Стрибок у невідоме

Від загального…

Прогнозувати розвиток економіки безглуздо без аналізу трендів розвитку суспільства. Якщо в епоху Маркса суспільні відносини уявляли як надбудову над відносинами економічними, то тепер ми від початку маємо спрогнозувати суспільні відносини в середньостроковій перспективі, і тільки потім - економічні відносини, які будуть адекватні стану суспільства.

Не вдаючись до безглуздої суперечки про правоту Маркса, зазначу, що його конструкція моделювала суспільство епохи модерну, а прогнозоване нами майбутнє, насамперед України, цілком і повністю належить до епохи постмодерну.

Головна проблема прогнозування середньострокового майбутнього - воно на сьогодні перебуває за межею парадигмального переходу. Принципи модерну втрачають силу постулатів.

Криза епохи модерну є породженням кризи фундаментальної науки: більш як півстоліття людство не відкривало нових фундаментальних законів. Але ж епоха модерну - це насамперед епоха науки, яка здатна "пояснити все". Як жартують соціологи, в епоху модерну Біблію замінив підручник фізики.

Перевага у фундаментальних дослідженнях століттями визначала неподоланне економічне лідерство розвинених країн; точніше, ці країни були економічно розвиненими завдяки перевазі рівня їхньої фундаментальної науки. Прогрес у технологічній сфері, на відміну від фундаментальної, не гарантує відриву в економіці: відсталі держави можуть перескочити кілька технологічних стадій і впроваджувати найостаннішу, а деколи й випереджати Захід, що ми бачимо на прикладі Китаю.

Політики західних країн, намагаючись розв'язати економічні проблеми, діють, по-перше, методами модерну, по-друге, в егоїстичному ключі, що породжує егоїзм у відповідь, по-третє, замість розвивати власні технології вони придушують технології конкурентів.

Однак їхні зусилля марні. Адже саме поняття "економіка" є породженням модерну, і логічно припустити, що в постмодерні ми стикнемося із принципово іншою системою обміну виробленими об'єктами.

До того ж уже відходить у минуле епоха національних держав і системи міжнародних договорів, "зачатих" Вестфальським миром і викристалізуваних за підсумками двох світових війн.

…до окремого

Усі президенти України були некомпетентними з погляду викликів, що стояли перед країною. Вони не здатні були зрозуміти, що головний виклик - це найжорстокіша криза модерну в цілому, який неможливо подолати ні за допомогою інструментарію самого модерну (що в рамках різних моделей управління намагалися зробити Кучма і Янукович), ні з залученням інструментів премодерну, до чого вдавався Ющенко.

При цьому і Кучма, і Янукович суто інтуїтивно, а можливо - у рамках "колективного несвідомого", прагнули збереження інфраструктури модерну. Саму ж перманентну тридцятирічну кризу - зі своїми ремісіями і загостреннями - усі президенти, їхнє оточення й привілейовані іноземні партнери використовували в рамках класичної китайської стратагеми "грабуй під час пожежі".

Не дивно, що логічним підсумком усіх цих процесів став президент Порошенко, який разом із командою підмінив цією нехитрою стратагемою всю стратегію держуправління і з легкістю демонтував інфраструктуру модерну - від фізичної (дороги, транспорт, енергетика) до соціальної (системи охорони здоров'я та освіти, пенсійного забезпечення тощо), а також - значною мірою й систему держуправління.

Настільки ж логічним у рамках парадигмального переходу стало обрання президентом Володимира Зеленського, який став символом настання епохи постмодерну, безвідносно до його особистих поглядів, переконань і планів. У критичній ситуації українська політична нація повелася як популяція, що опинилася на межі зникнення, і вдалася до спроби змінити колективну поведінку як спроби самозбереження на рівні інстинктів, аналогом яких для суспільства є колективне несвідоме.

Як відомо, китайське позначення кризи складається з ієрогліфів "загроза" і "можливості". Але щоб зрозуміти, у чому полягають можливості, необхідно визначити джерело основної загрози.

З погляду парадигмального переходу, політична нестабільність, економічна криза, зовнішньополітичні загрози, соціальна напруга, демографічний провал і навіть втрата суб'єктності - це все лише симптоми драми "Крах України епохи модерну", що наближається до свого завершення. І це наразі не трагедія, тому що є шанс започаткувати проєкт "Україна постмодерну".

