Токсичні пастки чорно-білих ілюзій

02 вересня, 2020, 11:06 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Як Друга світова війна вписується в сучасну історичну пам'ять України і Росії.

Токсичні пастки чорно-білих ілюзій
© Pixabay

75 років тому цього дня закінчилася наймасштабніша й найстрашніша за своїми наслідками війна в історії людства.

І хоча акти про капітуляцію нацистів та їхніх союзників давно стали музейними експонатам, все ж можна із сумом констатувати, що є принаймні один фронт Другої світової війни, на якому не вщухло протистояння, де досі точиться запеклий бій, а подекуди навіть гинуть люди. Йдеться про сферу меморіальну — про те, як події Другої світової збереглися в пам’яті народів-учасників, які історичні міфи про неї побутують, як історії війни вписуються в сучасний політичний дискурс і яка, взагалі, культура пам’яті про неї. Саме цих питань у сучасному українському контексті й хочеться торкнутися у дні чергової річниці закінчення Другої світової.

Передісторія

Зі здобуттям незалежності та крахом наскрізь знівельованого компартійного бачення економіки, політики та соціальних відносин в Україні, як, власне, і в більшості пострадянських країн, відбулося переосмислення минулого. На комуністичних руїнах ідеологізованої історії та часто фейкової колективної пам’яті стала народжуватися нова, значно ближча до історичної правди візія минулого та культура його вшанування.

У цьому процесі стало зрозуміло, що одним із найбільш системно фальшованих періодів була історія Другої світової війни. За десятиліття обробки радянською пропагандою ця найстрашніша і найбільша війна всіх часів та народів отримала ще й титул «Велика Вітчизняна війна» (правда, і його пропаганда не вигадала сама, а «позичила» в імперської Росії, де так називали війну з наполеонівською Францією. Більше про термін «Велика Вітчизняна» та інші міфи Другої світової війни можна дізнатися в коротких відео УІНП тут:

Тут:

І тут:

Або в окремо випущеній на цю тему книжці: https://old.uinp.gov.ua/ebook/kniga-viina-i-mif-pro-drugu-svitovu-viinu-anglomovnii-variant).

Брехня, пересмикування, викривлення та фальсифікації торкалися практично всього — обставин, причин і часу початку та кінця війни; біографій її найвідоміших учасників; кількості та обставин втрат; долі різних категорій її учасників і жертв (військовополонені, депортовані, інтерновані, евакуйовані, додатково мобілізовані, цивільні в окупації тощо); причин та наслідків тих чи інших дипломатичних кроків; обсягів військової допомоги союзників і союзникам; кількості та масштабів антирадянських і антинацистських рухів та багато іншого. Все це призвело до того, що в Україні, як і в інших демократичних суспільствах, традиції вшанування Другої світової війни, її жертв, учасників і загалом культура пам’ятання почали переглядатися.

Найбільше емоцій породили ці зміни в питаннях, що стосувалися ролі національних рухів під час війни, викриття злочинів обох тоталітарних режимів, розвінчання популярних колись міфів, пов’язаних із учасниками війни, а також відмови від радянських церемоній, символів та ритуалів ушанування.

Якщо спробувати дуже побіжно розглянути основні зміни в комеморації Другої світової війни, які сталися в Україні за роки незалежності, то насамперед слід згадати такі:

Відмова від демонізації чи ідеалізації та виважене ставлення до історичних оцінок. Наприклад, коли йдеться, про співпрацю Радянського Союзу з нацистською Німеччиною з 1939 року по літо 1941 року, то немає таких впливових сил у нашому суспільстві, які намагаються демонізувати СРСР як країну, звинуватити його у всіх гріхах. Є ті, хто хоче нарешті чесно назвати речі їхніми іменами, адже такі факти, наприклад, як німецько-радянська співпраця і спільна відповідальність за розв’язання Другої світової війни, — вже загальновизнані. Це ж засвідчують і висновки соціології. Між іншим, відповідальність за злочинний союз із Гітлером керівництво СРСР і саме визнало. Однак усе це не заперечує й іншого факту — що Радянський Союз зробив вирішальний внесок у перемогу над нацизмом.

