Кінець Pax Putiniana. 2017

У 2006 р. Томас Фрідман написав: "Коли нафта коштувала 20–40 дол., існував президент, якого я назвав би "Путін І". Джордж Буш після їх першої зустрічі в 2001 р. сказав, що він заглянув до Путіна в "душу" й зрозумів, що цій людині можна довіряти. Якби Буш заглянув у душу сьогоднішнього Путіна - "Путіна ІІ", "Путіна - 60 дол. за барель", він побачив би, наскільки чорна його душа, чорна, як нафта". Нагадаємо, це було 2006-го.

З 2011 р. ціна нафти на європейському ринку тримається вище позначки в 100 дол. за барель. Якого з відтінків чорного кольору тепер душа "Путіна - 100 дол. за барель", говорити не має сенсу, бо очевидно, що її продано Мефістофелю в обмін на неоімперію під назвою Євразійський союз.

Зверніть увагу - Москва заперечує наміри відновити СРСР. Їй не вірять, а даремно. Кремль тут щирий. Він справді не стільки має наміри відновлювати зруйноване, скільки відверто говорить про євразійський формат нової імперії - від Владивостока до Лісабона! Варто лише вслухатися і вчитатися. І Україна в цьому процесі - лише перша цеглина або, швидше, залізобетонний блок у підмурівок нового геополітичного монстра. А його, "Путіна - 100 дол. за барель", намагаються втиснути у рамки колишнього СРСР! Тіснувато, немасштабно, як і взагалі шаблонне мислення європейських політиків-пігмеїв. Замисел тут іншого порядку. Трильйони нафто- і газодоларів, що їх щедро платили Росії європейці, роблять тепер антиєвропейську справу. Тепер "усім миром" необхідно не тільки стримати Путіна, а й знищити створювану ним в євразійському форматі імперію зла. "Зуби дракона" вже проросли.

Трохи новітньої історії

Чи є можливості зупинити процес руйнації світопорядку, що здійснюється силами кремлівського реваншизму та клептократії? Погляди часто звернені в бік історичного прецеденту колапсу радянської імперії. Що ж, подивимося і ми туди ж, проведемо деякі історичні паралелі. Наприкінці 1979 р. СРСР вторгся в Афганістан, що викликало негативну реакцію у світі. Світ засуджував Москву, але Західна Європа (передусім ФРН) продовжувала реалізовувати оборудку "газ в обмін на труби". Барель нафти на американському ринку в 1980 р. сягнув цінового піку і коштував 37,4 дол., що з урахуванням поправки на інфляцію, за оцінкою американського дослідника Тіма Мак-Магона, еквівалентно 106,4 нинішнього долара США. В 1986 р. Саудівська Аравія та ряд країн Перської затоки різко збільшили видобуток та експорт нафти. "В останній тиждень травня 1986 р. шість міністрів нафти зібралися в Таїфі, в Саудівській Аравії… Рейганівська адміністрація заохочувала всілякі зусилля, що докладалися, для ціни приблизно до 18 дол. за барель. Така ціна дала би потужний поштовх економічному зростанню… В липні 1986 р. сира нафта Перської затоки йшла по сім і нижче доларів за барель", - так описує події 1986-го Даніел Ергін у своїй титанічній праці The Prize ("Здобич"). Радянська економіка при таких цінах на нафту стала колапсувати. У 1991 р. СРСР не стало. Отже, цикл "дія-протидія-наслідок" зайняв 12 років.

Будь-які історичні паралелі, звісно, дещо хибні, але все ж таки показують - не варто наступати на одні й ті самі граблі. Автори далекі від стереотипної, поширюваної впродовж десятиліть оцінки російської пропаганди, що Саудівська Аравія розвалила СРСР. Вона вирішувала передусім питання стримування шиїтського Ірану та підтримки сунітського Іраку, який виявився неспроможним протягом шести років війни нейтралізувати режим аятол. Звісно, Саудівська Аравія була одним з основних спонсорів афганських моджахедів і відіграла свою роль як у військовому фіаско Кремля, так і в колапсі СРСР. Однак для Кремля уроки історії вчать того, що нічого не вчать, а його дії, як відомо, "аршином общим не измерить". Тому "нафтові граблі" знову на шляху Москви.

"Нафтові граблі" сьогодні

11 червня у Відні має відбутися чергове засідання країн - учасниць ОПЕК. На ньому окремим країнам, а саме - Іраку, Лівії та Ірану, за словами генерального секретаря організації Абдули аль-Бадрі, може бути офіційно погоджено збільшення їхніх квот на експорт. Ці квоти країнами було частково втрачено у різний час унаслідок дії низки чинників - воєнних дій, внутрішніх конфліктів, міжнародних санкцій.

На сьогодні сукупний експорт ОПЕК, квотований на рівні 30 млн барелів на день (мб/д), перевищує цей показник: у березні - 30,3 мб/д, у лютому - 30,49 мб/д. Це пов'язано з динамічним зростанням видобутку в Іраку - до найвищого рівня за останні 35 років, тобто до початку ірано-іракської війни 1980–1988 рр.!

