Президент і діти. Красиво, але нечесно

09 червня, 2020, 19:01 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Змінювати, щоб нічого не змінити. Так виглядає сьогодні деінституалізація по-українськи - реформа, оголошена кілька років тому.

Президент і діти. Красиво, але нечесно
© Офіс президента

3 червня, під час візиту до Хмельницького, президент із делегацією випив кави у місцевому кафе, тим самим порушивши карантин. Здійнявся галас. Насправді Володимир Зеленський порушив карантин ще раніше, відвідавши 1 червня, в День захисту дітей, Київський обласний ЦСПРД "Отчий дім". Причому в супроводі Уповноваженого з прав дитини.

Дивний захист дітей, чи не так? На фото, розміщених на офіційній сторінці, Володимир Зеленський тримає на руках вихованців центру. І президент, і діти - без масок.

Хоча ні. Президент усе-таки в масці. Піар-масці, що прикриває байдужість і небажання зрозуміти, що, перш ніж здійснювати подібні виходи "у діти", варто було хоча б поцікавитися: а що в нас узагалі з цією сферою відбувається? Бажано не тільки в Уповноваженого президента України з прав дитини Миколи Кулеби, який потягнув президента за руку в близьку йому протестантську установу. А як мінімум хоча б у міністра соціальної політики.

Говорити про шкоду інтернатів і важливість виховання дітей у сім'ї, забороняти влаштовувати дітей в інтернатні установи, але не підтримувати їхніх родин, не пропагувати всиновлення, не розвивати альтернативних форм сімейного виховання дітей і послуги в громадах; не навчати фахівців, не виписувати функціоналу та не призначати відповідальних. Без аналізу та підготовки закривати одні установи й точно так само відкривати інші. Змінювати форму, не змінюючи змісту. Так сьогодні виглядає деінституалізація по-українськи - реформа, оголошена кілька років тому. Порожні гасла, відсутність справжніх лідерів, непрофесіоналізм і нерозуміння суті проблем, норми законодавства, що суперечать одна одній. Чи, може, цілі насправді інші, що відрізняються від заявлених і далекі від прагнення до благополуччя дитини, про що пан Кулеба президенту не розповів? Про це DT.UA розмовляло з експертом із захисту прав дитини Людмилою Волинець.

Чому гроші так і не пішли за дитиною?

- 1 червня прем'єр-міністр оголосив про 17 законопроєктів Кабміну, спрямованих на захист прав дитини. Згадав, щоправда, лише про заборону продажу дітям електронних сигарет. Людмило Семенівно, ви ці законопроєкти бачили?

- Не всі згадані законопроєкти розроблено цим урядом. Більша частина була відкликана у зв'язку зі зміною уряду і нині знову вноситься. До 4 червня їх ще не було ніде.

Знову збираються подати законопроєкт №3040 - про звільнення завербованих дітей від відповідальності за участь у військових діях і притягнення до відповідальності дорослих, які вербують дітей.

У ВР також було зареєстровано законопроєкт №3587 про деінституалізацію, але, крім номера та назви, на сайті нічого більше немає. Це один із восьми законопроєктів, що згадувалися міністром соцполітики Мариною Лазебною. Він теж не новий. Раніше мене насторожувала його категоричність: до 1 січня 2022 року закрити всі будинки дитини, до 1 січня 2023-го - всі дитбудинки. Але говорити про нього буде коректно, коли текст з'явиться на сайті ВР.

Нещодавно також було внесено цікавий законопроєкт №3391 (угорі списку авторів - голова комітету ВР із питань соцполітики Галина Третьякова).

Якщо автори законопроєкту правильно використовують термінологію, то, мабуть, планується створити якусь мережу установ недержавної форми власності, де перебуватимуть діти-сироти та позбавлені батьківського піклування. Оскільки фінансувати установи для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, незалежно від форми їхньої власності, пропонується з державного, обласного та комунального бюджетів.

Які типи установ можуть бути недержавними? Ті, що перебувають у власності громадських організацій, релігійних громад, у приватній. Типове положення про такі установи затверджено Кабміном 1998 року. Там написано, що утримання установ і дітей, які в них проживають, здійснюється за кошти засновника. Тобто, мабуть, нас очікують радикальні зміни.

- Та це нібито добре? З'являються інноваційні проєкти, які вже довели свою ефективність. І ми маємо радіти тому, що держава готова взяти на себе їхнє фінансування.

- Я готова радіти. Але в законі написано, що в цих установах держава повинна фінансувати тільки дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. А хто фінансуватиме тих, кому статусу ще не надали? Особливо з урахуванням нинішньої роботи судів?

