У пошуках чесного архіваріуса. Хто захистить українські архіви від «червоного комісара» та «чорних» дилерів?

Минулого тижня, а саме 26 березня, розпорядженням № 528-р Кабінету міністрів перший заступник голови Державного комітету архівів України Геннадій Боряк за власним бажанням був звільнений з посади. Причиною звільнення стала його принципова незгода з діями голови комітету Ольги Гінзбург (квота Комуністичної партії України в попередньому уряді Віктора Януковича) щодо методів управління системою дер­жавних архівів. До речі, цю посаду Геннадій Боряк обіймав із серпня 2006 року — відколи антикризова коаліція «попросила» його змінити кабінет голови Держ­комархівів на кабінет першого зас­тупника.

Ця «архівна історія» має багато нашарувань, тож без знання механізмів політичної кухні і деяких нюансів функціонування державних архівів в останні роки, що межують зі статтями Кримінального кодексу, у ній годі й розібратися.

Цей «процес», зокрема, знайшов яскраве підтвердження в ситуації з профільним журналом «Архіви України». Часопис має виходити у світ шість разів на рік, але останнім часом, через брак коштів, виходить лише раз у півріччя. Так-от, 2007 року вийшов останній номер (№ 1—3 за січень—червень). Число «Архівів України», яке мало вінчати друге півріччя минулого року, у кращих традиціях комуністичної влади цензурували вже на стадії оригінал-макета, після чого зрештою так і не вийшло. Під ніж пішов некролог пам’яті Надії Світличної, яка залишила Україні колосальний фоноархів. Крім того, комісари-«архівісти» з партквитками КПУ вилучили матеріал, присвячений покійному Омелянові Пріцаку — першому іноземному членові НАН України, засновникові Інституту українських студій Гарвардського університету, та добірку документів, які розповідають про трагічну долю відомого українського письменника, актора, режисера і мистецтвознавця Гната Хоткевича (страченого за вироком «трійки» в 1938 році).

Цензуруванню було піддано й офіційний веб-портал Держкомархіву: соратники О.Гінзбург вилучили з інтернет-виставки «Окупація. 1941—1944: Невідома війна. Невідоме життя» розділ «Поміж двома тоталітаризмами: Ідеологічна пропаганда на окупованій території». Не кажучи вже про те, що Держ­комархів профінансував панегіричне — на адресу Радянської імперії — видання «Страна, которой нет, или О том, что было и больше может не быть» з передмовою лідера КПУ товариша Петра Симоненка. Ольга Гінзбург в інтерв’ю 5 каналу абсолютно недвозначно сказала, що збирається засекретити архівні документи, пов’язані зі злочинами комуністичної влади. На її думку, повернення історичної пам’яті «может навредить потомкам».

Тож Геннадія Боряка, як він пише у зверненні, «підпільна робота за демократичного уряду не влаштовує, це ж не часи окупації». Не викликає сумніву, що він, у міру своїх сил, опирався ідеологічним корективам новоявлених «архівістів». Дякувати Богу, їм не так уже й просто провадити свою політику — архівна система не дає змоги вирішувати питання кавалерійським наскоком. На місцях працюють директори архівів, яким таки вдається (хоч і не завжди) вмикати внутрішні чинники опозиції. Але час спливає, і чи можемо ми бути впевнені, що завтра якісь документи не будуть вилучені, препаровані або засекречені?

Занепокоєні ситуацією, що склалася, й історики діаспори. Так, один з найповажніших фахівців, дослідник епохи тоталітаризму професор Роман Сербин запитує:

1. Яке міністерство має юрисдикцію призначати та звільняти голову Держкомархіву? Від кого кон­кретно залежить це рішення? (Від Міністерства юстиції, і, безперечно, голови уряду. — Ред.).

2. Що справді стоїть за тим, що новий уряд до цього часу не призначив на цю важливу посаду кваліфікованої професійної людини? (На­гадаємо, що пані О.Гінзбург 1981 року закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту; має диплом інженера-механіка, спеціальність «Технологія машинобудування». — Ред.)

3. Що в цій справі роблять лідери демократичних партій, адже між ними є й колишні професійні історики?

4. Чому цю ситуацію спокійно сприймає український науковий світ, а в першу чергу українські історики, для яких архіви є джерелом їхнього існування?

Тепер — до другої частини матеріалу. Неприємної, до речі. І тут уже не політика виходить на перший план.

