Туга за мером

Тужу за мером. Разом із мільйонами киян. Почуття це можна порівняти з ниючим зубом. Терпіти можна, але натиснеш і... згадаєш, що живеш у місті, в якому немає мера. У Макіївці є, у Бердичеві є, у Комсомольську є, напевно, і в Хацапетівці є, а в Києві - немає. Абсурд ситуації очевидний навіть тим, хто кровно в ній зацікавлений.

Багатьох живить віра: потужний мер зможе поліпшити їхнє життя. Імлиста ілюзія. У грозовому просторі близьких змін, коли вже тріщать перегородки і більшість людей живе "всьому всупереч", навряд чи комусь до снаги щось кардинально змінити.

Але універсальні закони буття невблаганні: чим гірші обставини, тим гостріша потреба в надії. Кияни дедалі наполегливіше шукають людину, здатну втягнути місто на попередню висоту, людину, "заточену" на пошуки виходів у достойне життя. Як у Відні або хоча б у Празі, Будапешті, Варшаві.

Події останніх років жителів міста дечого навчили. Вони категорично не хочуть міського голови, який оминатиме справжні складнощі, бранця половинчастих рішень, напівправд, малодушності і власної кишені. Вони рішуче відмовляються слухати пісні про те, як поліпшується їхнє існування і як по ударно відремонтованих рейках швидкісного трамвая на Борщагівку котить щастя.

Конфігурація особистості

Київ - досить пристойний мегаполіс, навіть за світовими мірками. Колишньої слави наукового й культурного центру європейського масштабу він блискуче позбувається, а ранг потужного центру виробництва вже втратив. Усього кілька десятиліть тому через прохідні його заводів, комбінатів, об'єднань щодня проходило понад 800 тисяч киян. Тепер це міфологія. Зате на його вулицях - нескінченний потік автомобілів, з'явилися висотки, супермаркети, торгово-розважальні центри та багато ще дечого непродуктивного. Міське господарство розростається, і традиційне запитання - який мер для Києва кращий: політик чи господарник? - набирає нового формату.

У післявоєнні роки Києвом рулив, можливо, найміцніший у його історії господарник - Олексій Йосипович Давидов (з 1947-го по 1963-й). Працюючи в газеті "Вечірній Київ", яку тоді читали в кожній київській сім'ї (на відміну від нинішньої агітки, вона глибоко й скрупульозно вивчала проблеми міського життя), мені доводилося висвітлювати засідання міськвиконкому. Порівняно з часами нинішніми, все відбувалося значно відповідальніше. Міські чиновники трималися за свої позиції до дрожу в колінах, однак ніхто не намагався навести туману щодо витрати цементу, цегли або глибини фундаменту. Чудово знали: міського голову не проведеш. Він відав, скільки й чого лежить у кожній підворітні. І що? Місту це допомогло? Саме будівельні прорахунки найкращого господарника призвели до однієї з найболючіших в історії Києва катастроф - Куренівської трагедії 1961-го. Може, Місту пощастило б більше, якби мер був людиною з менш розвиненими господарськими талантами і більш розвиненими аналітичними.

Друге популярно суперечливе запитання: який мер кращий - корінний киянин чи людина, родом з інших місць? Не буду лукавити: я за мера-киянина. Чому? Поясню на прикладі. На канадському клені перед моїм вікном щовесни сороки облаштовують гніздо. І ось одного разу сіра ворона (а це сильний і підступний хижак) намірилася поласувати сорочими яйцями. Треба було бачити, як менша від агресора й слабша пташка захищала своє гніздо.

У житті рано чи пізно доводиться ставати до бою за тих, за кого ти відповідаєш. Краще виходить, коли захищаєш своє гніздо. Та хіба тільки місце народження робить його своїм? Це в лінійній геометрії все на своїх місцях. А дійсність - поза правилами, як істина - поза словами.

