«Титанік» іде на таран

Повертаючись до минулих виборів, згадаємо про те, що однією з головних сенсацій кампанії стала досить відчутна втрата підтримки в базових регіонах. Південний Схід витікає крізь пальці регіоналів. Технологічні хитрощі, які дали змогу отримати найбільшу фракцію в парламенті, ніяк не розв’язують проблеми перспектив.

Третину електорату втрачено, і негативна динаміка зберігається. Донбас (Донецька і Луганська області) недодали понад 900 тис. голосів. Харків «усох» майже на 40%. Є привід призначити винних, а потім аналізувати причини і шукати рішення.

Чудове пояснення того, що сталося, запропонував голова Донецької облдержадміністрації Андрій Шишацький. «Зараз з’явилися публікації, явно такого тенденційного замовного характеру», - губернатор спочатку пояснив усе собі самому. А потім і всім іншим: «У нас кількість виборців порівняно з 2006-м і 2007 роком у Донецькій області, на жаль, зменшилася відповідно на 300 і 280 тисяч виборців у силу демографічної ситуації. Тому, коли це замовчують і пишуть, що владу підтримали менше, то ви ж не вірите, ви розумієте, що це просто матеріал тенденційний».

У рамках нашого «тенденційного матеріалу» ми згадаємо про те, що всі інші партії на Південному Сході підтримку збільшили, і демографія їм не стала на заваді. Що змушує думати, ніби вмирають у Донбасі та прилеглих регіонах тільки виборці правлячої партії.

З іншого боку, хоч як зубоскаль над неоковирним формулюванням, суть передано правильно: за нинішньої динаміки для правлячої команди що запаси корисних копалин у «рідних» регіонах, що голоси або, загалом кажучи, симпатії тамтешніх виборців - мають однакові властивості. У тому розумінні, що і вугілля, і електорат - ресурси цінні, але, на жаль, невідновлювані. Геологія і демографія суворі. Той факт, що розвіданих запасів кам’яного вугілля в Донецькій області, за розрахунками геологів, вистачить іще на 100- 150 років, не робить менш актуальним запитання «а що далі?».

Так само як і переконлива перевага біло-синіх над суперниками у південно-східних областях не робить менш правильним твердження, що в недалекому майбутньому перевагу буде остаточно розтрачено. І розтрачено, здебільшого, нерозумно й бездарно, як державний бюджет.

Усе це справдиться, звісно, за умови збереження теперішніх тенденцій. Сьогодні донецька команда своїми руками робить усе, щоб переконати всіх інших: краще бути проти біло-синіх, ніж із ними або під ними. «Так, сер, кожен трест носить у своїх грудях насіння власної загибелі», - казав у таких випадках герой О’Генрі.

«За нутром своїх» (ні, ну як же ж влучно сформулював Єфремов!) дедалі частіше використовують як розмінну монету або видатковий матеріал. Без права на власну думку. Максимум, на що можуть розраховувати свої, - кіло гречки до виборів і безплатний концерт на день міста. Донецькі номенклатурники чомусь зважають тільки на тих, хто опирається. Цю загадкову властивість своєї натури вони принесли з Донбасу в Київ.

Та й у самому Донбасі розраховувати на повагу до своєї позиції та якісь поступки може той, хто йде на конфронтацію, але в жодному разі не той, хто намагається домовлятися.

Жителі Маріуполя багатотисячними мітингами таки змусили керівництво найбільших металургійних комбінатів - «Азовсталі» та ММК ім. Ілліча - піти на часткову зупинку виробничих потужностей, аби зменшити загрозу здоров’ю городян від шкідливих викидів. Більше того, топи «Метінвесту» змушені були виправдовуватися перед громадськістю. І нехай менеджери ще не настільки налякані, щоб просто вибачитися. Але той факт, що люди 70 років мовчки нюхали викиди із заводів, а тепер вийшли на вулиці, налякав і директорат, і владу.

У Єнакієвому ніхто не вийшов і продовжує дихати випарами ЄМЗ.

Роки (!) переговорів із владою нічого не дали донецьким чорнобильцям. Тижні жорсткого протистояння нехай і не дали очікуваного результату, але в остаточному підсумку принесли значно більше зустрічей, круглих столів і консультацій.

Ті школи, де батьки і педагоги відчайдушно відбивалися від спроб їх «оптимізувати», здебільшого вціліли. Так, активісти протестів вислухали багато гидоти на свою адресу. З ними по-доброму розмовляли у райвно і по-злому - у міліції. Їх звинувачували у продажності, провокаціях, брехні та психічних хворобах. Але те, що вони захищали, залишилося. А школи, де не знайшлося своїх «буйних», були закриті, і пам’ять про себе залишили тільки у вигляді безликих цифр у відповідних звітах.

Підпільна млявоперебіжна партизанська війна не дала остаточно розгромити Донецький національний університет, і, зрештою, Міністерство освіти змушене було відступитися від надто нав’язливого «піару» свого протеже.

Ці і безліч подібних прикладів переконують у тому, що боротися з «донецькими» складно, але це єдиний шлях до виживання. Бо «свої» - це корок, яким затикають будь-які дірки. Свої бюджетники - масовка для мітингів. Свої бізнесмени - годівниця. Свої депутати - безсловесні кнопкодави. Свої менти - хлопці за викликом.

