Путін і багатство народів: "хотят ли русские войны"?

Доля людства, схоже, стала заручником небезпечної економічної ілюзії, по суті, забобону - уявлення, нібито багатство громадянам приносить держава, тож, відповідно, що вона більша й могутніша у військовому плані, то благополучніші піддані. Були часи, коли це почасти відповідало дійсності, адже імперії й справді процвітали, приростаючи колоніями.

Однак економічний розвиток докорінно змінив ситуацію, і вже з другої половини ХХ століття більшість колоніальних держав мали справу з дилемою: або процвітаюча, або імперія. І, як бачимо, зробили економічно раціональний вибір на користь особистого благополуччя. Нині таке саме питання, уже втретє, постало перед Росією. Від того, як поводитимуться її народ та еліта, залежить, без жодного перебільшення, доля цивілізації, яку ядерний арсенал цієї країни все ще здатний стерти з лиця Землі.

Державам було вигідно розширювати територію, поки головним джерелом доходу було сільське господарство: що більша територія, то більшу ренту міг збирати правитель. Крім того, банальний грабіж на кшталт вивезення цінностей з переможеної (колонізованої) країни або перетворення на рабів її жителів на той час були найшвидшими і найлегшими способами розбагатіти. Продуктивність звичайної праці в різних країнах відрізнялася ненабагато, причому зазвичай менше, ніж військові технології. Зате життя людини - не лише аборигена, а й солдата колоніальної армії - цінувалося не так уже й високо. Тому добровільний обмін, навіть горезвісне "скляне намисто на золото", був не такий вигідний, як конкіста - при всіх ризиках і витратах, пов'язаних з воєнною кампанією. Відповідно, військова сила до певних масштабів окупалася, поки з її допомогою можна було захоплювати дедалі нові землі і в такий спосіб збільшувати багатство.

А останнє, у свою чергу, реінвестувалося у тому числі й у вдосконалення військової техніки, завдяки якій вдавалося добитися подальших перемог. При цьому частина з вигід перепадала й підданим метрополії: правлячій верхівці потрібно було відкуповуватися від потенційних бунтівників усередині країни.

Більш того, упродовж тисячоліть загарбницькі війни були своєрідним двигуном прогресу, оскільки в них, в остаточному підсумку, перемагали більш дієздатні держави, що зуміли забезпечити умови для ефективних економік, інновацій і підприємництва; організувати постачання військ і зв'язок на великих відстанях; нарешті, залучити на свій бік місцеве населення меншими податками, кращим правовим захистом (згадаймо "кодекс Наполеона") та іншими завоюваннями прогресу. Ця перевага особливо посилилася з настанням епохи Великих географічних відкриттів, що були нічим іншим, як побічним продуктом колоніальної експансії - у свою чергу, продукту революції військової техніки та організації. Закономірно, що в боротьбі за колонії в результаті перемогли саме першопрохідці ринкової економіки: Англія (і США, що відділилися від неї), Нідерланди й Франція. Не дивно, що в той час розвинені країни не бачили нічого поганого в загарбницьких війнах.

Саме тоді, протягом тисячоліть панування грабіжницьких держав, сформувалися згадані вище уявлення про роль держави в добробуті громадян та їх найвища форма - імперська свідомість. Але ці часи давно минули. До другої половини ХХ століття все змінилося з точністю до навпаки, а імперський дух з джерела багатств перетворився на джерело головного болю, небезпечний і шкідливий забобон.

