Сага про київського двірника

Скучили за гарними новинами? Усі скучили, бо звикли до поганих і, що викликає особливий сум, інших і не чекаємо. Нізвідки й ні від кого. Тому, коли мене почав розшукувати київський мер, жодних позитивних сигналів у моїй душі не зазвучало.

А було це так. У №38 (14-20 жовтня 2017 р.) DT.UA опублікувало мою статтю "Куди поділися кияни?". Заряду, що містився в ній, з надлишком вистачало на відставку міського голови. Оскільки такого інструменту як "відставка" у командній валізці вищих посадових осіб не водиться, могло йтися тільки про мою голову. Заспокоювало те, що від початку все пішло якось не за правилами: діяч такого рівня вранці газет не читає й настільки блискавично на критику не реагує, ну й місцем зустрічі обирає службовий кабінет, а не модний ресторан, де, самі розумієте, публіка не проґавить нічого такого.

Ми провели сам на сам три години. Це була важка чоловіча розмова, переказувати яку не буду хоча б тому, що рахунок оплатив мер і цим ніби зв'язав мої можливості. Я й раніше ставився до Віталія Кличка з симпатією. Особиста зустріч ці почуття зміцнила: склалося враження, що "таки так", він чогось прагне, насамперед змінити життя міста на краще. Він нагадував жирафа, оточеного зграєю шакалів.

Далі сюжет розвивався за схемою "краще не придумаєш". Дослухавшись рекомендацій газети, Віталій Кличко зустрівся з мером Тулузи, де багато чого підгледів. Кличко також вирішив установити на вулицях з інтенсивним рухом давачі з аналізаторами складу повітря; пообіцяв розібратися з проблемами очищення водопровідної води, пробурити десяток нових свердловин артезіанської води тощо. Хоча згодом, як у нас буває, запал згас, та сліди драйву ще можна помітити.

І тут на тобі! Рясний снігопад 19-20 грудня минулого року не тільки обвалив рейтинг Кличка, а й забезпечив нежитем, що надовго запам'ятався, безліч киян. Вони йому цей день іще пригадають, причому у найбільш невідповідний момент, коли розмірковуватимуть, ставити чи не ставити галочку напроти його прізвища у виборчому бюлетені. Йдеться не про якийсь особливий київський різновид злопам'ятства. Мова про адекватність реакції. Адже кияни такі люди, які хотіли б завжди відповідати людям добром, але життя навчило їх відповідати взаємністю. А як інакше накажете вчинити, коли тобі не залишають вибору?

Того дня, як і будь-якого іншого, їм треба було переходити вулиці й щоразу, сходячи з тротуару, добровільно занурювати ногу в самісіньку гущавину твані. То по щиколотку, а то й вище. І так двадцять разів поспіль. Твань ця, а по суті місиво з талого снігу й міського бруду, лежала рівним шаром, і знайти в ній лазівку не вдавалося навіть найдосвідченішим.

Ну та нехай. Люди відхідливі: з першими весняними променями вони у більшості своїй про нежить забудуть, хіба що за винятком тих, хто підхопив тоді ангіну, бронхіт чи, не дай Боже, пневмонію. Ті вимагатимуть крові. Мерської, звісно. А поки що сторони не бажають чути одна одну. Міські чиновники торочать про мобілізовані одиниці снігоприбиральної техніки й тонни заготовлених сумішей, а прості громадяни чхати хотіли на одиниці й тонни, на стратегічну глибину битви зі снігом, мобілізаційний ресурс ЖЕКів та інші подробиці сповненого тривог життя діячів міського господарства - їм аби до роботи дійти з сухими ногами.

Фатальна межа

Отут і пролягла та сама межа, яка розділила світ на міських чиновників і простих городян. Їм не судилося (принаймні за життя нашого покоління й кількох наступних) порозумітися. Це просто нездоланно. І не тому, точніше не тільки тому, що один з учасників діалогу тупий. А із цим завжди складно. Коли ти помер, ти про це не знаєш, тільки іншим дуже важко. Те саме, коли ти тупий.