Поки що члени ОПЕК утримуються від коментарів, чи можливим буде збільшення загальної квоти, обмежуючись посиланнями на те, що світовий попит на нафту поточного року зросте на 1,1 мб/д. Міжнародне енергетичне агентство прогнозує зростання попиту на поточний рік на 1,4 мб/д - до 92,7 мб/д, що пов'язано з поліпшенням макроекономічного становища світової економіки.

Тим часом три названі країни тримають активний курс на збільшення видобутку. Потенціал нарощування видобутку та, відповідно, експорту може становити 1 млн барелів на день протягом наступних одного-двох місяців. Безперечно, всі три країни докладатимуть усіх можливих зусиль для того, аби отримати максимальні квоти на експорт. І тут важливе значення матиме позиція інших великих постачальників, серед яких Саудівська Аравія є безперечним лідером, оскільки має "маневрові потужності" з нарощування видобутку. А свій потенціал впливу на нафтовий ринок королівство демонструвало двічі - в 1973-му та в 1986-му, причому з глобальними наслідками.

І саме тут може проявитися погоджена із США політика. За підсумками одноденного офіційного візиту Б.Обами до Саудівської Аравії не було зроблено жодних офіційних заяв про можливе застосування "покарання нафтодоларом" Росії. Відсутня інформація про те, чи домовлялися обидва лідери щодо синхронізації зусиль при запровадженні економічних та енергетичних санкцій проти РФ. Однак обидві сторони погодилися, що нафтовий важіль впливу може бути застосований лише у відповідь на подальшу ескалацію конфлікту і, за можливості, в обмеженому вимірі, оскільки він загрожує фінансовими втратами не лише для РФ, а й для Саудівської Аравії.

Тим не менш теоретичну готовність сторін до використання нафтового важеля впливу на РФ підтверджують такі дані:

- за оцінками Bank of America Merrill Lynch, Саудівська Аравія для збалансування бюджетних витрат потребує ціни на нафту в межах 90 дол. за барель;

- Саудівська Аравія володіє потенційними можливостями для нарощування обсягів експорту нафти в обсязі до
1 мб/д до поточного рівня видобутку (у 2013 р. близько
9,6 мб/д);

- дозвіл на використання стратегічного нафтового резерву США (U.S. SPR) може призвести до падіння цін на нафту на 12 дол. за барель на світовому ринку;

- некритичне для США і Саудівської Аравії зниження цін призведе до фінансових втрат для РФ у річному вимірі близько 40 млрд дол., результатом чого стане дефіцит державного бюджету та від'ємний показник ВВП.

Разом із тим як США, так і Саудівська Аравія сподіваються, що в найближчий період їм не доведеться застосовувати власних механізмів впливу на світову ціну на нафту. Замість них це може зробити Іран, який повинен відновити поставки нафти до країн Європи і підтверджує заявлені плани з нарощування видобутку з 2,7 до 4 мб/д у 2014 р. без прив'язки до рівня цін. Ірак також має подібні плани збільшити експорт нафти на 1 мб/д до кінця року. Загалом, зауважимо, амбітні плани Іраку полягають у триразовому нарощуванні видобутку - до 9 мб/д у 2020 р. По суті, Ірак має намір потіснити Саудівську Аравію і стати одним з головних плеймейкерів на світовому ринку нафти.

Очікується, що до кінця травня ц.р. ціна на нафту може впасти на 5–7 дол., що вже матиме фактичний вплив на РФ. Стримати Іран від нарощування обсягів експорту нафти на світовий ринок для РФ буде майже неможливо, оскільки країна гостро потребує фінансових ресурсів. Головним завданням США вбачають протидію будь-яким спробам загальмувати переговорний процес з Іраном щодо відмови від ядерної програми і, відповідно, зняття санкцій, за чим нині може стояти РФ. Слід зазначити, що Саудівська Аравія не поділяє точки зору США щодо можливості втримати контроль над ядерною програмою Ірану і вважає завчасним зняття санкцій на експорт нафти. А якщо Іран усе ж таки поновить експорт нафти, то це стане додатковим стимулом для Саудівської Аравії збільшувати обсяги експорту та збивати ціну, щоб не допустити зростання фінансових надходжень і, відповідно, геополітичних амбіцій Тегерана подібно до московських марень.

Дзвінок В.Путіна американському президенту та радісний настрій Д.Керрі після Ер-Ріяда є досить показовими і свідчать на користь того, що розмова про перспективи Росії зазнати "покарання нафтодоларами" була. Слід згадати, що застосування цього механізму проти СРСР також не відбувалося одномоментно. Минуло кілька років, перш ніж США та Захід усвідомили, що вторгнення в Афганістан - це надовго. І лише з часом Саудівська Аравія, переконавшись, що Іраком Іран не зупинити, вдалася до "нафтової зброї" - розпочала активне нарощування експорту. Інші країни підхопили цей тренд, намагаючись за рахунок обсягів зберегти рівень валютної виручки.