З одного боку, з'явилися небачені раніше можливості заробляти, ні в кого нічого не забираючи і нікого ні до чого не примушуючи, лише за рахунок підприємництва та інновацій. Підневільна праця переважно втратила привабливість відтоді, як з'явилися машини, здатні замінити десятки рабів. З іншого боку, учорашні "дикуни" успішно освоїли сучасну зброю та прийоми партизанської війни - утримання колоній, не кажучи вже про нові завоювання, перестало бути відносно легкою, безпечною і дешевою справою. Тим часом метрополії розбагатіли, цивілізувалися, демократизувалися і сталі вище за все цінувати життя громадян. У свою чергу, громадяни одержали право голосу та почали зважувати ризик загинути на колоніальній війні проти вигоди від певного здешевлення заморських товарів щодо ринкової ціни, яку можна одержати у звичайній торгівлі. І вибір цей схилився не на користь утримання колоній: у відносинах між країнами стало вигідніше торгувати, ніж завойовувати, навіть попри відсутність "поліцейських".

Адже багатство нині не в золоті, яке можна просто зібрати й вивезти, як в епоху конкістадорів! І навіть не в природних ресурсах. Якщо подивитися на найзаможніші країни сучасного світу, то поруч із нафтовидобувними стоять невеликі європейські нації на кшталт Данії та Швеції, багаті насамперед своїми традиціями, на яких тримаються ефективні інститути, а також "людським капіталом". Це, серед іншого, дає можливість створювати й накопичувати і фізичні капітали, наприклад, автоматизовані виробництва, а також фінансові активи. Але війна сама по собі безповоротно знищує основну частину таких багатств. Тобто анексувати сучасну багату країну - це приблизно як рейдирувати процвітаючу компанію: у більшості випадків силове захоплення означає знищення самого джерела багатства. При цьому агресор одноразово, можливо, і одержує якийсь шматок, зате навічно позбавляє себе вигід від торгівлі. І ця обставина значно краще, ніж будь-які договори, утримує сильну сторону від спроб анексії.

Відповідно, втрачає своє значення і військова потужність як джерело багатства. Навпаки, у списку найбільш мілітаризованих країн, за даними SIPRI, - злиденні Південний Судан і М'янма, небагаті Росія, Азербайджан, Вірменія та Ємен… А при інших рівних ті, хто витрачає на оборону більше, швидше програють за ВВП на душу населення мирним, як, наприклад, Саудівська Аравія своїм сусідам у Перській затоці (тут і далі - за даними Світового банку). США, будучи наддержавою, не багатші за Нідерланди, що давно втратили такий статус, і обидві країни бідніші від Австралії, яка сама нещодавно була колонією. Франція, що дотепер не відкинула імперських амбіцій, бідніша за Австрію, яка зі своїми колишніми колоніями хіба що торгує трохи успішніше. А Греція - лідер за часткою військових витрат у ВВП серед країн ЄС - аж ніяк, м'яко кажучи, не багата країна Європи. Хоча й вона, користуючись перевагами членства в НАТО, витрачає на свою армію меншу частку національного продукту, ніж Україна.

Більш того, війна як така почала становити найбільшу небезпеку саме для розвинених країн. Свого часу навіть усерйоз обговорювали загрозу "глобальній Півночі" ( розвиненим країнам) з боку "глобального Півдня" - бідних, але агресивних сусідів по планеті, в яких немає, грубо кажучи, нічого, крім "гарматного м'яса" і рішучості грабувати. Та й місцеві війни між найбіднішими країнами лише додають розвиненим головного болю: біженців, терористів, піратів… Не кажучи вже про те, що розорені війною економіки - погані торгові партнери, їм просто нема чим платити за товари й послуги. Тому, а також під враженням від страшних жертв Другої світової війни найсильніші країни світу дійшли до нового консенсусу: захоплення територій у результаті війни неприпустиме.

Звичайно, з будь-якого правила бувають винятки. Свого часу, наприклад, Марокко анексувала Західну Сахару - і це було, в остаточному підсумку, визнано. Ну Африка, що візьмеш… Набагато важче було Ізраїлю закріпитися на Західному березі Йордану і в секторі Газа, не кажучи вже про Сінай: навіть незважаючи на те, що окупація стала результатом оборонних війн, міжнародне співтовариство її не визнало. Сінай довелося віддати (в обмін на мир з Єгиптом), а на інших територіях - піти на створення квазідержавної Палестинської Автономії. Окупований Туреччиною Північний Кіпр дотепер має статус невизнаної території. Саму Туреччину, щоправда, вибачили, однак лише тому, що вона втрутилася у відповідь на спробу анексії всього острова диктаторським режимом Греції. Враховуючи історичні відносини між греками й турками, після висадки військ "чорних полковників" на острові справді могло йтися про захист співвітчизників.