Чиновник дивується. Він навіть ображається: як так? Він тут напружується, не шкодуючи живота свого, надривається, можна сказати, а ніхто цього помічати не бажає. У населення зовсім інший підхід: мовляв, твоя це справа - надриватися чи не дуже, нас інше цікавить - чи стало жити в місті зручніше. У мерії проблеми в тому не бачать, боюся, вони навіть не знають, що були часи, коли місто сяяло чистотою. Тобто одного разу в Києві цю проблему, втім і не тільки цю, уже були вирішили. І більш ніж успішно. Прості люди. Двірники.

На початку минулого століття вони служили в кожному дохідному будинку. В особняках і різних установах тримали кількох. Вигляд вони, щоправда, мали інакший, і цей зовнішній вигляд багато що пояснював. Улітку ходили в чорному картузі з лакованим чорним козирком, на околиші якого - мідна пластинка з написом "Двірник". Носили спеціальний, т.зв. двірницький, жилет з відкладним комірцем, з-під нього - випущена сорочка з сатину. Зверху обов'язково білий полотняний фартух з нагрудником. На шиї на мідному ланцюжку висіла мідна овальна бляха, на якій по колу викарбувано назву вулиці й номер будинку, а посередині - напис "Двірник". Поруч висів свисток. Двірники носили широкі чорні шаровари й високі чоботи, ялові або з "гамбурзькими передами". Верхнім одягом була піддівка, підперезана кумачевим пасом.

Уночі на чергування вони вбиралися у величезний, до п'ят, чорний кожух з опасистим шалевим коміром, у якому й спали в підворітні. Узимку замість картуза носили круглу смушкову шапку такого самого крою, як у городових, і башлик солдатського зразка світло-коричневого кольору, обшитий сірою тасьмою.

Ще багато деталей екіпірування двірників можна назвати. Та навіщо? Важливіше перелічити те, що вони робили. Двірники підмітали й поливали вулиці й двори, узимку прибирали сніг, використовуючи спеціальні дерев'яні снігорозтоплювачі, пиляли, рубали й носили у квартири дрова (у більшості будинків опалення було дров'яне), виносили сміття. Крім того, цілодобово чергували біля воріт будинку. З дванадцятої години ворота й під'їзди зачинялися, і, щоб потрапити в будинок, треба було подзвонити в електричний дзвоник біля воріт або смикнути "смикалку" (дзвіночок) з прибитою під ним дощечкою з написом "Дзвінок двірнику". Уночі двірник спав на дерев'яному тапчані у підворітні.

На світанку, коли квартальний обходив підвідомчі йому володіння, двірник стояв виструнчившись біля воріт довіреного йому двору з мітлою біля ноги, як солдат із гвинтівкою Мосіна зразка 1891 року. Він їв очима начальство, сподіваючись, що воно не запримітить папірця, що казна-звідки прилетів на бруківку.

Якби була машина часу, що змогла б закинути такого двірника в наші дні й наші місця, він ані на мить не засумнівався б у тому, що місто захопили супостати й у прагненні знищити захоплене населення чумою та проказою розкидали у дворах сміття й бруд.

Справді, усі джерела зазначають, що Київ у ті часи був чистенький, вилизаний, із запашною, щедро политою зеленню. Двірники добре знали свою справу й обов'язки виконували сумлінно. Та от халепа: всі вони були нелегальними поліцейськими агентами, що стежили за "підозрілими" і повідомляли до відділку про все, що відбувається в будинку.

Втім, "стукати" в органи входило в обов'язки двірників і в 40-х-50-х минулого століття. У ті сталінські часи двірниками служили переважно демобілізовані сержанти. Одягали їх якнайпростіше - у новенькі зелені ватники й солдатську робу, але вимагали від них не менше, ніж від царських служивих. І вони справлялися.

До шостої ранку сніг був сформований у траншеї з чіткими ходами, відритими за всіма правилами фортифікаційної науки. Кригу сколювали до асфальту. Старожили пам'ятають, що до появи калюжі під назвою Київське море клімат у Києві був здоровіший, помірно континентальний, сніги тоді випадали знатні, цукрові, скрипучі, але пройти на роботу з одного кінця міста в інший можна було в модельному взутті на тонкій шкіряній підошві. Сьогодні в це складно повірити, а тоді - і взимку, і влітку - у Києві панував порядок, який чимось нагадував військові містечка.