Гримаса історії: єдиний у сучасній історії мер - корінний киянин Іван Оглоблін (1941 р.) припав на час німців. Це при ньому в окупованому Києві почалися розстріли в Бабиному Яру. Мені довелося зустрітися з ним 1972 р. у Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Він пояснював, що намагався втрутитися, але німецький військовий комендант Ебергард грубо його обірвав і порадив не лізти не у свою справу. Він усе життя намагався це пояснити, проте слухачів не знаходилося. День у день він повсюди тягав на плечах мішок ганьби, а ввечері вкладався з ним у ліжко, мріючи прокинутися вільним від його тиранії, однак перше, що помічав, протираючи опухлі очі, був мішок. Професор-історик, президент УВАН (Української Вільної Академії Наук), Оглоблін, безперечно, був найосвіченішим серед колег по цеху, але це був назавжди придушений долею чоловік.

При нинішніх розкладах особливу гостроту викликає запитання: який мер для Києва кращий - багатий чи бідний?

Діяння двох найзаможніших батьків міста відповіді на це схоластичне запитання не дають. Про харків'янина Леоніда Черновецького краще промовчимо, хоча мерське крісло в Києві він залишив, швидше за все, найбагатшим його мешканцем за всю історію столиці, в якої він напевно взяв значно більше, ніж дав.

Перший київський цивільний губернатор Іван Фундуклей (з 1839-го по 1852-й) теж був людиною не київської крові і зовсім не бідним, хоча, думаю, активами Черновецькому поступався. Але до міста як до здобичі не ставився і більше йому віддавав, ніж у нього брав. Це він з власної кишені забрукував Андріївський узвіз. Любовно покладений кругляк, на відміну від потуг останніх років з реконструювання бруківки, доблесно прослужив не одне десятиліття. Можу стверджувати з повним правом, оскільки навчався у 25-й середній школі, що напроти Андріївської церкви, і по рівно покладеній, з радіальними візерунками для якнайшвидшого поглинання дощових потоків фундуклеївській бруківці багато років бігав день у день. Він, знову ж, на свої кревні, побудував і утримував жіночі гімназії, учениць яких жителі міста охрестили "фундуклейками", і створив для красеня Києва безліч чудових речей, благами яких (наприклад, університетським ботанічним садом) кияни користуються й досі. Недарма одну з найгарніших вулиць міста нарекли його ім'ям (нині вулиця Богдана Хмельницького). У корінних киян у радянські часи, коли вулицю назвали ім'ям Леніна, паролем для взаємного впізнавання слугувало використання старої назви - Фундуклеївська. Промовистий приклад для нинішніх тимчасових правителів: почесним громадянином Києва Фундуклея обрали, коли він уже два десятиліття жив на Тверському бульварі в Москві.

Звісна річ, нести на плечах тягар такого міста можна тільки похитуючись, із тотальною напругою сил. Виклики - грандіозні, але й нагорода велика - достойний мер затримається в історичній пам'яті набагато довше за будь-якого високопосадовця. Вимоги до особистих якостей такої людини нереально суворі, а спокуси - реально вищі від можливостей проти них устояти.

Нинішній начальник міста особисто мені симпатичний: він стриманий, діловитий, хутко розвивається. Ось тільки... Очевидний факт: кількість і частота розміщень у комунальних виданнях його портретів перевершують показники Микити Сергійовича Хрущова років його "царювання". І портрети генералісимуса Сталіна з'являлися в єдиній місцевій тоді газеті "Київська правда" рідше, ніж портрети вчорашнього майора. Амбіції на київський трон заводять цього симпатичного й зовні скромного чоловіка явно не туди, що підтверджують програми комунального телебачення, які проходять під настирливий акомпанемент рефрену: "Прошла зима, настало лето, спасибо (начальнику) за это". Глухе роздратування, яке мимоволі виникає у відповідь, здатне загасити будь-яку добру справу.