І тому головні загрози - застрягнути між фазами парадигмального переходу, спокушаючись самогубними проєктами на кшталт "велика аграрна держава" або йдучи на повідку наших західних "доброзичливців" та їхніх місцевих агентів впливу, які в "надбудові" радять нам ліберальні, тобто модерністські, рецепти, а в "базисі" реалізують усе той самий принцип "грабуй під час пожежі".

Отже, у нас немає іншого виходу, крім як першими почати освоювати нішу "держава постмодерну" і спробувати отримати переваги від лідерства у світі, де технології впливу на колективне несвідоме стають важливішими за природні ресурси та традиційні технології. Дуже важливо, що колективне несвідоме українців, судячи з підсумків 2019 року, готове визнати відсутність альтернативи, що є важливим бонусом при парадигмальному переході.

На противагу українському, наприклад, британське суспільство буквально застрягло в суто "модерністській" дискусії навколо Brexit, і тому в епоху постмодерну, яка саме починається, Британію спіткає доля відсталих і наздоганяючих.

Що робити? "Катехізис постмодерну по-українському"

Принципово важливо розірвати традиційну зв'язку "Хто винен?" - "Що робити?". Давайте вважати, що весь розвал інфраструктури модерну, який відбувався внаслідок дій та/або бездіяльності влади, насправді створював умови для парадигмального переходу "Україна модерну" - "Україна постмодерну". На сьогодні для українців мости для "відступу" в модерн спалено, і водночас є готовність до "стрибка в невідоме", що й продемонстрували результати як президентських, так і парламентських виборів.

Які правила діють у суспільстві постмодерну? "У суспільстві постмодерну немає жодних правил", - відповідь, можливо, правильна, але нікчемна. Річ у тому, що саме поняття "правила" - з епохи модерну; у постмодерні ми поки що можемо говорити про його структуру.

"Яка структура суспільства постмодерну?" - "Та, яку ми встановимо!"

"Хто "ми"? - "Ті, хто першими її встановить!"

"А хто буде першим?" - "Українці, якщо не просплять свого шансу!"

"Яка це структура?" - "Та, що дасть українцям конкурентні переваги!"

"У чому конкурентні переваги українців?" - "Креативність!"

"Що стимулює креативність українців?" - "Емоції! Зрозуміло, насамперед - позитивні, але не менш важливими є емоції, що пов'язані зі співпереживанням і співпричетністю".

"Що стимулює емоції?" - "Інклюзивність, екологічність, залучення. А де живуть позитивні емоції? - У здоровому тілі. Водночас наше тіло є ворітьми в колективну підсвідомість. Тому головними цінностями найближчого майбутнього мають стати не споживання, а емоції і здоров'я".

Така структура суспільства постмодерну задає спрямованість різних технологій на вплив на колективне несвідоме:

а) шоу - на прояв емоцій, а також - турботу про здоров'я;

б) діджиталізації (у розумінні злиття фізичної та віртуальної реальності) - на турботу про здоров'я, а також - прояв емоцій;

в) брендів (у цьому разі мається на увазі абстрактна назва, що є ментальною оболонкою продукту, яка містить у собі насамперед комплекс асоціацій та емоцій у свідомості споживача) - на співпричетність із новим стилем життя тощо.

Отже, українці мають шанс першими запропонувати і втілити в життя структуру суспільства постмодерну разом з усією необхідною інфраструктурою, стати піонерами у сфері із впливом на колективне несвідоме суспільства постмодерну і (чого в житті не буває?!) отримати цивілізаційні переваги, аналогічні тим, які на довгі роки отримала Англія завдяки методам наукового пізнання, які розробив Френсіс Бекон на межі XVI–XVII ст.

Потрібно усвідомити, що на сьогодні реакційними є сили, які намагаються повернути назад процес переходу своїх держав в епоху постмодерну; як "стабілізатор" модерну вони бачать використання тих або інших елементів премодерну - релігію, етнонаціоналізм, патерналізм та інші форми "традиціоналізму".

Це й Ердоган у Туреччині, і Путін у Росії, і Орбан в Угорщині, і Дуда в Польщі, і Болсонару в Бразилії… Сюди ж можна віднести й Трампа з Джонсоном, які, щоправда, вдаються до інструментів не премодерну, а більш раннього модерну - до принципів національного суверенітету, що стрімко застарівають.

Але, як і зазвичай, реакція може перемогти лише тимчасово…

Як один з прикладів відмінності принципів модерну та постмодерну можна навести такий різновид шоу, як спортивні змагання. У модерні змагання є об'єктом, а глядачі - суб'єктом; у результаті спортсмени перетворюються на щось середнє між гладіаторами й піддослідними кроликами, на яких проводять експерименти з визначення межі їхніх фізичних можливостей. І це визначає кризу сучасного спорту.