Понад три роки триває розслідування (чи «закопування»?) резонансної колись справи щодо безпрецедентних крадіжок документів у Львівському архіві (докладніше див.: «ДТ», № 33 — 2005, Я.Фе­дорук, «Львівські архіви у вирі новіт­нього часу»; «ДТ», № 30 — 2005, Ю. Олійник, «Хапайте злодія!»). Постає питання: кому вигідно приховувати правду? Хай як прикро, але чи не головними фігурантами у цій справі стали саме Геннадій Боряк і директор Львів­ського архіву Діана Пельц. Протистоять їм представники львівської інтелігенції: письменниця Ірина Калинець, історик Ярослав Дашкевич, архівісти з багаторічним стажем Іван і Галина Свар­ники та інші. І Г.Боряк, і Д.Пельц постійно наголошували на тому, що справа розслідується, що втрачені документи (а це, як мінімум, 300 справ, десятки тисяч документів, широкий масив фотодокументів, пам’яток минулого) не мають такої вже великої цінності… Нагадаємо, що широку інвентаризацію випотрошеного галицького архіву провели після того, як тодіш­ній прем’єр-міністр Віктор Янукович подарував (через віце-прем’єра «гуманітарія» Дмитра Табачника) столичному Національ­ному музею нібито куплені за кордоном листи Михайла Грушевського до І.Кревицького. Вибухнув скандал, оскільки виявилося, що листи мають зберігатися в архіві у Львові. Зам’яти справу не вдалося: обсяг і розмах крадіжки просто-таки вразив слідчих. Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ повинні нарешті поставити останню крапку в цій дуже непривабливій історії, яка відчутно позначилася на іміджі України в світі.

…Повертаючись до справи зі звільненням за власним бажанням Геннадія Боряка, погодимося, що від­булася метаморфоза (не така вже й дивна, ураховуючи «потрібні» голосування «вірних ленінців» у парламенті): вже понад 100 днів маємо при владі помаранчевий уряд Юлії Тимошенко, а Держкомархів України і далі очолює людина, яка має принципово антиукраїнські погляди на минуле держави і нації. Тільки лінивий не завважив кричущої некомпетентності пані Ольги Гінзбург. Як тут не згадати ленінського — «і кухарка може керувати державою». І справді, чому ж людина, яка пройшла шлях від робітника, техніка-конструктора, секретаря парткому до заступника директора Конотопського арматурного заводу, за логікою кермани­чів КПУ, не може очолювати всього-на-всього Держкомархів України?

Першої реакції президента Ук­раїни на звільнення Геннадія Бо­ряка (а також на присутність в уряді «людей Медведчука») ми дочекалися 3 квітня: «Представник КПУ зловживає своїм службовим становищем для перешкоджання державній політиці встановлення історичної справедливості, а з Держ­комархіву вимушені йти досвідчені професіонали. Невже КПУ є частиною коаліції, що її представник так упевнено почуває себе на урядовій посаді?». Тим часом цій заяві глави держави бракує щирості: пропрезидентські (або, як їх називають, «птєнци гнізда Балоги») депутати від «НУ—НС», які нещодавно сформували таке собі «болото» під назвою «Єдиний Центр», дуже часто голосують супроти волі більшості коаліціантів.

Юлія Тимошенко із відповіддю не забарилася. Глава уряду пообіцяла президентові врахувати критику, але все ж таки нагадала, що саме вона відповідає за результат. І тому формує команду, яка в змозі забезпечити результат: «Я думаю, що полювання на відьом розпочинати в країні абсолютно недоречно. Необхідно дивитися, як людина працює, і який її внесок у розвиток держави».

Як бачимо, Геннадій Боряк став жертвою закільцьованої ситуації, коли лідерка БЮТ і глава уряду просто вимушена через протидію «ЄЦ» звертатися до комуністів по допомогу у вирішенні багатьох політичних питань та ухваленні рішень у Верховній Раді. Серед останніх — гучне рішення про переобрання київського мера Леоніда Черновецького і призначення дочасних виборів міського голови столиці та Київради. Саме багнети комуністів стали в нагоді за шаленої підтримки Черновецького Секретаріатом президента.

Зрозуміло, що за відсутності внутрішнього контролю (оскільки далеко не всі директори архівів в областях готові захищати свою про­фесійну репутацію) Ольга Гінзбург може наламати ще чимало дров. А тому архіви України потребують при­сутності третьої особи. Тим часом ця проблема поки що не отримала належної уваги ні з боку Вік­тора Ющенка, ні з боку Юлії Тимо­шен­ко. З усього видно, що президент не шукатиме «управи» на Єдиний центр, а прем’єр-міністр не відмовиться від голосів комуніс­тів, котрі, певна річ, захищатимуть людину, яка пройшла на посаду за їхньою квотою. Про боротьбу за історичну пам’ять можна забути…