Журналісти ж і редактори кажуть, що при складанні передвиборних кошторисів у штабі ПР навіть на «джинсу» гроші виділяють тільки для розміщення в нелояльних медіа. Свої працюють здебільшого безоплатно.

Ця експансіоністська спрямованість працювала, коли своїх було менше, ніж усіх інших. Але зараз кожна думаюча людина може уявити свою долю в ролі «своєї», і тому до останнього сахатиметься співробітництва з командою переможців.

Крім того, по лінії стосунків влади зі спочатку доброзичливим до них населенням навіть геть затурканим «своїм» з пересічних громадян стає очевидно, що заради них не викладаються на всю котушку. Бо вже накопичився довгий список прикладів, коли можуть краще. Можуть, але не вважають за потрібне.

Візьмімо, приміром, Євро-2012. На кілька днів влада зуміла перенести Донецьк у Європу. Справді зуміла, без сарказму. Раптом виявилося, що міліція вміє бути одночасно ввічливою, залишатися в рамках закону і при цьому цілком ефективно виконувати свої функції. З’ясувалося також, що робота міського транспорту може бути цілодобовою і безперебійною. Величезним сюрпризом стала спроможність муніципальних служб забезпечити стабільне водо- та енергопостачання, та ще й практично миттєво давати раду наслідкам сильних злив.

Футбольний форум завершився, Європа пішла разом з ним. Міліція - знову до жаху рідна, транспорт став подекуди якоюсь абстракцією, а диспетчери міських служб знову грубіянять у відповідь на повідомлення про аварії на комунікаціях.

І тут, звичайно, не один громадянин поставив собі цілком логічне запитання: якщо вони можуть добре, то чому не роблять так завжди? Слушно поставлене запитання вже містить у собі відповідь: не вважають за потрібне.

Звідси й нижчий ефект передвиборних уливань в інфраструктуру та підвищення соцвиплат. Тимчасовість цього позитиву вже не викликала сумнівів ні в кого.

Поставити «стахановський рекорд» можна один раз і в розрахунку на короткострокові дивіденди. Якщо користуватися цим прийомом постійно, користі від нього дедалі менше, а шкоди дедалі більше.

Та й брати нові висоти вже, чесно кажучи, немає з ким. «Що скінчиться раніше: керівні посади чи люди в Донецьку?» - жартували над кадровою політикою правлячої сили. Тепер відповідь відома. Люди в Донецьку закінчуються, лава запасних практично порожня. У новому скликанні Верховної Ради депутатів довелося забирати з Донецької обласної ради, тобто навіть депутатів належної якості в ПР не вистачає на ради всіх рівнів, включаючи Верховну. Із цих шести нардепів один уже працює в Кабміні (це Анатолій Близнюк), ще двоє за сумісництвом керують промгігантами (Леонід Байсаров і Володимир Бойко), а один узагалі передпенсійного віку, і висмикнули його з крісла директора вугільного держоб’єднання.

Перелічивши пасиви, перейдімо до активів. Що є такого, щоб зупинити падіння популярності, мобілізувати електорат і змусити громадян знову згуртуватися навколо царя-батечка та його вірних бояр? На цей час тільки один, але сильний засіб - практично готовий образ ворога! Зараз саме ПР найбільше зацікавлена в тому, щоб «Свобода» в жодному разі не стала раптом спокійною і респектабельною парламентською партією.

Навпаки - що радикальніші свободівці, то краще! Нехай пропонують привабливі за своєю простотою рішення в дусі «смолоскипом по пиці». Нехай обов’язково борються з національними та сексуальними меншинами, з євреями і москалями, з наркотиками і російською мовою. Бажано - з кастетом. Нехай обличчям борців із режимом Януковича та представником українського парламентаризму стане не нудна Об’єднана опозиція, яка постійно апелює до міжнародної громадськості, а невизнані в Європі радикали-націоналісти. «Грошові мішки» готові за це платити. Більше того - вже платять. Свободівцям казково пощастило: їх узяли на утримання, а при цьому все, що від них потрібно, - бути собою. І в перспективі готувати зручного спаринг-партнера для Віктора Федоровича на 2015-й рік.

У 1999 році за всіх очевидних провалів у внутрішній і зовнішній політиці Леонід Кучма зумів переобратися. А все чому? Тому що громадяни, налякані можливістю «червоного реваншу», згуртувалися навколо батька нації! Але ж Тягнибок і Симоненко за напором і харизмою непорівнянні. За досвідом вуличної боротьби активісти «правих» давно залишили позаду постарілих «лівих». Тобто цілком підходять на роль почвари для розчарованого Сходу.

Такий сценарій на вигляд хитрий, насправді - простий і примітивний. Сумно тут одне: заради збереження влади «професіонали» розколюватимуть, розгойдуватимуть і «розводитимуть як кошенят». Сподіваючись урятуватися, потонуть самі і втоплять усіх, хто поруч. Як «Титанік», який вирішив подужати айсберг тараном, оскільки маневр ухилення не вдався.

Готуйте чуби, браття: пани, здається, щось придумали…