Та ж сама історія з видатними постатями. Ми бачимо, що суспільство з більшою довірою сприймає чесні факти, готове розбиратися у проблемних історіях і пручається нав’язуванню ідеальних героїв, янголів у плоті.

Наприклад, коли йдеться про Степана Бандеру чи Андрія Мельника, ніхто сьогодні не заперечує їхньої співпраці з нацистами. Інша річ, що так само не можна ігнорувати того, що вони боролися за незалежність України і використовували нацистів у своїх цілях, не поділяючи їхньої політики. За що були переслідувані й сиділи в концтаборі. Аналогічно, наприклад, як радянський офіцер Семен Кривошеїн у 1939 з нацистським генералом Гудеріаном тиснули один одному руки, стояли поряд і козиряли німецьким військам під час урочистого маршу та дружньої передачі Бреста Радянському Союзу, — а вже в 1945 році той-таки генерал Кривошеїн отримує зірку героя СРСР за успішні бої проти вчорашніх союзників.

Звісно, не всі в Україні поділяють такий погляд. Чи то через наївність, чи то керуючись іншими намірами, є люди, які кажуть, що не потрібно розбиратися у злочинах СРСР, ставити під сумнів таланти радянських полководців, таких як Жуков чи Ватутін. Їхній аргумент звучить доволі просто: «Тоді вдалося перемогти неймовірне зло, і не нам судити про методи та ціну, яку було заплачено за це». Хоча спочатку така думка може здатися переконливою, проте з неї починається небезпечний шлях до логіки «мета виправдовує засоби».

Якщо ми хочемо чогось навчитися в минулого, то не лише маємо право розбиратися у мотивах, вчинках, перемогах та помилках минулого, а й зобов’язані це робити. Якщо виявиться, що котрийсь офіцер керував людьми як «гарматним м’ясом», то ми маємо це знати, аналізувати його помилки. І якщо це негативно позначиться на репутації колись оспіваного комуністами діяча, то це зовсім не біда: таке життя. Інша річ, що ці та інші викриття не можуть закінчуватися образою людської гідності чи, скажімо, пошкодженням могили покійного військового. Суспільство має доволі широкий спектр цивілізованих методів, щоб ушановувати людей або позбавляти їх незаслуженої слави. Немає потреби когось шельмувати, цькувати чи ображати. Чесне й широке інформування найчастіше є не менш сильним покаранням.

Точно те саме стосується хибного аргументу про вибір серед двох зол, яке полюбляють адепти радянського наративу. Мовляв, «тоді був простий вибір — або з нацистами, або з комуністами, і доводилося грати за тими правилами, які були». Це дуже велике спрощення. У Червоній армії дуже часто воювали люди, які не були членами партії, не писали доносів, не віддавали злочинних наказів, які не закидали ворожі кулеметні розрахунки трупами для того, щоб узяти під якесь комуністичне свято місто чи село. Саме для того й потрібно заглиблюватися в історію, щоб увічнювати пам’ять про таких людей честі, які були в системі, але не зламалися. Саме вони заслуговують стати суспільними взірцями.

Власне, національна пам’ять здорової людини, здорового суспільства в тому й полягає, щоб не сліпо ідеалізувати, а мислити раціонально, спокійно сприймати правду та уникати пропагандистських штампів. При цьому даючи справедливу оцінку мотивам і заслугам різних людей.

Поступова відмова від «культу перемоги». Цей ідеологічний конструкт, який визначає перемогу в Другій світовій війні вінцем досягнень суспільства, намагається перетворити перемогу над нацизмом в ультимативний аргумент, який виправдовує всі злочини та помилки комуністичної системи і стає чи не єдиним предметом гордощів для сучасних поколінь адептів (пост)радянської імперської візії.

Немає нічого поганого в тому, щоб пишатися своїми перемогами та вшановувати ветеранів, які побороли нацизм, — це благородна і правильна справа. Українці щиро поважають цю пам’ять, про що свідчать меморіали від Закарпаття до Луганщини. Але більшості зрозуміло, що не можна допустити перетворення вшанування на фанатичний культ, у якому ніщо не піддається сумніву, а право інтерпретації належить лише державі.