По-перше, я сумніваюся, що це працюватиме, оскільки фінансову норму виписано в соціальному законі, а не в Бюджетному кодексі. По-друге, кілька років тому було оголошено деінституалізацію. І нібито мають боротися за фінансування дитини, а не установи, впроваджуючи принцип "гроші ходять за дитиною". Це означає, що як тільки держава визнає дитину сиротою або позбавить батьків стосовно неї батьківських прав, то відразу ж має закріпити за нею певну суму, яка буде з нею завжди. І якщо буде прийняте рішення, що конкретній дитині в цей момент краще перебувати в установі, то вона прийде туди з цими грошима.

- А зараз це не так? Якщо дитину беруть під опіку, то опікуни отримують же на неї певну суму?

- Порівняно із зарубіжними стандартами ця система в нас фрагментарна. Якщо говорити про сімейні форми влаштування, то гроші на дитину отримує опікун, прийомні батьки або батько-вихователь. Але щоб він їх отримав, спочатку має бути рішення про влаштування туди дитини. У період між тим, як дитина стала сиротою, і тим, як вона потрапила у прийомну родину, гроші на неї не отримуватиме ніхто. І чи не єдиним виходом для неї буде установа, де гроші є завжди. Установи фінансуються залежно від кількості місць, на які вони розраховані.

Тому так важко боротися з інтернатами. Їхня життєдайна основа - гарантоване фінансування з держбюджету, 80% якого витрачається не на потреби дитини, а на приміщення та персонал. При цьому утримання дитини обходиться там значно дорожче, ніж у прийомній сім'ї.

А логіка має бути інша.

Наприклад, будинки для людей похилого віку держава фінансує тільки на 50%. Решту 50% у вигляді своєї пенсії туди приносять пенсіонери. Так само працює й державний дитсадок. Є гроші на установу, на дітей батьки вносять батьківську оплату.

Не треба виставляти суворі дати щодо закриття інтернатів. Потрібно просто змінити фінансування установ, і нарешті впровадити принцип "гроші ходять за дитиною". Держава повинна фінансувати дитину з того моменту, як визнає її сиротою або позбавленою батьківського піклування. Хто безпосередньо отримуватиме ці гроші, питання друге. Тоді той, хто на цей момент перебуває поруч із дитиною, розумітиме, що в дитини є певна сума щомісяця, і виходити слід не з того, куди віддати дитину, щоб її там годували та напували, а з того, де дитина отримає найкращу необхідну для неї послугу. Якщо потрібен притулок, дитина принесе гроші туди. Але щойно райдержадміністрація вирішить дитину з притулку забрати, то забере її разом із грошима.

Однак натомість нині ще ліквідували й субвенцію на розвиток сімейних форм виховання, з якої фінансувалися діти в дитячих будинках сімейного типу і прийомних сім'ях.

- Я бачу в цьому подібність до того, що відбувається в медицині. Чому, на ваш погляд, принцип "гроші ходять за клієнтом" викликає такий спротив?

- Тому що клієнт отримає право вибирати. І тоді установи, де надають неякісну послугу, потраплять у ситуацію відсутності фінансування. Уявіть, що в Дніпропетровській області можна віддати дитину до інтернату, а можна - до Центру "Добре вдома", створений організацією "Надія та житло для дітей". Звичайно, всі поїдуть до центру, тому що там є результат. А з інтернатами що робити?

Бюджетну політику в країні побудовано так, що фінансуються установи, а не людина. Людину в нас фінансують пенсія та соціальні виплати.

- Міністр соцполітики заявляє про те, що потрібно зробити все, аби 42 тисячі дітей, відправлених Міносвіти на карантин у сім'ї, не повернулися до інтернатів.

- Якась частина дітей, безумовно, може та має залишитися в родинах. Але є чимала кількість сімей, небезпечних для дітей. І на цьому тлі навіть інтернат - не найгірше місце. Не виключаю, що нині у постанову Кабміну №866 можуть внести зміни: якщо батьки хочуть віддати дитину в інтернат, то мають узяти дозвіл у службі по справах дітей. А на служби тиснутимуть, щоб таких дозволів не видавали. Але, по-перше, у такий спосіб служба порушить закон про освіту - батьки мають право вибирати, де дитина вчитиметься. По-друге, у деяких випадках це справлятиме страшний ефект. Нам кажуть, що десь там гіпотетично розвиваються соціальні послуги. Але без фінансового забезпечення з боку держави я не дуже в це вірю. І може вийти так, що інтернатні установи закриють, не забезпечивши при цьому достатньою мірою влаштування дітей у сімейні форми виховання або простимулюють повернення дітей у небезпечні батьківські родини.

Тому, повертаючись до законопроекту №3391, а коли буде створено мережу недержавних установ? За якими потребами? На що можна та на що не можна розраховувати?