Але бравих сержантів покликали на ударні комуністичні будови. Ідеологи великої радянської країни в цьому були великі майстри. Вони тримали громадський тонус і оптимістичний настрій трудящих на належному рівні. Цілина, космос, БАМ. Це не стільки економіка й престиж, скільки дух, який мобілізує маси на нові звершення.

Де їх знаходили?

Сержанти виїхали, і відтоді якоїсь єдиної бази для відтворення такої спільності людей не залишилося. Тут усе глибше, ніж здається. Адже в царській Росії двірників теж найчастіше комплектували з колишніх солдатів і унтер-офіцерів. У Москві, щоправда, полюбляли тримати двірників з татар.

Імперські замашки в Росії збереглися й донині: столицю РФ щодо цього обслуговує ціла країна - Таджикистан. Кажуть, коли помирає таджик, у своєму заповіті він передає старшому спадкоємцеві по чоловічій лінії конкретний московський двір. Це більше, ніж отара овець. Міцний двірник щомісяця переправляє додому 300-500 дол., на які вчаться, харчуються, одружуються, лікуються, організовують похорон представники цілого роду (а родини там численні). Як, на вашу думку, такий двірник ставитиметься до кожної травинки, що росте на його ділянці?

Цього року в Москві планують ввести в експлуатацію 4 млн кв м житла. Багато, але в межах природного приросту населення. Там почали будувати конструкції найскладнішого на сьогодні інженерного рівня, які, звісно, ставитимуть до двірників нові вимоги і, можливо, через це, а може й тому, що навіть слов'яни вчаться планувати свій розвиток, двірників для обслуговування новобудов почали шукати заздалегідь, знаючи, що це найпримхливіший у наборі кадровий контингент. Ворога треба знати, інакше ми завжди будемо приречені на базікання. Двірників для новобудов шукають не тільки в неосяжній Росії, а навіть, незважаючи на війну, в Україні. Двірникові-садівникові пропонують зарплату 45 тис. руб., що конкурентно для будь-якої сфери, навіть космічної.

Втім, шукають і в Чехії, і в Польщі, і навіть у старій Європі. Тут, як пощастить, пропонують від 500 злотих до 600 євро. У Києві пропозиції коливаються на рівні середньомосковських зарплат у сфері послуг, але їх багато. У столиці діють близько 90 комунальних ЖЕКів і, схоже, кожен потребує двірників. Буквально вчора зустрів оголошення, яке могли вивісити тільки в стані паніки. ЖЕК шукає студентів, готових підпрацьовувати двірниками в районі Львівської площі за 50 грн/год. За будь-яку роботу. На вибір.

Що ж це за робота така? Чому саме з нею так усе непросто?

За останні 100 років двори утримували в чистоті зі змінним успіхом. Навряд чи хтось візьметься сперечатися, що якість цієї роботи помітно впала (у 10 чи в 100 разів?). Але прогрес мав би на чомусь позначитися - все ж таки комп'ютерна ера, цифрові технології, інтернет. Він і позначився. На нормативах. Якщо в царські часи, заступаючи на службу, двірник брався утримувати у зразковій чистоті будинок і прилеглу до нього територію, то тепер у нього чіткі орієнтири: в осінньо-зимовий період прибирати 416,7 (1000 м х 5 місяців/12) кв. м, а у весняно-літній - 991,7 (1700 м х 7 місяців/12).

reibert.info

В обов'язки двірників у ТСЖ або КК входить прибирання прибудинкових територій від дрібного сміття й забруднень, підстригання газону й кущів, підмітання тротуарів, чищення від сміття дитячих і спортивних майданчиків, розкиданих біля урн і сміттєвих контейнерів відходів, поливання газонів і зелених насаджень (587 кв м), прибирання від випадкового сміття майданчиків перед входом до під'їзду й усередині житлового будинку (947 кв м).

