Рейтинг for ever? Про молодь і толерантність, реальність і віртуальність

Про молодь, російську мову і НАТО в Україні традиційно згадують напередодні виборів. І якщо стосовно молоді все ж є надія, що в цілому українській громаді по закінченні політичного аукціону «хто більше дасть за народження дитини і найкраще працевлаштує молодь» щось перепаде, то стосовно російської мови і НАТО — сподівання марні: не перепаде нічого. Нічого, окрім подальшого відчуження громадян різних регіонів; нічого, окрім зниження рівня солідарності і толерантності; нічого, окрім подальшого поширення агресивності.

Сьогодні взаємна ненависть перетворилася на продукт, який має найвищі рейтинги продаж в Україні. Її демонструють повсюди: від магазину і шкільної парти — до телевізійної студії та сесійної зали. Лексика і поведінка багатьох політиків, журналістів, артистів, тобто людей, котрі претендують бути елітою суспільства, — агресивна, що сприймається часто як суспільна норма, особливо серед підростаючого покоління. Цікаво, що цей самий гурт одночасно бачимо і в храмах. Здавалося б, любов і радість мають бути і в словах, і в помислах. Але, навіть якщо не брати до уваги лексику, навіть при вимкненому звукові телевізорів помітно, що на обличчях зовсім інші відчуття.

Інколи здається, що Україна — країна парадоксів на всіх рівнях: різьбяр іконостасів одночасно є столяром, який обдурює замовника, або — людина із судимістю прем’єр-міністром країни може бути, а прибиральницею в готелі «Либідь» — ні.

Агресія, відчуження, взаємна неприязнь (навіть серед політичних партнерів) викликають відповідну реакцію, впливають на рівень толерантності в суспільстві загалом і молоді зокрема.

За даними соціологічного опитування Державного інституту розвитку сім’ї та молоді (далі — ДІРСМ) у червні 2007 року, лише 18% молоді вважають, що більшості людей можна довіряти. Дедалі помітнішими стають маргінали, розвиваються антисемітські настрої, поширюється ксенофобія. А це, зрештою, питання не тільки іміджу країни (та його похідних у вигляді інвестицій, можливостей отримання віз для українських громадян, кількості іноземних студентів в українських вузах тощо), а й безпеки кожного із громадян. Станом на червень 2007 року в Україні вже офіційно зареєстровано 500 скінхедів.

І якщо на поширення ксенофобських настроїв впливають ще й зовнішні чинники — події 11 вересня, війна в Іраку, антитерористична кампанія в Росії та глобалізаційні процеси у світі загалом, то зростання відчуження серед громадян-жителів різних регіонів України лежить на совісті виключно українських політиків.

Ще до початку виборчих кампаній 2006 і 2007 рр. соціологічні заміри констатували високі показники взаємного відчуження громадян-жителів різних регіонів. За даними опитування Центру Разумкова, на Заході країни серед дорослого населення найчастіше звучала думка, що в майбутньому в Україні переважатиме українська культурна традиція (Івано-Франківська область — 45%, Закарпатська — 35%). Тим часом на Сході і Півдні — частіше висловлювалося переконання, що в різних регіонах переважатимуть різні культурні традиції (АР Крим — 49%, Донецька область — 41%).

Небезпечне й особливо тривожне те, що регіональні відмінності відтворюються і в молодіжному середовищі. А в результаті ескалації протистояння під час перманентних за останніх п’ять років виборчих (і міжвиборних) війн вони не тільки відтворюються, а й поглиблюються.

Усе ж до 5 вересня була надія, що російська мова і НАТО не стануть вкотре інструментом у боротьбі за рейтинги. На жаль…

Щодо актуальності проблеми. Лише 2% тих, кому нині від 18 до 35 років, вважають, що через 20—25 років в Україні переважатиме російська культурна традиція. Тоді як 34% молоді вважає, що домінуючою буде українська традиція, а на думку 23% — в різних регіонах переважатимуть різні культурні традиції: перш за все — загальноєвропейська (20%).

За даними останнього опитування ДІРСМ, громадян у віці 14—35 років найбільше хвилюють питання інфляції, зростання цін, злочинності та корупції у владних структурах. Найменше — загроза диктатури, агресія з-за кордону, міжнаціональна напруженість і націоналізм. До того ж молоді люди високо оцінюють свої можливості щодо забезпечення свободи слова і збереження національної самоідентичності. Найвище молоді люди оцінюють свої можливості «дотримуватися звичаїв, традицій свого народу» і «діяти відповідно до сумління та власних переконань». Найменше — «впливати на прийняття рішень, що стосуються життя свого міста, села» і «відкрити власну справу».