Отже, отже. Віриться, що при виборі кандидатури в мери Києва пари шуканих антонімів слабко застосовні. Вони для убогих думок. Тут важливіший прихований нерв. І ми спробуємо до нього добратися. А поки що розкрилася фундаментальна парадигма проблеми: кияни не хочуть політика. Жодного. Що сприймає Київ військовим трофеєм, плацдармом переможного поступу своєї політичної сили. Вони хочуть власний варіант Вацлава Гавела. Людини, для якої принципи справедливості вищі за все інше і якій київські проблеми приходитимуть щоночі у добрих і лихих снах.

Нерв київських проблем

Життя не таке просте, як здається. Воно - простіше. І проблеми великого Міста теж прості.

Почнемо з того, без чого не може обійтися жоден мешканець Києва. Повітря. У 50-60-ті воно було зовсім інакшим - придатним для експортування. Той рідкісний коктейль складався з вітрів, що прилітали з південних степів, настояні на пахучих травах та ковилі; з прохолодного річкового бризу, що освіжав у будь-яку спеку; і потужних залпів густого аромату хвої. Сприятлива роза вітрів над Києвом розносила цю благодать в усі вулички-провулочки, тож повітряна атмосфера в них мало поступалася кардіологічному санаторію. Масиви хвойних лісів, що оточують Київ практично замкнутим кільцем, прекрасно й невтомно працювали, роблячи повітря цілющим і чудовим (хвоя дихає через голочки, очищаючи атмосферу, недарма ж у Костянтинівці ялинки не приживаються - не під силу їм перетравити продукт, що викидають хімічні гіганти). Бенкет ароматів доповнювали дари міської флори, багатству якої заздрили європейські столиці. Було чого дивуватися - смарагдові дніпровські схили, численні парки та сквери, широкі бульвари і вулиці прямо потопали в зелені. А тепер?

Судячи з того, якими темпами винищуються ліси, ми можемо стати останнім поколінням киян, які встигли вдихнути решток цього блаженства. Захланність чиновників добиває країну і буквально пожирає зелені скарби, що належать усім. Пуща-Водиця, Святошин, Бровари, Конча-Заспа, Ірпінь, Ворзель... Якщо вірити пресі, котеджі, маєтки, палаци й хатинки можновладців та їхньої челяді, які вгризлися у хвойні ліси, зводилися переважно без належних дозволів та землевідведень, а будівельники ТРК, гіпермаркетів і висоток взагалі чхати хотіли на дерева, котрі їм заважали.

З думою про легені Києва майбутній мер повинен засинати й прокидатися, а вдень впритул не бачити перешкод для їх охорони. Весь Київ здригнувся б від оплесків мерові, який піджене бульдозер для знесення палацу у святому лісі й посадить на його місці ялинку та сосонку. Такому мерові тільки за це вибачили б усе інше.

Якщо прибрати емоції, нинішню ситуацію можна прорахувати. На київські дороги тепер щодня виїжджає на мільйон двісті тисяч автомобілів більше, ніж у згадані часи. І кожен із них викидає в атмосферу пристойну дозу отрути з вуглекислого газу. Власне, це головна причина змін якості київського повітря. Для збереження попередніх його кондицій хвойний масив годилося б збільшити у п'ять-шість-сім разів (ніхто не рахував), але, на жаль, він зменшується. Як казав класик: поколупався у вусі - включив мозок. Отож, якщо добре поколупатися, виявляється, що ціна кожного хвойного дерева зросла в шість-сім-сімнадцять разів. Інакше кажучи, якщо за вбивство хвойного дерева раніше можна було штрафувати, то тепер настав час за це садити.

У динамічному зчепленні з цією проблемою перебуває стратегія розподілу міського бюджету. Чому віддавати перевагу - розвиткові індивідуального транспорту, а отже будівництву доріг, розв'язок, естакад, як це робиться тепер, - чи розвиткові масового громадського транспорту, якому поки що перепадають рештки? Кому, як не мерові, приписано ввімкнути мозок саме на цьому рівні?