Це доводять, практично, тотальне неприйняття в Україні популярної в деяких сусідніх країнах екзальтованої агітки «можем повторить» (у якій і агресія, і реваншизм, і явне нерозуміння жахіть війни) або, наприклад, та легкість, із якою у нас сприйняли розвінчання фальшивої історії про героїзм підпільної організації «Молода гвардія». На відміну від тієї ж Росії, де за перше гасло вступився сам президент, а вигадану історію про «подвиг 28 панфіловців» відчайдушно — буквально, з прокляттями на адресу скептиків, — захищав чинний на той час міністр культури Владімір Мєдінський.  Недарма крайні прояви цього культу, який сьогодні сповідує значна частина російського суспільства, критики, зокрема колишній радник президента Росії Андрєй Ілларіонов, називають «побєдобєсієм».

Тут хочеться додати: якщо ми бажаємо жити в емоційно зрілому суспільстві, яке не шукає собі вічних ворогів і не намагається підвищувати самооцінку лише за рахунок минулих перемог зі словами «зато наши деды их в войне победили», — єдиним допустимим культом для нас у питаннях пам’яті може бути культ історичної правди та досліджень. І хоч би як болісно комусь було це чути, але в питаннях історичної оцінки не може бути нічого святого й недоторканного. Якщо ми почнемо підганяти факти, замовчувати, тенденційно викладати інформацію, то рано чи пізно все закінчиться побудовою чергового тоталітарного барака з системою брехливої пропаганди, якій ніхто не буде вірити і яка триматиметься лише на силі. А самозаспокоєння минулим також небезпечне тим, що може знижувати активність суспільства в постановці амбітних цілей, здобутті нових перемог, і не конче тільки військових.

Демілітаризація вшанування. Поступово з роками ми бачимо, що пам’ять про Другу світову війну дедалі менше асоціюється в нас із військовими парадами та бряжчанням зброєю. Спочатку військові паради почали включати паради реконструкторів. Пізніше стали проводитися автопробіги. А далі звичними стали офіційні концерти і мистецькі акції. Паралельно в суспільстві зароджувалися стихійні ініціативи — від студентських акцій дарування ветеранам квітів на вулицях до спеціальних проєктів державних та недержавних інституцій на телеканалах, у соціальних мережах та ЗМІ.

Навіть поверховий аналіз вшанувань кількох минулих років доводить, що різноманітних масштабних проєктів, спрямованих на пригадування та проговорення подій Другої світової війни, налічується десятки: дискусійні телемарафони; ініціативи з відновлення меморіалів; видання спогадів ветеранів ілюстрованих їхніми світлинами; акції в соціальних мережах із розповідями родинних історій війни; усноісторичні та виставкові проєкти про жертв війни та їх рятівників; пошук і доправлення нащадкам адресатів загублених листів, надісланих у період війни; нові документальні телесеріали тощо. Більше тонких смислів — менше зброї.

Поява нових символів і дискредитація старих. Відкинувши радянські ідеологеми, українське суспільство неминуче мало прийти до відкидання й радянських символів, але цього досить довго не відбувалося. Доки не почалося протистояння з Росією.

Від часу подій Революції Гідності стало очевидно, що проросійські та антидемократичні сили мають дуже вбогий запас символіки і практично нічого не можуть протиставити в цьому плані багатому на креатив Майдану. Власне, тоді вперше можна було помітити використання, поряд із одноманітними синіми прапорами «Партії регіонів», георгіївської стрічки на антимайдані та поступове розгортання облудливого наративу про те, що проукраїнські активісти — фашисти. Цю ж карту було розіграно в Криму та на Донбасі, коли російська пропаганда лякала людей «бандерівцями і фашистами», які почнуть «мовні чистки».