Чи можна досягнути такого самого ефекту в поточній ситуації? Чи дасть це бажаний ефект? Цими питаннями переймаються в Україні, Європі, Азії, Америці… Що можна констатувати з більшою чи меншою мірою достовірності, так це те, що просте копіювання тут неможливе. Як ми вже зазначали, будь-які історичні паралелі хибують. Ситуація сьогодення має низку особливостей.

Передусім зараз немає холодної війни, коли Захід був достатньо консолідованим у протистоянні з СРСР. Однак війна не за горами. І не холодна, а гаряча. Практично вона вже йде. Подібно до того, як німецька агресія в Європі розпочалася з аншлюсу Австрії, агресія Росії стартувала з пофрагментної анексії українських земель. Війна не фронтальна, як дві світові, а сучасна - з низкою послідовних спецоперацій із застосуванням сили та максимально широким використанням невоєнних засобів - інформаційних і ресурсних впливів як на країни-жертви, так і на інших. Ми бачимо, як ресурсні впливи Росії вибивають окремі країни з шеренги протестуючих проти путінської агресії. Болгарія та Словаччина - наочні приклади цього. Хоча офіційна позиція цих країн близька до брюссельської, однак на практиці вони пасивно сприяють Росії.

Усі країни - експортери нафти в буремний час змін є набагато більш чутливими до змін у дохідній частині від експорту нафти. Тут "больовий поріг" Росії може бути навіть дещо нижчим, ніж у країн - членів ОПЕК, бо цілеспрямована державна пропаганда дозволяє представити значну частину економічних труднощів у вигляді руйнівних впливів ворожого Заходу, тоді як значне падіння доходів у Саудівській Аравії може викликати побоювання заворушень за прикладом інших країн, де відбулася "арабська весна". Причиною цього, з-поміж інших, були й провали у фінансуванні соціальних програм, до яких звикло населення. Відповідно, ця країна значною мірою зацікавлена у керованому процесі зміни цін на нафту.

Країни - експортери нафти, звісно, зацікавлені у максимізації доходів. Особливо це стосується Ірану, який намагається компенсувати втрати від санкцій та надолужити втрачене і схильний діяти через збільшення обсягів експорту.

Непомірно зріс вплив транснаціональних компаній, особливо європейських енергетичних концернів, для яких пріоритетом є прибуток, а не захист демократії. Питання походження грошей, якими фінансуються проекти, пропоновані російськими компаніями, дуже повільно стає предметом прискіпливого дослідження. Наприклад, навіть цілком очевидні зловживання, вчинені "Газпромом" проти низки країн Центральної Європи, й досі не знайшли відображення у конкретних висновках і покаранні порушника, хоча Єврокомісія вже мала б це зробити.

Для арабських країн найбільш прийнятним було б, щоб напередодні засідання ОПЕК було досягнуто домовленості між США і ЄС про застосування санкцій у вигляді бодай часткової відмови від придбання російської нафти та подальшого її заміщення арабськими поставками, наприклад, іракської нафти сорту Kirkuk, яка близька до російської експортної суміші Urals. При цьому контрольований викид на ринок американських запасів міг би допомогти знизити ціну до прийнятного для близькосхідних держав рівня, тоді як Росія опиниться перед проблемою гарантованого довгострокового зниження валютних надходжень і необхідністю збуту надлишків нафти. Паралельно потрібне обмеження імпорту газу в ЄС.

Наразі масштабний договір з РФ "нафта в обмін на товари" виглядає малопривабливим для Ірану. Від переговорів у травні може залежати послаблення санкцій навіть з боку США, не кажучи про потенціал досить швидкого відновлення співпраці з європейськими енергетичними компаніями. Достатньо знаковою подією для Ірану стала участь у цьогорічному форумі в Давосі, де очолювана новообраним президентом іранська делегація мала на порядок вищий рівень уваги, ніж російська.

14 квітня під час конференції в Дубаї заступник міністра нафти Ірану з питань зовнішніх відносин і торгівлі Алі Маджеді заявив, що, будучи конкурентами на світовому ринку нафти, Іран і РФ дуже складно просуваються в переговорному процесі, тож у найближчий період не варто очікувати якихось кардинальних зрушень. Навіть якщо Іран, як і раніше, виношує плани з продовження своєї ядерної програми, для нього вигідніше на сьогодні дистанціюватися, наскільки це можливо, від РФ. Якщо ЄС і США застосують третій пакет економічних санкцій проти РФ і обмежать імпорт російських вуглеводнів, то Іран зможе повернути частину втрачених ринків у Європі без видимої конкуренції з Росією. Більш того, продовження політики мирного врегулювання дасть можливість Ірану створити передумови для залучення в країну європейських інвестицій і повернення енергетичних компаній з новими технологіями. Маючи загалом достатньо вивчену структуру запасів покладів газу в родовищі Південний Парс, Іран також може дуже швидко наростити його видобуток. Після зміни політичного керівництва Ірану вдалося дещо відмежуватися від опіки РФ, що є додатковим стимулом не поспішати знову повертатися до відносин, які можуть нашкодити планам Х.Рухані втілити в життя гасла своєї президентської виборчої кампанії про підвищення економічної привабливості країни та залучення міжнародних інвестицій.