Кожен киянин щодня випиває, щонайменше, два літра води. Кожен. Без винятку. Нам багато розказують про її чистоту й допустимість нормативів. Хотілося б побачити людину, котра повірить у ці пісні. Насправді ні щурячу отруту, ні розчин прального порошку, ні воду, що тече з крана, краще не пити. Причини відомі: зношеність водозабірного обладнання, проржавілі водогінні труби, нестача реагентів і, звісно ж, якість річкової води.

Доки на причалі біля київської набережної стоїть хоча б один дебаркадер із ресторанами, дискотеками, а отже - з кухнями й туалетами, які спускають відходи в Дніпро, вважатимемо, що міської влади в Києві немає. Не знайти жодної лазівки, жодного аргументу, який міг би це неподобство виправдати. Із Дніпра п'ють воду десятки мільйонів людей, і той, хто підсипає в цю воду отруту, нічим не кращий за холоднокровного вбивцю, який підсипав отруту в келих вина і простягає цей келих жертві. Жодної різниці.

Прогнозисти віщують на середину століття війни за прісну воду. У Києві війна вже розпочалася, але ми цього не помітили. Тим часом проблему можна вирішити. Я багато років мешкав у Нью-Йорку й свідчу: там вода з крана смачніша і чистіша за нашу бутильовану. Доводилося бувати й поблизу міського водосховища, що міститься високо в горах і охороняється ретельніше за суперзасекречений об'єкт. Прогулювався і вздовж Рейну, дивуючись прозорій чистоті його вод, тоді як ще в 70-х цю річку називали "стічною канавою Європи". Нічого дивного: і німці, і американці пріоритет питної води поставили вище всіх решти. А що може бути важливіше за здоров'я нації?

Ерго: майбутній мер Києва, перш ніж заснути, має запитати себе: а що я зробив сьогодні для того, аби кияни пили по-справжньому чисту і смачну воду? Запитуватиме - вважатимемо його хорошим мером. Тим більше - Києва, де ще в царські часи міські чиновники брали хабарі діжками з чистою водою.

Завжди пам'ятатимемо: Київ - єдине місто у світі, де продають квитки на екскурсію в пекло. На земній кулі немає такого міста-привида, як Прип'ять, і такої великої зони, вільної від присутності людини з трагічних причин, як у нас під боком. Понад чверть століття кияни живуть під впливом малих доз радіації. В інших країнах за нами спостерігають доскіпливо й пильно, а ми (що, втім, природно) не любимо нагадувань про загрози.

Якщо цим обмежитися, можна змиритися. Але небезпека від водної мегабомби, що нависла над містом, тупою голкою сидить у серці киян. І не важливо, хто і з яким шаленством запевняє нас у міцності дамби. Тим більше що біля її основи накопичилися десятки мільйонів тонн радіоактивного мулу, і жодній країні самотужки не під силу цей мул вигребти, а потім поховати.

Такої проблеми не надбала жодна столиця у світі. Коли вона зароджувалась, у місті теж був мер. Він не зробив харакірі, не закликав народ до бунту й навіть не подав у відставку. Швидше за все, він не заморочувався такими емпіреями і вірив заявам московського конструктора цього типу реакторів - Александрова, буцім його чорнобильські творіння настільки безпечні, що він, президент Академії наук СРСР Александров, готовий поставити на даху реактора розкладачку й на ній щоночі почивати. Приблизно в такій самій манері киян заколисують сьогодні розповідями про безпеку могильників для ядерних відходів, що їх мали намір закладати за сотню кілометрів від міста. До речі, на земній кулі не знайшлося жодного мегаполіса, керівництву якого вистачило б розуму, не кажучи вже - совісті, погодитися на сусідство з таким монстром. Він ніби й спить, але якщо розбудять, ніхто не вийде живим.