Самі ж проросійські сили масово взяли на озброєння радянський військовий символ (а доти — імперський і власовський) — гвардійську, або георгіївську стрічку. Зафіксувавши свою причетність до «славної військової традиції» і протиставивши себе візуально українцям, сепаратисти та їхні симпатики отримали прізвисько «колоради». Цей термін дуже швидко наповнився конкретним негативним змістом, адже лише впродовж 2014 року люди з георгіївськими стрічками спочатку агресивно поводилися на демонстраціях у Криму та на Донбасі, вчиняли акти насильства, виступали проти територіальної цілісності України, а згодом саме з ними на формі без розпізнавальних знаків в Україну вторглися російсько-терористичні війська.

Після численних історій про тортури, вбивства та масові порушення прав людини на окупованих територіях цей символ остаточно був дискредитований. Сьогодні він заборонений українським законодавством і викликає гостре неприйняття з боку законослухняних громадян. Це — одна з причин того, що з 2014 року поступово символом пам’ятних подій на 8 та 9 травня став мак пам’яті, який, з одного боку, апелює до канадійської та англійської традицій вшанування пам’яті загиблих солдатів (знаменитий вірш In Flanders Fields) і до українського фольклору, де мак позначає кров загиблих, а з іншого — є потужним мистецьким висловлюванням, що графічно нагадує темний отвір від кулі на тілі пораненої людини та криваві сліди довкола.

Сьогодні цей символ супроводжують також гасла «Пам’ятаємо. Перемагаємо» або «Ніколи знову», що свідчать про усвідомлене й відповідальне ставлення до війни, якої не можна допустити знову. Ці символи широко використовуються суспільством і щороку доповнюються новими конотаціями.

Тож, невдало вплівши символ радянської перемоги у Другій світовій війні у свій акт агресії, російські пропагандисти зазнали карколомної невдачі в гуманітарному плані, відштовхнули українське суспільство від старих символів, стимулювавши розвиток цілком нової, гуманістично орієнтованої культури пам’ятання, що має відмінну внутрішню логіку й випрацьовує нову символічну мову.

Епілог

То чому досі точаться війни пам’яті? Звідки береться та наполеглива агресія адептів радянського наративу і «русского мира», які болісно реагують на будь-яке наше прагнення розібратися в цій історії, промовити історичну правду?

Скидається на те, що будь-яку сказану правду, яка суперечить їхнім міфам, вони сприймають на свою адресу. Їм здається, наче так ми атакуємо їх, критикуємо їхню картину світу або намагаємося зайвий раз стусонути вже розкладений труп комуністичного динозавра. Вони просто досі не можуть усвідомити, що ми до них збайдужіли, не вірять, що нам не цікаво їм щось доводити. Вони не можуть збагнути, що в нас — свій порядок денний, власні завдання і суб’єктність, яка постає зі свободи та поваги до гідності, а не просто із заперечення думок когось іншого. Ми втратили надію бути почутими вчорашніми самозваними «братами», тому вчимося говорити правду самим собі та тим, хто чує, проговорювати складні питання вголос.

Але у їхній самотній печері відлуння наших питань видається їм спробою говорити з ними. Замулене пропагандою вухо вчуває в намаганнях України віднайти свою власну культуру пам’ятання лише спробу дискредитації СРСР або атаку на «духовні скрєпи» РФ. Нічого більше.

Їм невтямки, що проговорення трагедії Голокосту на окупованих теренах СРСР, осмислення драматичних спроб відродити власну незалежну державу, дослідження суперечливих біографій військових та політиків, осягнення ступеня співпраці комуністів і нацистів, не кажучи вже про вивчення феноменів евакуації, депортацій чи встановлення доль військовополонених, — це лише частина необхідних кроків на шляху лікування наших колективних травм, порозуміння із минулим та усвідомлення самих себе. Це не чиїсь там недоторканні священні історії, а наше власна біографія. Відтак її осягнення — це єдиний шлях упоратися з минулим і отримати шанс на нормальне майбутнє. Це наш шлях і наша війна, в якій треба перемогти, навіть коли здається, що 75 років тому вже все закінчилося.

І горе тим народам, які не пройдуть цим шляхом, адже вони залишаться блукати в токсичній пастці чорно-білих ілюзій зотлілої більшовицької імперії.

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК