань VІ сесії Верховної Ради, що відбулася у перший день роботи сесії. Цікаво, що депутати поділилися на дві групи: проти проекту О.Мороза голосували «Відродження регіонів», «Трудова Україна», НДП, Зелені, СДПУ(о). Але проект дістав схвалення не лише лівих парламентарів — фракції КПУ та СПУ, але й таких фракцій, як НРУ, УНР, «Реформи- Конгрес», «Батьківщина», «Солідарність». Кучмі було продемонстровано, що в середовищі більшості є група, яка голосуватиме в залежності від розкладів і віянь на владному олімпі. «Буде Ющенко (читай — буде Тимошенко) — буде імплементація. Але затяжна. А не буде Ющенка — можеш розганяти парламент, оголошувати вибори. Але пам’ятай, що Рада Європи вдруге подібного роду сваволі не подарує», — ніби промовляли Президенту результати голосування.

«Батьківщина» та «Солідарність» фактично відіграють роль «нових олігархів», які хочуть змінити розстановку сил у бізнесовій сфері з тим, аби самим зайняти ніші скинутих представників промислово-фінансових та політичних кланів.

Тому навряд чи Юлія Тимошенко та її партія готові прийти у об’єднане середовище і навряд чи їх там приймуть як рівних. Скоріш за все, це буде тактичний союз — і з «Батьківщиною», і з «Солідарністю».

Так само тактичний союз буде укладено з середовищем Конгресу українських націоналістів. Останні довибори та політична діяльність цієї партії показали, що всерйоз розраховувати на КУН як на політичну силу не доводиться. Існує принцип традиціоналізму, і ради цього принципу варто йти на зближення з Конгресом — але не більше. КУН не проявляє здатності продукувати нові ідеї і цінний переважно як символ.

ФАКТОР ЛІДЕРСТВА

Основна проблема, яка може постати перед об’єднаною партією — це питання лідерства. Звичайно, можна запропонувати інститут співголівства, формально обравши співголовами, скажімо, Віктора Пинзеника, Тараса Чорновола та Юрія Костенка. Проте співголівство не є ефективним в умовах творення потужної партії — і досвід кількох партій (раннього Руху чи небіжки ПДВУ) свідчить про недоцільність такого кроку.

Тим більше варто пригадати минулорічні дискусії довкола об’єднавчого процесу в ПРП. Група членів НДП, коли вела переговори з Віктором Пинзеником про вступ у партію, поставила вимогу: співголівство Пинзеника і Матвієнка. Пинзеник відмовився і запропонував Матвієнкові пост першого заступника та керівника парламентської фракції. Матвієнко вперся — лише співголова. У результаті частина екс-ендепістів таки не пішла на компроміс: Анатолій Матвієнко, Костянтин Ситник та кілька інших політиків вирішили створити партію «Собор», яка одразу ж понеслася десь управо — майже на край і вже точно на маргінес…

Історія з «Собором» свідчить, що навряд чи батьки-засновники партії погодяться на співголівство.

Водночас головою партії може стати цілком несподівана і навіть компромісна фігура. Спадає на думку: чи не заради майбутнього головування у партії повернувся у лави Руху Олесь Лавринович?

Все може бути. Поживемо — побачимо.

Головне, що об’єднання трьох близьких сил є можливим і доцільним. На небосхилі української політики з’явиться нова партія. Але вона не буде ще однією серед ста інших. Вона реально зменшить число існуючих партій і якісно збільшить вагу правоцентристського табору. Віктор Ющенко реально отримає політичну опору для своєї діяльності. Люди, що розчарувалися в українському політикумі, отримають реальну надію.

Одним словом, позитивів є багато. Але чи зможуть українські політики ними скористатися?