При гарній зимовій погоді сніг і кригу в дворі він має прибирати в середньому один раз на добу. У дні снігопадів двірники мають "посувати" сніг кожні дві-три години, і раз на добу згрібати у великі купи. Згідно з правилами, плиткове або асфальтне покриття двірники зобов'язані чистити до твердої основи. У дні без снігопаду, якщо температура повітря вища за -6, на кожен квадратний метр двору витрачають 120 г щебеню, якщо нижча за -6 - 100 г. Видачі аптекарських терезів при цьому не передбачено, зате двірник має отримувати на рік 1 совок, 18 віників, два відра, шланг поливальний, два комплекти - на 15 і 25 м - мотузки (щоправда, без вказівок, кого зв'язувати).

Отакий приблизно розклад очікує людину, волею долі занесену в двірники, якщо вона в дитинстві не слухалася своїх батьків, які лякали її цією роботою, коли вона не хотіла старанно вчитися.

"Пока земля еще вертится, и это ей странно самой"

Найдивніше, що воно якось діє, двірники десь працюють, а люди із цим якось миряться. Щоправда, торік ожеледь і показова відсутність двірників, основне призначення яких у такі періоди - сколювати кригу і посипати дорогу піском, призвели до різкого зростання кількості забитих місць і переломів серед мирних громадян. Ситуація зрозуміла, незрозуміло лише, чому винні в такому неподобстві чиновники не поховалися по льохах у сільських родичів. Борони Боже, ситуація з ожеледицею повториться, і тоді…! Та чи мало чого може трапитися, коли двірники займаються розгадуванням бінома Ньютона або женуть самогон?

Один з трьох універсальних законів буття каже: без двірників нормального життя не тільки не буває, а й бути не може. У столиці - тим більше. Тож київському мерові доведеться змиритися з тим, що це - його пріоритетна проблема, і, не вирішивши її, столичним начальником йому не бути. Хоч скільки обіцяй відремонтувати (до речі, цілих 300 км у 2018 р.) доріг або просунутися на нові рубежі (а хто сказав, що вони не можуть бути на 12 метрів далі від старих?) у будівництві нових ліній метро. Розумію, народ у Києві дібрався примхливий - йому, хоч скільки пообіцяй, усе мало. А проблема двірників здається взагалі непідйомною. Без них ми завжди будемо глушиною і житимем як у глушині, і з мокрими ногами будемо приходити на роботу.

Насправді, де взяти тисяч 10-12 людей (саме стільки сьогодні за великим рахунком потрібно двірників у Києві) з необхідними якостями? Це ж ціла укомплектована дивізія. Отже, створити боєздатну дивізію значно швидше і легше.

А хто сказав, що буде легко? Тому зачекаймо з розпачем. Тим більше що ще один універсальний закон буття вчить: те, що ви шукаєте, теж шукає вас. Шановний Віталію Володимировичу, це правда - 12 тисяч першокласних двірників шукають вас. І куди братися тим таджикам! У наших співвітчизників у крові прагнення перетворювати місце свого проживання на рай земний. Вони це люблять і вміють робити.

Щоправда, деякі обмеження я б усе ж таки застосував. Наприклад, остерігався б спочатку приймати кандидатів з Київської області, швидше, "спекулятивного кільця", в якому поколіннями розвивалося вміння "доїти киян". Знову ж таки службові квартири (а про яких двірників може взагалі йтися без службового житла?) перетворяться на готелі, перевалочні бази й сховища для базарного краму для родичів, кумів і сусідів двірників у рідному селі.

kiev.klichko.org

Добре було б також відтинати від нових призначень людей корисливих. Мені розповідали, як у відомому на вул. Саксаганського будинку (там раніше був головний антикварний магазин міста) двірник винаймав за винагороду колег-товаришів з околиць на виконання його обов'язків. Такий собі бізнес. І, до речі, він процвітав.

Звичайно, розібратися в мультиплікаціях людської природи як у сфері духовного, так і в сфері матеріального ЖЕкам одразу буде не до снаги. Тут здатна допомогти тільки невблаганна жорсткість стосовно службового житла: проштрафився - негайно звільняй.