Життя, звісно, таке заняття, з якого поки що ніхто не вибрався живим, але всі чомусь хочуть пожити якнайдовше. У Києві за останній рік ніби щось зрушилося у позитивний бік: уперше за роки незалежності жителі міста стали жити трохи довше. Але до радянських показників далеко: за останню чверть століття життя чоловіків у Києві скоротилося на десяток років. Це і є підсумковий результат так званої роботи керівників, включно з мером.

"Ще не зійшло сонце, а в країні дурнів уже кипіла праця". Інколи здається, що Джанні Родарі сказав це про нас. А як інакше назвати бездумне будівництво висоток у центрі міста? Адже ні енергомережі, ні інфраструктура, а особливо - каналізація на нове додаткове навантаження у вигляді тисяч нових сідниць не розраховані, вони заледве дають раду старим. Нинішньої зими Київ урятувала криза, що призупинила це божевілля. Колектори розповзалися по швах: то там, то сям із наростанням темпів повсюди рвало й проривало, але незбагненним чином вистояло, вціліло. Чи надовго?

Не слід вважати, що це виключно київська проблема. Певний час я приятелював із мером канадського міста Ріджайна Ларі Шнайдером. Алертний, освічений, сучасний, німець із походження й американець за чіпким напором, він був невіддільний від свого міста. На запитання про найнасущнішу проблему він не замислюючись відповів: каналізація, з огляду на особливості ґрунту, високий рівень ґрунтових вод, чистоту численних озер. Кандидати в київські начальники, думаю, здивуються, що заокеанський мер поставив на друге місце. Виявляється, еквілібріум у розвитку національних громад, підтримку культурного життя канадських німців, українців, поляків, індіанців, румунів тощо. От уже воістину глава міської громади.

Хто хоче, той і може

Культура - це тонкий озоновий шар. Прорви його - й ультрафіолет випалить усе: київські кручі перетворяться на терикони, а містяни - в нікчем, які орендують лопату жертвам стихій по 250 гривень.

Петербуржець. Одесит. Москвич. Одне слово - і вмикається асоціативний ряд. А киянин? Чи не тим має перейматися мер, щоб наповнити це звання гордістю, гідністю і шляхетністю? Адже місто - велике, славне, прекрасне. Щедро обдароване Творцем, наділене, як і Вічний Рим, сімома пагорбами, святими лісами, повноводою річкою. Породило синів, які збагатили людство вершинними досягненнями в мистецтві та науці. Його оперні співаки й музиканти приносили місту європейську славу. Приносили. А нині розбрелися по світу, а на їхнє місце прийшли співаючі комерсанти і коменданти. Скрипалі й піаністи світового рівня об'їжджають Київ десятою дорогою. Симфонічні оркестри - і поготів. А людині, щоб залишатися людиною, бодай раз на рік необхідно почути акорд повного симфонічного оркестру. Хай і не Берлінського чи Філадельфійського, навіть Конотопського або Маріупольського згодиться.

Кажуть, Москва дедалі впевненіше набуває блиску азійської столиці, а Київ, перетворюючись на європейську глушину, так само впевнено опускається на дно світової цивілізації.

Міста тримаються на тих, хто їх любить. В історії Києва бували часи згубніші, але часів підліших він не переживав. Ті, хто на кожній трибуні рве на грудях тільник, клянучись у любові до міста, його ж і цинічно спотворюють. Ніби не таке вже й лихо - надбудувати мансарду на дохідних будинках на Софійській площі. А як відразу спотворилася перспектива, як зменшилася дзвіниця, і як ніби присів сам Софійський собор!

Про застромлені в історичну забудову висотки, які безповоротно зламали силует Києва, без болю й говорити неможливо. Все це нагадує ситуацію з дикуном, якому трапився найбільший алмаз, скажімо "Кохінор", і він, намагаючись виторгувати якнайбільше, взявся розбивати його молотком на дрібні шматочки, навіть не здогадуючись, що цінність каменя відразу зменшується в десятки, сотні разів. Що взяти з дикуна? Але в підсумку спитається з покоління, якому залишили один спадок, а воно, спотворивши його, передає далі зовсім інший.