Однак, попри конкуренцію між експортерами нафти, головну роль відіграє не це. За нашими оцінками та прогнозами, головну роль відіграє зростаюча міжпаливна конкуренція - конкуренція між вугіллям, нафтою та газом. Високі ціни на нафту й фінансова криза 2008–2009 рр. поновили привабливість вугілля. Високі ціни на нафту, революція сланцевого газу, необхідність зменшити викиди СО₂ посилили привабливість природного газу як з традиційних, так і з нетрадиційних джерел. Зараз у США та Канаді триває наступна хвиля революції - сланцевої нафти. Щоб зберегти свої позиції у світовому енергетичному балансі, країнам-добувачам традиційної нафти доведеться піти на кероване зниження цін на нафту з тим, щоб зробити видобуток нетрадиційної нафти малорентабельним, а традиційній нафті підвищити її конкурентоспроможність порівняно з вугіллям і газом. Причому хто зробить понижувальні кроки першим, той і буде у виграші. Ймовірно, Саудівська Аравія, ОАЕ та Ірак зможуть це зробити першими.

Що можна було б зробити "усім миром"?

Енергетичний експорт - основа зовнішньої торгівлі Росії і водночас її вразливе місце, бо орієнтований переважно на ринок ЄС, звідки вона отримує левову частку валютних надходжень. За даними російської Федеральної митної служби у 2012 р., експорт енергетичних продуктів приніс Росії 69,8% загальних доходів російського експорту в цілому - 366 млрд дол. від загальної суми в
524,7 млрд. Експорт нафти приніс 180 млрд дол., нафтопродуктів - 100 млрд, газу - 63 млрд, вугілля - 13 млрд, електроенергії - 1 млрд дол.

Тому ЄС має унікальний шанс використати зрослу залежність Росії від європейського ринку як елемент тиску. ЄС має прийняти рішення про скорочення імпорту російського газу, нафти, нафтопродуктів і вугілля. Настав час обернути "енергоресурсну зброю" Росії проти неї самої. Понад 70% російського газового експорту та 87% нафтового замкнено на ЄС.

З огляду на це Євросоюз міг би вдатися до дворівневого реагування. Спочатку, враховуючи, що ЄС має 90-денні запаси нафти та щонайменше 40-денні запаси газу в ПСГ, можна провести безпрецедентні навчання з перевірки енергетичної безпеки, суть яких - місяць без російської нафти та газу. Адже ЄС спокійно обходився без іранської нафти.

Наступний рівень реагування - стратегічний. В ЄС мають бути розроблені та імплементовані заходи із зниження на 50% імпорту нафти, нафтопродуктів і газу з Росії, відмови від імпорту російського вугілля. Російське вугілля може бути заміщено на ринку ЄС американським, якого стає дедалі більше внаслідок революції сланцевого газу у США, а також колумбійським, австралійським, індонезійським.

Російський експорт газу, нафти та значною мірою нафтопродуктів орієнтований переважно на трубопровідні потужності й термінали, що спрямовані на ЄС. Їх не вдасться розвернути на Азію впродовж кількох років, потрібно будувати нові магістралі, на що знадобляться гроші й час - років 10–15 мінімум.

"Газпром" уже мав би бути оштрафованим за результатами дворічного розслідування, причому на максимально можливо суму - до 15 млрд дол.

США та ЄС мають докласти зусиль з прискорення прийняття необхідних рішень щодо реалізації проектів експорту LNG зі США до ЄС. Було б символічним, щоб перший американський газ в Європу надійшов до Польщі на термінал у Свіноуйсьце.

Такі країни, як Алжир, Оман, Ємен, Норвегія та інші, мають недовантажені потужності із скраплення газу. Це можна використати для заміщення поставок російського газу, враховуючи, що існуючі потужності LNG-терміналів у Європі мають можливість прийняти додаткові обсяги газу.

Єврокомісія має розглянути питання про замороження (під приводом додаткового вивчення, як це люблять робити росіяни) усіх проектів будівництва атомних енергоблоків російської конструкції на території країн - членів ЄС.

Російські державні компанії на кшталт "Роснефти", "Газпрому", а також нафто- і газотрейдери, що оперують російськими енергоресурсами в ЄС, мають постати в епіцентрі вивчення їх діяльності на ринку на предмет відповідності законодавству ЄС.

З боку ЄС і країн-членів має прозвучати категорична відмова Росії у реалізації проекту "Південний потік" як такого, що зберігає монополію постачальника, а не збільшує конкуренцію.

Також західні компанії, і передусім американський "Шеврон", мають відмовитися від проекту розширення нафтопроводу Каспійського трубопровідного консорціуму Тенгіз-Новоросійськ, що проходить територією Росії. Нафтовий потік з Тенгізу має бути більшою мірою переорієнтований на Баку-Тбілісі-Джейхан, який зараз недовантажений.

ЄС має поставити перед Росією категоричну вимогу забезпечити вільний транзит газу з Туркменистану до Європи відповідно до норм СОТ.

Стратегічним ударом по Росії став би мораторій на найближчі 50 років на розробку покладів нафти й газу в Арктиці, що може бути ініційований ЄС.