Двірницькі мають бути в кожній новобудові, і це мають бути найкращі в ній кімнати. Усі можливі пільги слід задіяти, бо житло - це головна принада, на яку ловиться потенційний двірник.

Я вважаю, що більшості забудовників стане розуму сховатися кудись подалі до часу Х, коли почнуть спливати подробиці - "що?" і "як?". Не хвилюйтеся, рано чи пізно спливе все. Тим, хто мав стосунок до забудови Сінного ринку, не завадило б змінити ще й зовнішність, а то й стать (здається, вони достатньо заробили на найдорожчу операцію), адже не існує жодної лазівки, яка давала б їм право далі називатися "киянами". Ну а ті, хто вирішив спокушати долю, подадуться у двірники. Тож може статися, що для себе, любі, будуєте.

Часом здається, що в Києві не залишилося Києва - суцільні французькі, англійські, латинські, королівські квартали, виключно прима, люкс та ексклюзив. Філософи недарма стверджують, що у всьому є частина всього. Новороби, що нависли над велотреком, гігантські зикурати по сусідству з київською оперою, "торти" й "тортики" на дніпровських схилах - усе талановито нагадує, в яку еру лицемірства ми живемо.

Але отак воно й буває, саме нинішній стан створює унікальні можливості народити щось зовсім нове, від початку нове, що стосується двірників. Погодьмося: двірник із нинішньою конфігурацією його обов'язків - це атрибут учорашнього дня. Нова формація киян могла б випробувати й нову концепцію, в якій класичний двірник отримав би статус господаря двору з правом формувати його вигляд. І тоді… вони могли б не тільки підтримувати ідеальний порядок на території нашого проживання, а й брати участь у його створенні. До добре оплачуваної, забезпеченої якісним житлом і численними пільгами роботи двірник отримає ще й творчий стимул, який надасть додаткового сенсу його просуванню дорогою життя. Гаразд, нехай не всім це цікаво, але ж когось така можливість привабить?

Усе міняється. Зміняться умови, середовище, людина, стосунки між людьми. Хто знає, може, за кілька десятків років зі сфери людських взаємин зовсім зникне таке поняття як агресія? А може й не зникне. Ми здатні на неймовірні сюрпризи, на те й на це. Але все це ми можемо робити тільки в умовах чистоти, у нормальних умовах для перебування на вулиці наших дітей. Сподіваюся, не забули, що самі ж виросли у дворі.

Ми можемо щось любити, а щось не дуже. Ми можемо з чимсь миритися, до чогось притерпітися. Ми багато чого можемо. Але тільки не жити в тих умовах, у яких багато хто з нас живе. Приміром, у нашому дворі в самому центрі Києва перманентно розрита яма з вічно прорваними трубами, з наваленою поруч купою чи то південно-африканського вугілля, чи то колись гарячої асфальтної маси, із заваленими контейнерами для сміття й розкиданими навколо пакетами з відходами і, судячи з розклеєних у під'їзді оголошень, з пацюком, що знайшов притулок у поштовій скриньці. Навряд чи місто в такому стані може заїкатися про належність до Європи.

Нині в моді гадати, скільки нас в Україні лишилося. Вже називають цифру менше ніж 30 мільйонів. До речі, цілком може бути.

Перед Новим роком мені дуже не пощастило, і я опинився в закладі, де здавна займаються ремонтом сердець. Відомий професор у довірливій розмові признався, що в нього залишився тільки один розумний спец, бо всі інші роз'їхалися. Якщо раніше рухалися на Захід, і що далі, то нібито краще, то тепер найпопулярніші Чехія, Польща, Словаччина і навіть Болгарія.

Ну скажіть, хто ще у світі щедріший за нас? Майже десятиліття ми готуємо фахівця і потім безплатно віддаємо його сусіднім країнам.

Хотілося б, щоб крім безкорисливості ми ще славилися далекоглядністю, яка щоранку почне будити нас закликом "засукати рукави". А з кого починати, як не з двірника?