На загальну думку, таких руйнувань і шкоди, завданих історичному центру міста, Київ не знав із воєнних часів. З цього приводу в мера першого має заболіти серце. Але скорбне передчуття віщає: у батьків міста, насамперед, немає розуміння того, що опинилося в них у руках. І з кожним днем це передчуття міцніє.

Зсуви, що прокинулися в Києві на початку квітня, - удар у великий дзвін, а в малі дзвони вони б'ють уже давно. Не запитуйте, по кому цей подзвін. Андріївська церква, Маріїнський палац, пам'ятник святому Володимиру - не дай Боже можуть залишитися тільки на листівках. Київ - це вам не Манхеттен, хмарочоси якого міцно спираються на кристалічний щит підземних скель. У нас підлі лесові ґрунти, підступні пливуни та слизькі глини, які нагромадили вдосталь негативної енергії для найтрагічніших подій. Коріння кожного дерева, чагарнику, особливо на схилах, на печерських пагорбах, які підтримують правобережні кручі від сповзання в Дніпро, не те що берегти, - молитися на нього потрібно, а не вбивати в нього палі для зведення монстрів.

У Києві є речі, яких не можна робити за жодних умов. Не можна, і все. Наприклад, чіпати Непорушну стіну Софії, бо, за легендою, Київ стоятиме доти, доки стоятиме стіна. Однак легенди складалися давно, а гроші рахуються за сьогоднішнім курсом валют, і ось поблизу стіни опиняється басейн із 500-ми кубометрами води. Тріщини, які виникли в стінах Софії, про легенду нагадують. Поки що - пошепки. Не можна зазіхати й на Дніпровські схили.

Ім'ям того мера, в часи мерства якого це станеться (спаси нас і помилуй), лякатимуть дітей.

Місто стрімко змінює свій образ, та й життя в ньому вже інше. Скажете, все змінюється. Так, це універсальний і невблаганний процес. Намагатися зупинити його так само марно, як і, вхопивши руками за хвіст, зупиняти на зльоті реактивний лайнер. Але чомусь у Будапешті, Празі, Варшаві, не кажучи вже про Відень, ці процеси влада намагається гармонізувати з інтересами громади міста, а в Києві вони відбуваються "з особливим цинізмом".

Київ зщулився в готовності зустріти найголовнішу небезпеку у своїй історії - битву з грошовим мішком. Битву нерівну і з мізерними шансами на успіх. Але, доки шанси є, потрібно виповзати з хат, які скраю, і зустрічати небезпеку віч-на-віч. Потрібна Людина, котра поведе всіх за собою. Кияни за такою людиною тужать.

Туга ця пронизлива, звідси і пафос, і надміру завищені очікування. Мери ж - люди земні й керують реальними містами. Інколи більшими, ніж Київ.

Наприклад, проблем у мера Нью-Йорка Блумберга напевно ж незрівнянно більше, ніж на плечах у його київського колеги. Він не тільки дає їм раду, а й знаходить сили та час для особистої турботи про надлишкову вагу містян. Він не хоче, щоб вони переїдали й виглядали товстими. Він піклується про якісну їжу для жителів свого міста. Він - особистість, і його ні з ким не сплутаєш, тому що в нього свій власний погляд на місто та його проблеми.

Навряд чи в досяжному майбутньому Київ зможе змагатися з Нью-Йорком, бюджет якого в кілька разів перевершує бюджет усієї України. Але в нас є всі підстави розраховувати, що вже на цих виборах ми собі виберемо мера зі своїм власним баченням переваг нашого міста і його різноманітних проблем. Людину такого масштабу особистості, з таким набором особистих рис і такою рішучістю захищати інтереси Міста, які дадуть право назвати його киянином номер один. За такою людиною добре б не тільки тужити - час її знайти.