Як ми вже зауважували, СРСР колапсував через 12 років після неадекватного рішення про вторгнення в Афганістан. Росія - не СРСР, зараз XXI століття, а не 80-ті роки ХХ. В епоху глобалізації багато процесів стрімко прискорюються. Шлях до відкриття "енергоресурсного фронту" проти агресора може тривати не шість років, як у випадку з першими поставками "Стінге-рів" афганським моджахедам у 1986 р., а скоротитися до кількох місяців. Тому Росія може колапсувати не через 12 років, а лише за три - у 2017-му. Але цей час потрібно максимально наблизити.

P.S. Час справді прискорюється. Коли готувалася стаття, надійшло повідомлення з Болгарії, що труби "Південного потоку" демонтовано в місці їх установлення. Якщо їх не змонтують деінде, це означає, що для Путіна увімкнувся зворотний відлік часу. Як тут не перефразувати: "хто трубу як меч підніме, той від неї і загине".

Михайло ГОНЧАР,
Андрій ЧУБИКТрохи новітньої історії

Чи є можливості зупинити процес руйнації світопорядку, що здійснюється силами кремлівського реваншизму та клептократії? Погляди часто звернені в бік історичного прецеденту колапсу радянської імперії. Що ж, подивимося і ми туди ж, проведемо деякі історичні паралелі. Наприкінці 1979 р. СРСР вторгся в Афганістан, що викликало негативну реакцію у світі. Світ засуджував Москву, але Західна Європа (передусім ФРН) продовжувала реалізовувати оборудку "газ в обмін на труби". Барель нафти на американському ринку в 1980 р. сягнув цінового піку і коштував 37,4 дол., що з урахуванням поправки на інфляцію, за оцінкою американського дослідника Тіма Мак-Магона, еквівалентно 106,4 нинішнього долара США. В 1986 р. Саудівська Аравія та ряд країн Перської затоки різко збільшили видобуток та експорт нафти. "В останній тиждень травня 1986 р. шість міністрів нафти зібралися в Таїфі, в Саудівській Аравії… Рейганівська адміністрація заохочувала всілякі зусилля, що докладалися, для ціни приблизно до 18 дол. за барель. Така ціна дала би потужний поштовх економічному зростанню… В липні 1986 р. сира нафта Перської затоки йшла по сім і нижче доларів за барель", - так описує події 1986-го Даніел Ергін у своїй титанічній праці The Prize ("Здобич"). Радянська економіка при таких цінах на нафту стала колапсувати. У 1991 р. СРСР не стало. Отже, цикл "дія-протидія-наслідок" зайняв 12 років.

Будь-які історичні паралелі, звісно, дещо хибні, але все ж таки показують - не варто наступати на одні й ті самі граблі. Автори далекі від стереотипної, поширюваної впродовж десятиліть оцінки російської пропаганди, що Саудівська Аравія розвалила СРСР. Вона вирішувала передусім питання стримування шиїтського Ірану та підтримки сунітського Іраку, який виявився неспроможним протягом шести років війни нейтралізувати режим аятол. Звісно, Саудівська Аравія була одним з основних спонсорів афганських моджахедів і відіграла свою роль як у військовому фіаско Кремля, так і в колапсі СРСР. Однак для Кремля уроки історії вчать того, що нічого не вчать, а його дії, як відомо, "аршином общим не измерить". Тому "нафтові граблі" знову на шляху Москви.

"Нафтові граблі" сьогодні

11 червня у Відні має відбутися чергове засідання країн - учасниць ОПЕК. На ньому окремим країнам, а саме - Іраку, Лівії та Ірану, за словами генерального секретаря організації Абдули аль-Бадрі, може бути офіційно погоджено збільшення їхніх квот на експорт. Ці квоти країнами було частково втрачено у різний час унаслідок дії низки чинників - воєнних дій, внутрішніх конфліктів, міжнародних санкцій.

На сьогодні сукупний експорт ОПЕК, квотований на рівні 30 млн барелів на день (мб/д), перевищує цей показник: у березні - 30,3 мб/д, у лютому - 30,49 мб/д. Це пов'язано з динамічним зростанням видобутку в Іраку - до найвищого рівня за останні 35 років, тобто до початку ірано-іракської війни 1980–1988 рр.!

Поки що члени ОПЕК утримуються від коментарів, чи можливим буде збільшення загальної квоти, обмежуючись посиланнями на те, що світовий попит на нафту поточного року зросте на 1,1 мб/д. Міжнародне енергетичне агентство прогнозує зростання попиту на поточний рік на 1,4 мб/д - до 92,7 мб/д, що пов'язано з поліпшенням макроекономічного становища світової економіки.

Тим часом три названі країни тримають активний курс на збільшення видобутку. Потенціал нарощування видобутку та, відповідно, експорту може становити 1 млн барелів на день протягом наступних одного-двох місяців. Безперечно, всі три країни докладатимуть усіх можливих зусиль для того, аби отримати максимальні квоти на експорт. І тут важливе значення матиме позиція інших великих постачальників, серед яких Саудівська Аравія є безперечним лідером, оскільки має "маневрові потужності" з нарощування видобутку. А свій потенціал впливу на нафтовий ринок королівство демонструвало двічі - в 1973-му та в 1986-му, причому з глобальними наслідками.

