Страшно, коли слова мовчать

Літо — час, коли діти забувають про підручники. Домашніх завдань немає, і єдиним нагадуванням про шкільні уроки стає список літератури на новий навчальний рік. Здавалося б, читай собі й насолоджуйся. Та у вересні виявляється, що далеко не всі подужали за канікули «програмні» твори, а отримали від цього читання задоволення хіба що одиниці. Чому так трапляється? Чому діти найчастіше читають ці твори не через зацікавленість, а через необхідність? Необхідність переказати зміст, необхідність отримати хоч якусь оцінку, необхідність завчити віршовані рядки, які хоч і не страшні, але — мовчать. Адже автори, представлені в підручниках, безперечно, талановиті письменники, їхні твори — і щирі, і правдиві, та й зрештою просто вправно написані. Чому ж так багато школярів залишаються байдужими до їхньої творчості? Не поспішаймо звинуватити молоде покоління у бездуховності, черствості, спробуймо розібратися в причинах.

«Потоптати материнські руки»

Мотив, що пронизує всі твори шкільної української літератури, — виховання патріотизму, любові до країни та мови. Але ж парадокс: патріотизм виховують зовсім не ці твори, а щось інше — роз­повіді талановитого, шанованого вчителя, випадково знайдена стаття в журналі, приклад близь­ких людей. Чому ж не виконують своєї ролі рядки з підручника?

«Рідна мова! Рідна мова! Що в єдине нас злива, — перші матері слова, перша пісня колискова...» (О.Олесь), — читає російськомовна дитина російськомовної матері.

«Як ту мову мож забути, кот­рої учила нас всіх ненька говорити, ненька наша мила?» (С.Воробкевич) — читає та сама дитина. Але ж у такому віці все сприймається буквально. Невже ж не має значення, що кожен другий сучасний учень слухав мамину колискову російською? Навряд чи 11—12-річна дитина аналізуватиме історичні передумови написання вірша. Вона просто вивчить ці рядки «заради галочки», але ж не пустить їх до свого серця. Або вжахнеться. Бо до чого можна прийти, прочитавши:

Я знаю: мова мамина — свята.

В ній вічний, незнищенний дух свободи.

Її плекали душі і вуста

Мільярдів. Це — жива вода народу.

Її зневажить — зрадити народ,

Котрий до сонця зводиться крізь муки,

Це — забруднити плеса чистих вод,

Це — ПОТОПТАТИ МАТЕРИНСЬКІ РУКИ...

(М.Адаменко)

«З чого починається Батьківщина?»

Ви помічали, що у шкільній програмі майже немає творів, де б ішлося про місто? Зрозуміло, що більшість українських письменників були вихідцями з села і, природно, писали про те, що їм ближче. Але як іноді хочеться побачити в житті літературного героя свого жит­тя, ввійти в унісон з його почут­тями, зрозуміти, що твій власний світ — не лише за вікном, а й на сторінках книжки. Ні для кого ж не секрет, що кожна людина шукає в поезії, прозі відгомін своїх думок, переживань, шукає свої почуття, перекладені письменником на слова.

«Що таке Батьківщина? За віконцем калина... під тополями хата, під вербою криниця...» (П.Бондарчук). Цей мотив проходить май­же в усіх українських творах. Але я можу із впевненістю сказати, що для міської дитини батьківщина не в цьому. Вона — у замальованому під’їзді висотки (а не в білій хатині), вона — у ліхтарях нічного міста (а не в кетязі калини, хоч він, без­перечно, дуже гарний), вона — у шумі автомобілів, у запаху асфальту в липневу спеку, у кнопці ліфта, до якої так кортить дотягнутися, у вікнах багатоповерхівок, за кожним з яких невідоме життя. Бо людина найперше любить свої спогади. І не світ окремо, а невіддільно — себе у світі. І тому — білі хатинки, кетяги калини, тин і верба — це дуже зворушливо і правдиво (адже кожен автор пише про най­дорожче для себе), але маленьке егоїстичне «я» прагне знайти в літературі власний знайомий світ. Згадала, є в шкільній програмі один твір про місто — однойменний роман Валеріана Підмогиль­ного. «...Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз’їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста». Це просто цитата з роману. Це просто так автор побачив місто. Це просто він написав свою правду.

Діти не переймаються тим, що їх не зачіпають твори зі шкільної програми. Вони просто перестають вірити. І, можливо, тому в нашому сьогоденні так мало справжнього, зокрема й справжнього патріотизму. Лише завчені рядки. Звичайно, талановитий твір спроможний подолати будь-який бар’єр — тоді читач захоплюється світом, що його витворив письменник, переживає життя разом із героями, насолоджується мовою, стилем автора. Так, наприклад, стається й із романом В.Підмогильного. Та все одно залишається якийсь бар’єр, самотність, окремішність. Ти — тут, у своєму житті, а роман — про життя інше. Ви не переплітаєтеся і не зливаєтеся. У цьому немає нічого поганого, якби не одне «але». Дитина навчиться відчувати чужий біль тільки тоді, коли зазнає свого. Навчиться поважати людей, коли поважатиме себе. Тому в дитинстві «впізнавання» свого життя у творах — конче необхідне. У тому числі й для того, щоб уміти перейматися життям чужим.

Кажуть, письменник має творити не тоді, коли може написати, а тоді, коли не написати не може. Тільки тоді з’являється справжнє. Так само й читач: у людині щось змінюється тоді, коли вона не просто читає книжку, а не може її не читати. Незабутні ті безсонні ночі, коли ти не в змозі відірватися від сторінок, коли раптом помічаєш, що вже, виявляється, світає, і ти дивишся у вікно і бачиш там інший світ — не такий, як був учора.

Чи хоч хтось читає так шкільний підручник?