Гадаю, що не питанням, якою має бути державна мова в Україні, мають перейматися світлі голови наших top authorities. Можливо, у вільний від сварок час подумайте над іншим?

Наприклад, чому кожного четвертого молодого громадянина не влаштовує життя, і він з тривогою дивиться у майбутнє, а двоє з п’яти — не впевнені у власному майбутньому? І чому кожен п’ятий не вірить, що сучасна молодь здатна відродити свою країну (за даними соціологічного дослідження «Молодь України: червень 2007р.»)?

Чому майже половина (47%) працюючої молоді трудиться не за фахом, і чому рік у рік знижується відсоток молоді, яка б хотіла займатися підприємниць­кою діяльністю? За даними соціологічного опитування в червні 2007 р., половина молодих громадян країни не хоче відкривати власний бізнес. Серед основних причин, які заважають організувати власну справу, молодь називає відсутність капіталу, високі податки і складну економічну та політичну ситуацію.

Чому серед не зайнятих трудовою діяльністю осіб, що є клієнтами Державної служби зайнятості, майже половина — молодь? Тільки за офіційними даними, у Державній службі зайнятості в 2006 р. на обліку перебувало понад 1 млн. 251 тис. молодих людей віком до 35 років, із них лише 43% працевлаштовані. Серед офіційно зареєстрованих безробітних у 2006 р. майже 47 тисяч — випускники вузів. І чому найменше шансів влаштуватися саме у молодих людей із вищою освітою (лише 32% молодих людей із дипломами були працевлаштовані)?

Як ви гадаєте, чи переймаються питанням статусу російської мови, обранням голів держадміністрацій і статусу України ті молоді юристи й медики, котрі їдуть за кордон прибирати, будувати, виносити сміття і судна? Серед молоді з вищою освітою саме вони найчастіше стають клієнтами приватних ректрутингових компаній. І для них, між іншим, рідною є не тільки українська і російська мови, а й іврит, угорська і німецька, татарська і кримськотатарська, ромська і польська, урумська і румейська, гагаузька, болгарська, румунська…

І ще. А як зі здоров’ям ваших дітей та онуків, які годинами просиджують біля екранів телевізорів, дисплеїв мобільних телефонів та моніторів комп’ютерів? Доки ви граєтеся в політиків, ваші діти граються в сумнівні ігри, продаж і продукування яких аж ніяк не контролюється в Україні, на відміну від інших цивілізованих країн. Хоча, за даними опитування ДІРСМ, близько 90% батьків підлітків вважають, що держава повинна регулювати асортимент комп’ютерних ігор, які надходять у продаж, контролювати доступ дітей та підлітків до гральних автоматів, діяльність комп’ютерних клубів у питаннях асортименту таких ігор. Тим часом Міністерство освіти і науки дає згоду на друкування щоденників і зошитів із рекламою таких JAVA-ігор, як «Чорний монстр 2» або «Дурак Interactiv 2», та багато інших, із не менш промовистими анотаціями — «вогняний мутант прагне помсти», «ваша суперниця стала ще сексуальнішою». На яку старість ви сподіваєтесь, виховуючи дітей під такими гаслами?

І не так важливо, чи просаджує дитина «п’ятірку» (яку дали батьки на шкільний обід) на мобільному телефоні, в автоматі у гральному залі (кількість яких у Києві набагато більша, ніж гуртків, стадіонів, театрів, музеїв та студій, разом узятих), чи просаджує вона пару сотень доларів на дрібнички в казино. Ігроманія, як і наркоманія, нищить однаково і багатих, і бідних. Закордонні вчені кажуть, що на залежність від гри страждає приблизно від 0, 5% до 1,5% населення розвинених країн, особливо тих, у яких гральний бізнес легалізовано. У зв’язку з цим Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно визнала ігроманію хворобою ХХІ століття. В Україні, за даними опитування ДІРСМ, щодня грають на гральних автоматах 2% молодих людей…

P.S. І останнє. Про дитячі очі. Знаєте, мені інколи соромно дивитися в очі моєму 11-річному синові, який уже не хоче брати участь у шкільному самоврядуванні: у вісім років він запам’ятав про оті три «П». Пам’ятаєте?