І саме тут може проявитися погоджена із США політика. За підсумками одноденного офіційного візиту Б.Обами до Саудівської Аравії не було зроблено жодних офіційних заяв про можливе застосування "покарання нафтодоларом" Росії. Відсутня інформація про те, чи домовлялися обидва лідери щодо синхронізації зусиль при запровадженні економічних та енергетичних санкцій проти РФ. Однак обидві сторони погодилися, що нафтовий важіль впливу може бути застосований лише у відповідь на подальшу ескалацію конфлікту і, за можливості, в обмеженому вимірі, оскільки він загрожує фінансовими втратами не лише для РФ, а й для Саудівської Аравії.

Тим не менш теоретичну готовність сторін до використання нафтового важеля впливу на РФ підтверджують такі дані:

- за оцінками Bank of America Merrill Lynch, Саудівська Аравія для збалансування бюджетних витрат потребує ціни на нафту в межах 90 дол. за барель;

- Саудівська Аравія володіє потенційними можливостями для нарощування обсягів експорту нафти в обсязі до
1 мб/д до поточного рівня видобутку (у 2013 р. близько
9,6 мб/д);

- дозвіл на використання стратегічного нафтового резерву США (U.S. SPR) може призвести до падіння цін на нафту на 12 дол. за барель на світовому ринку;

- некритичне для США і Саудівської Аравії зниження цін призведе до фінансових втрат для РФ у річному вимірі близько 40 млрд дол., результатом чого стане дефіцит державного бюджету та від'ємний показник ВВП.

Разом із тим як США, так і Саудівська Аравія сподіваються, що в найближчий період їм не доведеться застосовувати власних механізмів впливу на світову ціну на нафту. Замість них це може зробити Іран, який повинен відновити поставки нафти до країн Європи і підтверджує заявлені плани з нарощування видобутку з 2,7 до 4 мб/д у 2014 р. без прив'язки до рівня цін. Ірак також має подібні плани збільшити експорт нафти на 1 мб/д до кінця року. Загалом, зауважимо, амбітні плани Іраку полягають у триразовому нарощуванні видобутку - до 9 мб/д у 2020 р. По суті, Ірак має намір потіснити Саудівську Аравію і стати одним з головних плеймейкерів на світовому ринку нафти.

Очікується, що до кінця травня ц.р. ціна на нафту може впасти на 5–7 дол., що вже матиме фактичний вплив на РФ. Стримати Іран від нарощування обсягів експорту нафти на світовий ринок для РФ буде майже неможливо, оскільки країна гостро потребує фінансових ресурсів. Головним завданням США вбачають протидію будь-яким спробам загальмувати переговорний процес з Іраном щодо відмови від ядерної програми і, відповідно, зняття санкцій, за чим нині може стояти РФ. Слід зазначити, що Саудівська Аравія не поділяє точки зору США щодо можливості втримати контроль над ядерною програмою Ірану і вважає завчасним зняття санкцій на експорт нафти. А якщо Іран усе ж таки поновить експорт нафти, то це стане додатковим стимулом для Саудівської Аравії збільшувати обсяги експорту та збивати ціну, щоб не допустити зростання фінансових надходжень і, відповідно, геополітичних амбіцій Тегерана подібно до московських марень.

Дзвінок В.Путіна американському президенту та радісний настрій Д.Керрі після Ер-Ріяда є досить показовими і свідчать на користь того, що розмова про перспективи Росії зазнати "покарання нафтодоларами" була. Слід згадати, що застосування цього механізму проти СРСР також не відбувалося одномоментно. Минуло кілька років, перш ніж США та Захід усвідомили, що вторгнення в Афганістан - це надовго. І лише з часом Саудівська Аравія, переконавшись, що Іраком Іран не зупинити, вдалася до "нафтової зброї" - розпочала активне нарощування експорту. Інші країни підхопили цей тренд, намагаючись за рахунок обсягів зберегти рівень валютної виручки.

Чи можна досягнути такого самого ефекту в поточній ситуації? Чи дасть це бажаний ефект? Цими питаннями переймаються в Україні, Європі, Азії, Америці… Що можна констатувати з більшою чи меншою мірою достовірності, так це те, що просте копіювання тут неможливе. Як ми вже зазначали, будь-які історичні паралелі хибують. Ситуація сьогодення має низку особливостей.

Передусім зараз немає холодної війни, коли Захід був достатньо консолідованим у протистоянні з СРСР. Однак війна не за горами. І не холодна, а гаряча. Практично вона вже йде. Подібно до того, як німецька агресія в Європі розпочалася з аншлюсу Австрії, агресія Росії стартувала з пофрагментної анексії українських земель. Війна не фронтальна, як дві світові, а сучасна - з низкою послідовних спецоперацій із застосуванням сили та максимально широким використанням невоєнних засобів - інформаційних і ресурсних впливів як на країни-жертви, так і на інших. Ми бачимо, як ресурсні впливи Росії вибивають окремі країни з шеренги протестуючих проти путінської агресії. Болгарія та Словаччина - наочні приклади цього. Хоча офіційна позиція цих країн близька до брюссельської, однак на практиці вони пасивно сприяють Росії.

