Сьогодні була війна

"Вторгнеться чи не вторгнеться Путін?", - напружено аналізує ступінь загрози українська влада. "Зважиться чи не зважиться?" - заклопотано міркують на Заході. За всієї схожості цих запитань, вони все ж таки різні. Різниться не тільки формулювання. Різна ціна питання. Різна ціна відповіді.

Києву вже сьогодні необхідно розуміти, як ефективно протидіяти цілком реальній прямій агресії. Щоб позбавити потенційного окупанта можливості зайти далеко. А для інерційного Брюсселя, хисткого Берліна і навіть спритнішого Вашингтона можливе введення регулярних (замаскованих під "миротворчі") російських військ - лише наступний етап у нескінченних роздумах на тему "Як далеко готовий зайти Путін?". Поки ми будемо воювати, вони визначатимуться зі своїм ставленням до війни. Для нас очевидно, що вона вже йде. Для них неочевидно, що вона може початися. Тут саме життя назвало війну війною і воюючі сторони - на імена. Там назвати речі своїми іменами зі зрозумілих причин соромляться. Для нас це нові втрати. Для них - нові проблеми. Відчуйте різницю.

Ще в березні Меркель призналася, що Путін втратив зв'язок з реальністю. Майже півроку минуло, але і німецький канцлер, і більшість її європейських колег сподіваються, що російський самодержець не втратив цього самого зв'язку остаточно. Демонструючи тим, що нову реальність у ЄС прийняти поки ще не готові. Гуркіт підірваного "Боїнга" розбудив Європу, але зі стану сплячки вона перейшла в стан дрімоти. Тривожне безсоння - поки що судилося лише нам. І новий етап санкцій, і досить жорстка позиція генсека НАТО - пряме свідчення поступового пробудження Заходу. Але нещодавні заяви і лідера США, і того ж Расмуссена свідчать і про їхнє невір'я в те, що Кремль безнадійно повитий сном розуму. Цивілізований світ готовий за можливістю стримувати Росію, але не готовий відкрито допомагати Україні, якщо Росія раптом не стримається.

З дипломатичних джерел відомо, що і Меркель, і Обама регулярно обговорюють з Путіним українську проблематику. Причому голову німецького уряду, наскільки можна судити, насамперед щиро цікавить, чого саме хоче насельник Кремля. Які його кінцеві цілі щодо України. Чіткої відповіді, зважаючи на все, фрау Ангела отримати не може. А в гіпотезу про велике збирання російських земель повірити до кінця не хоче. Практичний бюргерський розум відмовляється зрозуміти буремну імперську душу. Не допомагає ні ендеерівський бекграунд, ні, здавалося б, непогане особисте знання об'єкта. Європа з переляком переглянула свої погляди на Росію. Але "стара Європа" живе за законами раціо. Не випадково різкі заяви про розгубленість ЄС, про здатність Путіна йти до кінця і про неприкриту загрозу російського вторгнення минулого тижня були зроблені представниками "нової Європи", польськими політиками, чутливішими до прояву ірраціонального пострадянського мислення.

Наскільки можна судити зі спілкування з дипломатами, на Заході переконані, що, незважаючи на очевидні військові приготування, "Путін не зважиться". Наскільки можна судити зі спілкування з українськими посадовими особами, у Києві припустимість того, що "Путін вторгнеться" за останні дні зросла до 80%.

Банкова, наскільки нам відомо, висловлює готовність уникнути агресії за допомогою дипломатичних механізмів. Український президент шукає способу організувати тристоронні переговори у форматі "Порошенко-Обама-Путін". Меркель проведення такого заходу вітає, але з роллю посередника, за інформацією DT.UA, поки що не справляється. Схилити до полілогу не тільки Путіна, але й Обаму їй поки не вдається. Володимир Володимирович воліє тримати свої плани в таємниці, а Барак Хуссейн вважає розумним почекати подальшого розвитку подій.

Обмірковуючи можливі наслідки гіпотетичного вторгнення, українські можновладці вважають такий розвиток подій меншим з лих. Мовляв, краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. При цьому йдеться, зрозуміло, не про кінець української державності, а лише про кінець війни на Донбасі.

Нам невідомо, що саме думає з цього приводу Петро Олексійович. Але ряд людей, які входять до його найближчого оточення, вважає агресію Москви не найгіршою розв'язкою.

Чому? Загалом ознайомимо вас з їхньою логікою.

1. Війна, за висловлюванням одного зі співрозмовників, "трохи застопорилася". Вимушений (і, дякувати Богові, відносно успішний) відхід підрозділів 24-ї, 51-ї, 72-ї і 79-ї бригад, а також кіровоградських спецназівців і прикордонників з району Довжанського, Дякового і Червонопартизанська може означати, що плани "осідлати кордон" у недалекому майбутньому важкоздійсненні. Сепаратисти і найманці мають можливість безперебійного підживлення поповненням, технікою, озброєнням, боєприпасами, спорядженням, продовольством.

Штурм мегаполісів, надійно укріплених, які обороняються великою кількістю добре озброєних бійців, може призвести до великих втрат як серед силовиків, так і серед мирного населення. У Донецьку, наприклад, за різним даними, перебуває від 300 до 500 тисяч "цивільних". Брати Донецьк і Луганськ без масштабного застосування артилерії і авіації - множити втрати українських військових. А широке застосування штурмовиків, гаубиць і систем залпового вогню в містах істотно збільшить кількість жертв серед цивільних. У Києві перетворювати Луганськ на Сталінград, а Донецьк на Грозний не готові.