Утім, це все - справи давно минулих днів. А війни, що їх вели розвинені країни після завершення Другої світової, ніде не закінчувалися анексіями: ні в Іраку, ні в Лівії, ні в Югославії, ні в Афганістані… Що ж стосується інших, то країни, багаті на легковидобувні природні ресурси, як і раніше, в групі ризику. Хрестоматійний приклад спроби такої анексії - напад Іраку на Кувейт далекого вже 1990-го. Однак його, нагадаємо, було жорстко відбито коаліцією розвинених країн, до якої номінально приєднався і СРСР, що доживав останні роки. Агресора було покарано, крім ракетних ударів, найжорсткішими санкціями, яких, щоправда, все одно забракло, аби повалити середньовічний диктаторський режим. Причому воєнну операцію було освячено ООН - організацією, покликаною боротися за мир в усьому світі!

Садам Хусейн тоді прорахувався. Він, очевидно, вважав, що з тих самих міркувань, з яких розвинені країни відпустили на волю свої колонії, вони визнають невигідним уплутуватися у війну через якийсь Кувейт. Особливо з урахуванням того, що за незалежність маленької та слабкої країни воювати доведеться зі значно могутнішою армією Іраку. Але коаліція діяла виходячи з іншої логіки, відомої як "сигнальна гра" (signaling game): ватажок, який не відповідає на випад у свій бік рішучим ударом, навіть з ризиком постраждати в бійці, перестає бути ватажком. До речі, саме виходячи з цього діє Путін у своїй внутрішній політиці, і в такий самий спосіб його прибічники пояснювали "зайву силу", застосовану свого часу до Грузії.

Нині схожа історія повторюється з Росією та Кримом. З тією лише відмінністю, що термоядерного монстра атакувати за таку "витівку" ніхто не наважиться, однак цивілізований світ для себе зробив висновки. Судячи з реакції Заходу, запрошення "змінити світовий порядок, повернутися в епоху завоювань" сприйняте не було. З вищевикладеного зрозуміло, чому: розвинені країни мислять раціонально і розуміють, що їм це економічно не вигідно, не кажучи вже про інші проблеми. Але чи вигідно самій Росії? Запитання, звісно, риторичне. З економічної точки зору, росіяни від анексії не отримали нічого, крім проблем. І вони аж ніяк не обмежуються прямими витратами на перетворення півострова на "вітрину" або, швидше, демо-версію Пекла зі старого анекдоту. Потенційно найстрашніші загрози, які створила собі Росія, заслуговують окремого обговорення (в одному з наступних номерів DT.UA), а поки що обмежимося безпосереднім впливом на добробут простих росіян тих санкцій, якими цивілізований світ збирається покарати порушника конвенції.

Схоже, що Путін не врахував простого міркування: щоб дозволити собі кинути виклик решті світу, потрібно міцно стояти на ногах. Наприклад, Гітлер зі Сталіним ділили Європу, ослаблену світовою кризою, будучи при цьому самі відносно процвітаючими на її тлі. Крім того, у порядку підготовки до війни вони вибудували мілітаризовані економіки з максимальним самозабезпеченням. Чучхе довело цю ідею до абсурду, зате справді дало змогу гранично неефективній північнокорейській економіці успішно заробляти ядерним шантажем. На противагу цьому сьогоднішня Росія - це колос на нафтових вишках, чия залежність від світових цін на нафту вже давно стала об'єктом анекдотів. Коли СРСР, який на той момент уже цілком загрузнув у торгівлі нафтою й газом, з одного боку, і закупівлях продовольства - з іншого, дозволив собі вторгнутися в Афганістан, то відповіддю стали не лише поставки зброї моджахедам, а й навмисна політика зниження цін на нафту, яка здійснювалася адміністрацією Рейгана. І саме вона, поряд із системою ПРО, стала одним із найбільших цвяхів у труну "імперії зла".