Усі країни - експортери нафти в буремний час змін є набагато більш чутливими до змін у дохідній частині від експорту нафти. Тут "больовий поріг" Росії може бути навіть дещо нижчим, ніж у країн - членів ОПЕК, бо цілеспрямована державна пропаганда дозволяє представити значну частину економічних труднощів у вигляді руйнівних впливів ворожого Заходу, тоді як значне падіння доходів у Саудівській Аравії може викликати побоювання заворушень за прикладом інших країн, де відбулася "арабська весна". Причиною цього, з-поміж інших, були й провали у фінансуванні соціальних програм, до яких звикло населення. Відповідно, ця країна значною мірою зацікавлена у керованому процесі зміни цін на нафту.

Країни - експортери нафти, звісно, зацікавлені у максимізації доходів. Особливо це стосується Ірану, який намагається компенсувати втрати від санкцій та надолужити втрачене і схильний діяти через збільшення обсягів експорту.

Непомірно зріс вплив транснаціональних компаній, особливо європейських енергетичних концернів, для яких пріоритетом є прибуток, а не захист демократії. Питання походження грошей, якими фінансуються проекти, пропоновані російськими компаніями, дуже повільно стає предметом прискіпливого дослідження. Наприклад, навіть цілком очевидні зловживання, вчинені "Газпромом" проти низки країн Центральної Європи, й досі не знайшли відображення у конкретних висновках і покаранні порушника, хоча Єврокомісія вже мала б це зробити.

Для арабських країн найбільш прийнятним було б, щоб напередодні засідання ОПЕК було досягнуто домовленості між США і ЄС про застосування санкцій у вигляді бодай часткової відмови від придбання російської нафти та подальшого її заміщення арабськими поставками, наприклад, іракської нафти сорту Kirkuk, яка близька до російської експортної суміші Urals. При цьому контрольований викид на ринок американських запасів міг би допомогти знизити ціну до прийнятного для близькосхідних держав рівня, тоді як Росія опиниться перед проблемою гарантованого довгострокового зниження валютних надходжень і необхідністю збуту надлишків нафти. Паралельно потрібне обмеження імпорту газу в ЄС.

Наразі масштабний договір з РФ "нафта в обмін на товари" виглядає малопривабливим для Ірану. Від переговорів у травні може залежати послаблення санкцій навіть з боку США, не кажучи про потенціал досить швидкого відновлення співпраці з європейськими енергетичними компаніями. Достатньо знаковою подією для Ірану стала участь у цьогорічному форумі в Давосі, де очолювана новообраним президентом іранська делегація мала на порядок вищий рівень уваги, ніж російська.

14 квітня під час конференції в Дубаї заступник міністра нафти Ірану з питань зовнішніх відносин і торгівлі Алі Маджеді заявив, що, будучи конкурентами на світовому ринку нафти, Іран і РФ дуже складно просуваються в переговорному процесі, тож у найближчий період не варто очікувати якихось кардинальних зрушень. Навіть якщо Іран, як і раніше, виношує плани з продовження своєї ядерної програми, для нього вигідніше на сьогодні дистанціюватися, наскільки це можливо, від РФ. Якщо ЄС і США застосують третій пакет економічних санкцій проти РФ і обмежать імпорт російських вуглеводнів, то Іран зможе повернути частину втрачених ринків у Європі без видимої конкуренції з Росією. Більш того, продовження політики мирного врегулювання дасть можливість Ірану створити передумови для залучення в країну європейських інвестицій і повернення енергетичних компаній з новими технологіями. Маючи загалом достатньо вивчену структуру запасів покладів газу в родовищі Південний Парс, Іран також може дуже швидко наростити його видобуток. Після зміни політичного керівництва Ірану вдалося дещо відмежуватися від опіки РФ, що є додатковим стимулом не поспішати знову повертатися до відносин, які можуть нашкодити планам Х.Рухані втілити в життя гасла своєї президентської виборчої кампанії про підвищення економічної привабливості країни та залучення міжнародних інвестицій.

Однак, попри конкуренцію між експортерами нафти, головну роль відіграє не це. За нашими оцінками та прогнозами, головну роль відіграє зростаюча міжпаливна конкуренція - конкуренція між вугіллям, нафтою та газом. Високі ціни на нафту й фінансова криза 2008–2009 рр. поновили привабливість вугілля. Високі ціни на нафту, революція сланцевого газу, необхідність зменшити викиди СО₂ посилили привабливість природного газу як з традиційних, так і з нетрадиційних джерел. Зараз у США та Канаді триває наступна хвиля революції - сланцевої нафти. Щоб зберегти свої позиції у світовому енергетичному балансі, країнам-добувачам традиційної нафти доведеться піти на кероване зниження цін на нафту з тим, щоб зробити видобуток нетрадиційної нафти малорентабельним, а традиційній нафті підвищити її конкурентоспроможність порівняно з вугіллям і газом. Причому хто зробить понижувальні кроки першим, той і буде у виграші. Ймовірно, Саудівська Аравія, ОАЕ та Ірак зможуть це зробити першими.