Нерідко це нагадує абсурдну ситуацію: якби оперних співаків змусили змагатися в гучності співу, думаю, під це можна було б теж збирати повні зали, тільки травматизм голосових зв'язок був би порівнянний із травматизмом регбістів і бійців ММА.

У постмодерні ж людське тіло - не об'єкт для експериментів, а одна з брам у підсвідомість людини, що відкривають дорогу до впливу на колективне несвідоме.

У постмодерні, через високий рівень інтерактивності змагань і максимально глибоке емоційне залучення глядачів, відсутні суб'єктно-об'єктні відносини; глядачі - цілком повноправні учасники. Метою змагань є як емоційна складова, пов'язана з красою людського тіла (як у статиці, так і в русі), так і залучення глядачів у здоровий спосіб життя.

В епоху постмодерну відбудеться чіткий поділ спорту на дві категорії, що відповідають двом стилям: екстремальний спосіб життя і здоровий спосіб життя. Перший стиль, що ґрунтується на принципах трансгуманізму, передбачає, що тіло людини - це "контейнер-трансформер" з набором алгоритмів усередині, який можна відремонтувати і навіть замінити. Другий стиль бачить тіло як невід'ємну частину особистості, нерозривно пов'язану з мозком та емоціями; тіло - це перші ворота в колективне несвідоме.

Україна цілком може стати світовим центром спорту постмодерну, пов'язаного зі здоровим способом життя (у діапазоні від позитивних емоцій до турботи про красу тіла). Інфраструктура, яка для цього потрібна, легко розгортається практично в будь-якому місці, а з креативністю й наявністю певної кількості IT-фахівців в Україні на сьогодні проблем немає.

Поза(економічний) аспект

Нині сфери розваг і турботи про здоров'я становлять майже третину світового ВВП, і немає сумніву, що ця частка зростатиме. Навіть якщо показник ВВП у постмодерні не застосовуватимуть, цілком очевидно, що відносини залучення та обміну, які виникають у постмодерні, з неминучістю стрімко скорочуватимуть частку економіки модерну, у тому числі й за показником, який в економіці модерну називається "додана вартість".

При цьому важливо розуміти, що суспільство постмодерну частково використовуватиме інфраструктуру модерну, яка відповідає фрактальному принципу: інклюзивності, екологічності, залученню та турботі про здоров'я, що цілком реально навіть у нинішніх українських умовах.

Якщо проводити аналогії з епохою модерну, то йдеться про створення нового Голлівуду - світової "фабрики мрій", яка в епоху постмодерну має трансформуватися у "фабрику емоцій і залучення в здоровий спосіб життя". Тільки як "знімальні майданчики" використовуватимуть сучасну, легко відтворювану спортивну інфраструктуру, а також віртуальну й доповнену реальність.

Інтерактивне залучення глядачів включатиме можливість їхньої співучасті в змаганнях професіоналів через технології віртуальної та доповненої реальності, а також через уже апробовані технології I-спорту.

І тут відразу ж заходить мова про появу принципово нових форматів змагань, порівнянних з Олімпійськими іграми та чемпіонатами світу. Похідною від "великого спорту" мають стати локальні спортивні центри, оснащені технологіями віртуальної та доповненої реальності, які можуть бути створені як у кожному селі й маленькому місті, так і в кожному мікрорайоні мегаполісів.

Для тих, хто сумнівається в реалістичності реалізації такого проєкту в Україні, нагадаємо: коли кілька вихідців зі Східної Європи практично на рівному місці почали створювати знімальні майданчики в Каліфорнії, тоді теж ніхто не вірив в успіх їхнього починання. Але, як з'ясувалося, вони вловили один з найбільших трендів XX ст., невидимий на той момент їхнім сучасникам.

Сьогодні, у момент кризи світового професійного спорту, який роздирають корупційні та допінгові скандали, спортсмени, на відміну від спортивних функціонерів, цілком готові до участі в нових принципах і формах організації змагань.

Що ж до українців, то ми маємо зробити вибір між стратегією наздоганяння в економіці модерну, яка стрімко скорочується і де первинними є ресурси й технології, - та настільки ж стрімко наростаючими процесами взаємодії й обміну в постмодерні, де на чільне місце ставиться вплив на колективне несвідоме.

У такому формулюванні вибір очевидний, і нам потрібно лише подолати суто модерністський страх перед незвіданим і зрозуміти, що в постмодерні саме незвідане й буде головним орієнтиром руху.