Росія в цьому плані ще вразливіша. Її навіть не потрібно бомбити, як Ірак, цілком достатньо економічних важелів. Анексія Криму вже обійшлася РФ у багато десятків, якщо не сотню мільярдів доларів втрат за рахунок однієї тільки перспективи санкцій, яка, у свою чергу, потягнула за собою рейтинги і курси акцій. При цьому ті інструменти, якими користувався Рейган для економічного придушення СРСР, залишилися в руках американців і навіть посилилися, особливо з винаходом технології видобування газу зі сланців. Тож розширення території не лише не принесе метрополії економічних дивідендів, а й відчутно вдарить по кишені простих росіян.

І отут почнеться найголовніша інтрига. Доля не просто України, але й, без перебільшення, всієї нашої цивілізації залежить тепер від відповіді на запитання: "Хотят ли русские войны"? Іншими словами, якою буде реакція більшості (або, точніше, більшості активного населення) Росії на нову дилему: або благополучне сите життя, або імперська експансія? Ці дві цілі тепер увійшли в суперечність, очевидно, назавжди. Чому ж віддадуть перевагу росіяни та їхні вожді?

З одного боку, економічно раціональний вибір очевидний. Більш того, за останні чверть століття в Росії виріс новий клас багатих людей, які звикли не просто до благополучного життя, а до Куршавеля і Мальдивів. У СРСР виниклий за час "застою" прототип середнього класу "оміщанився", кажучи мовою комуністичних агітаторів, і віддав перевагу не ідеалам світової революції (читай - імперській експансії) а прагненню до стабільності та достатку. Яке, треба зазначити, він і зміг значною мірою задовольнити саме за останні 15 років, в епоху Путіна, хоча в цьому й не було особливої персональної заслуги останнього. Тепер, коли політика того ж лідера веде до відкоту в життєвих стандартах, йому загрожує швидка втрата популярності. Мілошевич і Хусейн могли б підтвердити, якби залишилися в живих, що коли через їхні зовнішньополітичні амбіції народ починає бідніти, від любові до ненависті - один крок. Цілком можна собі уявити, що той самий росіянин, який сьогодні радіє за свою державу, через кілька років прокляне "цього… через якого ми тепер у такій… але ж як добре все було! Жили як люди!". У такому разі на Росію очікують великі зміни - на жаль, швидше за все, драматичні і небезкровні. Але така доля всіх імперій…

З іншого боку, не виключена й інша, "чисто російська", реакція: мобілізація. "Ах, сволочи, они нас задушить вздумали за то, что мы встали с колен? Ну ничего, мы как-нибудь перебьемся, лишь бы нас все боялись! Айда, покажем им кузькину мать!" Цілком можливо, саме на це й розраховує Путін. Але в такому разі для підтримки бойового духу будуть потрібні дедаліе нові й нові перемоги. Запущений маховик ескалації імперського божевілля виходить з-під контролю з перших обертів, і якщо лідери намагаються його зупинити, то перемелює їх. Він іде в рознос, і зупинити його може лише загибель - нищівна воєнна поразка. Але навіть у доядерному світі така поразка Німеччини коштувала десятків мільйонів життів. А військова поразка Росії означає глобальну термоядерну катастрофу.

Дуже хотілося б сподіватися, що всі, у тому числі й Путін, розуміють, що цю війну виграти не вдасться: навіть у найкращому для переможця випадку на святкування залишиться десь близько півгодини. Шанси на виживання мають хіба що жителі віддалених куточків планети, які й заселять згодом те, що залишиться від Росії. Якщо, звісно, їй не вдасться здолати забобони. Решті світу лишається тільки сподіватися, що розсудливість візьме гору…