Що можна було б зробити "усім миром"?

Енергетичний експорт - основа зовнішньої торгівлі Росії і водночас її вразливе місце, бо орієнтований переважно на ринок ЄС, звідки вона отримує левову частку валютних надходжень. За даними російської Федеральної митної служби у 2012 р., експорт енергетичних продуктів приніс Росії 69,8% загальних доходів російського експорту в цілому - 366 млрд дол. від загальної суми в
524,7 млрд. Експорт нафти приніс 180 млрд дол., нафтопродуктів - 100 млрд, газу - 63 млрд, вугілля - 13 млрд, електроенергії - 1 млрд дол.

Тому ЄС має унікальний шанс використати зрослу залежність Росії від європейського ринку як елемент тиску. ЄС має прийняти рішення про скорочення імпорту російського газу, нафти, нафтопродуктів і вугілля. Настав час обернути "енергоресурсну зброю" Росії проти неї самої. Понад 70% російського газового експорту та 87% нафтового замкнено на ЄС.

З огляду на це Євросоюз міг би вдатися до дворівневого реагування. Спочатку, враховуючи, що ЄС має 90-денні запаси нафти та щонайменше 40-денні запаси газу в ПСГ, можна провести безпрецедентні навчання з перевірки енергетичної безпеки, суть яких - місяць без російської нафти та газу. Адже ЄС спокійно обходився без іранської нафти.

Наступний рівень реагування - стратегічний. В ЄС мають бути розроблені та імплементовані заходи із зниження на 50% імпорту нафти, нафтопродуктів і газу з Росії, відмови від імпорту російського вугілля. Російське вугілля може бути заміщено на ринку ЄС американським, якого стає дедалі більше внаслідок революції сланцевого газу у США, а також колумбійським, австралійським, індонезійським.

Російський експорт газу, нафти та значною мірою нафтопродуктів орієнтований переважно на трубопровідні потужності й термінали, що спрямовані на ЄС. Їх не вдасться розвернути на Азію впродовж кількох років, потрібно будувати нові магістралі, на що знадобляться гроші й час - років 10–15 мінімум.

"Газпром" уже мав би бути оштрафованим за результатами дворічного розслідування, причому на максимально можливо суму - до 15 млрд дол.

США та ЄС мають докласти зусиль з прискорення прийняття необхідних рішень щодо реалізації проектів експорту LNG зі США до ЄС. Було б символічним, щоб перший американський газ в Європу надійшов до Польщі на термінал у Свіноуйсьце.

Такі країни, як Алжир, Оман, Ємен, Норвегія та інші, мають недовантажені потужності із скраплення газу. Це можна використати для заміщення поставок російського газу, враховуючи, що існуючі потужності LNG-терміналів у Європі мають можливість прийняти додаткові обсяги газу.

Єврокомісія має розглянути питання про замороження (під приводом додаткового вивчення, як це люблять робити росіяни) усіх проектів будівництва атомних енергоблоків російської конструкції на території країн - членів ЄС.

Російські державні компанії на кшталт "Роснефти", "Газпрому", а також нафто- і газотрейдери, що оперують російськими енергоресурсами в ЄС, мають постати в епіцентрі вивчення їх діяльності на ринку на предмет відповідності законодавству ЄС.

З боку ЄС і країн-членів має прозвучати категорична відмова Росії у реалізації проекту "Південний потік" як такого, що зберігає монополію постачальника, а не збільшує конкуренцію.

Також західні компанії, і передусім американський "Шеврон", мають відмовитися від проекту розширення нафтопроводу Каспійського трубопровідного консорціуму Тенгіз-Новоросійськ, що проходить територією Росії. Нафтовий потік з Тенгізу має бути більшою мірою переорієнтований на Баку-Тбілісі-Джейхан, який зараз недовантажений.

ЄС має поставити перед Росією категоричну вимогу забезпечити вільний транзит газу з Туркменистану до Європи відповідно до норм СОТ.

Стратегічним ударом по Росії став би мораторій на найближчі 50 років на розробку покладів нафти й газу в Арктиці, що може бути ініційований ЄС.

Як ми вже зауважували, СРСР колапсував через 12 років після неадекватного рішення про вторгнення в Афганістан. Росія - не СРСР, зараз XXI століття, а не 80-ті роки ХХ. В епоху глобалізації багато процесів стрімко прискорюються. Шлях до відкриття "енергоресурсного фронту" проти агресора може тривати не шість років, як у випадку з першими поставками "Стінге-рів" афганським моджахедам у 1986 р., а скоротитися до кількох місяців. Тому Росія може колапсувати не через 12 років, а лише за три - у 2017-му. Але цей час потрібно максимально наблизити.

P.S. Час справді прискорюється. Коли готувалася стаття, надійшло повідомлення з Болгарії, що труби "Південного потоку" демонтовано в місці їх установлення. Якщо їх не змонтують деінде, це означає, що для Путіна увімкнувся зворотний відлік часу. Як тут не перефразувати: "хто трубу як меч підніме, той від неї і загине".