Завершення війни до настання холодів видається складним завданням. Так, з одного боку, сепаратисти втратять можливість використовувати "зеленку". Але з іншого, - в осінньо-зимовий час серйозно ускладнюється можливість проведення розвідки, ефективного використання артилерії та, особливо, авіації; виникнуть природні проблеми з управлінням, зв'язком, тиловим забезпеченням і здійсненням передислокації. Загальновідомо, наступати по грязі чи снігу значно складніше, ніж оборонятися.

2. Багато хто у Києві майже впевнені, що "Путін вторгнеться". І майже впевнені, що вторгнеться локально. З кількох причин. По-перше, поява підрозділів ЗС РФ у Донецькій і Луганській областях можна буде виправдати "гуманітарною" або "миротворчою" місіями. А в інших регіонах зробити це буде складніше. По-друге, чисельність, структура і дислокація, за словами наших співрозмовників, дозволяють говорити про ймовірність вторгнення, насамперед на Донбас. По-третє, у Кремлі нібито не зацікавлені в повномасштабній, затяжній війні. З великою кількістю трун. Там потрібна коротка і переможна. Навіть на Донбасі рівень промосковських настроїв виявився нижчим від очікуваного Кремлем. Повномасштабне вторгнення в умовах, як мінімум, нелояльного ставлення населення і здатності української армії воювати (у це в Москві теж не особливо вірили) може створити великі проблеми.

Тому. У Києві вважають вторгнення на Донбас цілком ймовірним. Вторгнення на південь - можливим. Вторгнення в інших регіонах - малоймовірним. Передбачається, що пряма агресія матиме характер вторгнення обмеженого контингенту, не надто обтяженого бронетехнікою. Мобільні підрозділи, "маркіровані" миротворчою символікою і прикриті з повітря, мають заглибитися в нашу територію на 70-80 км. При цьому великі з'єднання з важким озброєнням і технікою будуть розгорнуті уздовж кордону як засіб військово-політичного шантажу. У Києві розуміють, що у разі реалізації цього сценарію Захід може піти на нові санкції, але при цьому "висітиме на руках" у нашої влади, примушуючи не відповідати і не вплутуватися у відкриті бойові сутички. Побоюючись розв'язання повномасштабної війни.

3. Окремі особи "нагорі" вважають, що найближча мета Путіна - збереження плацдарму на Донбасі. За допомогою тиску на Захід Кремль може домагатися часткового визнання "суб'єктності" ДНР і ЛНР. Тактичне завдання - виграш місця. Стратегічне - виграш часу. Як вважають наші джерела, Путін може вважати, що час працює на нього. Він, мовляв, розраховує на погіршення економічної ситуації в Україні. Він не вірить у масштабну фінансову допомогу Києву з боку Заходу. І переконаний, що Захід не піде на надання допомоги військово-технічної. Путін не відмовився від походу на Київ, але він чекає кращих часів. Йому не потрібен Донбас, йому потрібна Україна. І він готовий почекати.

4. У Києві розуміють, що не воювати за Донбас не можна. Але збереження Донбасу за всяку ціну може зробити цю ціну непіднімною. Післявоєнне (а війну ще треба виграти) відновлення регіону - надважке завдання для країни, яка балансує на межі дефолту. Соціалізація, а точніше, патріотизація жителів двох областей була нелегким завданням і в мирний час, а в післявоєнний може виявитися непосильною. У багатьох війна примножила образи, у багатьох - перетворила ворожість на ненависть. Те, що ненависть цю більшість приховуватиме, лише ускладнить завдання. Громіздкість економічного укладу регіону, масштабний патерналізм населення, його низька мобільність і невисокий освітній ценз, ворожість значної частини еліт, близькість Росії робить руйнований регіон з потенційно безробітним у значній масі населенням гирею на ногах держави під час проведення будь-яких реформ. (На які влада, від себе додамо, поки що, загалом, і не спромоглася).

5. Звідси висновок, до якого частина можновладців дійшла. Забрала Росія Крим - нехай забирає Донбас у навантаження. Захід не буде проти. А ми позбавимо себе від депресивного, збиткового регіону зі зруйнованою інфраструктурою і від сепаратистів, очевидних і прихованих. Від соціальної бази комуністів і "регіоналів". Від ризиків і втрат. Від смертей здорових чоловіків, чиїх рук і мізків потребує країна. Забирайте. Але далі не пустимо. Оборонятися простіше, не очікуючи пострілів у спину.

Багато хто чомусь переконані, що без проблемних регіонів зі специфічною економікою і специфічним населенням Україні буде простіше і реформуватися, і інтегруватися в Європу. Що після введення російських військ Захід переконуватиме не воювати за Донбас. Але і в "сірій зоні" уже не залишить. Тому що пряме вторгнення росіян Захід налякає достатньо, щоб узяти нас під патронат. Військово-політичний та економічний.

Наскільки обґрунтовані такі розрахунки, на чому вони реально ґрунтуються - судити складно. Не можна назвати таку думку домінуючою, але можна припустити, що вона стає дедалі популярнішою.

Однак. Схема занадто умоглядна, аби виявитися реалістичною. Спроба думати за інших похвальна, якщо не забувати, що реальний супротивник і потенційний союзник здатні робити те саме. Націлений на почесне перемир'я часто зазнає ганебної поразки. Той, хто торгує батьківщиною, може швидко опинитися на політичному кладовищі. Оплачене кров'ю не може бути ні подарунком, ні хабаром. Воно безцінне…