- Ну певна мережа таких установ є. Наприклад, під патронатом Уповноваженого з прав дитини.

- Так, їх близько 40. Микола Кулеба каже, що й далі займатиметься розвитком подібних установ.

Навіщо Кулеба приватизував усі процеси всиновлення?

- Створюється враження, що в країні зараз згортаються всі реформи. Що відбувається в сфері захисту прав дітей?

- У всьому, що сьогодні пропонується, явно бракує професіоналізму, розуміння суті розроблюваних змін і, найголовніше, логічного взаємозв'язку одного з іншим. Дуже важливо, щоб норми не конфліктували, а доповнювали одна одну. Але аналізу, як усі ці рішення сходяться в долі конкретної дитини, немає. Тому багато норм до дитини не доходять.

Закон працює лише тоді, коли він логічний. Якщо ми не хочемо, щоб дітей спрямовували в інтернати, потрібно змінити порядок їхнього фінансування. Не насильно їх умертвляти, а логічно вибудувати схему, за якої дитина не потребуватиме послуг, які надає інтернат.

Однак між структурами, які повинні працювати в інтересах дитини, взаєморозуміння немає. Сьогодні всі чули, що держава виділяє гроші для забезпечення дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування житлом. Але п'ять років тому в постанову Кабміну проліз некоректно виписаний абзац про те, що якщо держава не надала дитині до 23 років житла, то вже й не буде. Немає взаємозв'язку всіх прийнятих рішень. Стратегій-документів багато. Стратегії-дії немає жодної.

- Я все ж таки сумніваюся, що причина тільки в непрофесіоналізмі. Інколи в рішеннях, які приймаються, простежуються цілком певні цілі. Наприклад, у тому, що стосується міжнародного усиновлення.

- Я з вами цілком згодна. З одного боку, є неузгодженість і непрофесіоналізм. З іншого - я припускаю, і в мене є аргументи, що якийсь чиновник керується метою, відмінною від прагнення до благополуччя дитини. Принаймні тільки так я можу трактувати цілу низку змін, які відбулися за останній рік у порядку всиновлення дітей в Україні.

У липні минулого року до порядку усиновлення було внесено зміни про те, що всі кандидати-усиновителі зобов'язані пройти навчання. Це чудова, по суті, норма. Але на 20 жовтня 2019 року, дату початку її дії, жоден регіон не був готовий таке навчання проводити. Немає готовності й сьогодні.

У постанові Кабміну йдеться, що за результатами навчання соцпрацівники зобов'язані видати рекомендацію про вік, стан здоров'я та кількість дітей, яких цим людям найкраще всиновляти. Але жоден соцпрацівник не підготовлений до винесення таких висновків.

Переписати норму з закордонного законодавства просто. Однак треба ще забезпечити її виконання.

На основі вже застарілої програми 2010 року намагаються створити якийсь європейський підхід до національної системи усиновлення. Без довідки про те, що кандидати пройшли підготовку, служба у справах дітей не може передати документи в суд. При цьому суд ця довідка не цікавить, бо вона передбачена постановою Кабміну, а не законом.

Тоді ж, у липні 2019-го, вийшов наказ Мінздоров'я, що несподіваано розширив перелік із 12 діагнозів, із якими іноземцям було дозволено усиновляти дітей, зразу до 110. При цьому дві третини "нових" діагнозів - такі самі, з якими дітей усиновляють і українці. Інакше як стимулюванням міждержавного усиновлення я це пояснити не можу.

В мене досить високий рівень довіри до усиновителів-іноземців. Але це порушує законодавство, формуючи величезні черги українців, які хочуть усиновити дитину.

Тобто в липні 2019-го з'явилися дві взаємопов'язані речі. Нормою про обов'язкове навчання (якого не організували) було зупинено процес національного усиновлення. І тим часом іншим рішенням - розширено список дітей для усиновлення іноземцями.

Коли 1 червня міністерка соціальної політики в оточенні двох уповноважених (Людмили Денісової та Миколи Кулеби) розповідала про 17 прийнятих постанов Кабміну, йшлося про проблему сурогатного материнства. Посередині цієї розмови Уповноважена з прав людини раптом заявила, що серед згаданих документів є ті, які нормують міждержавне усиновлення. І підкреслила: для нас дуже важливо, щоб упродовж першого року після того, як дитина вийшла в базу даних на усиновлення, її всиновили громадяни України. Через рік таке право з'являється в іноземців. Категоричність заяви дає підстави припускати, що з цього приводу на засіданні Кабміну була досить жорстка дискусія.

Поки що документів немає, це тільки припущення. Але структура Мінсоцполітики змінилася. В окрему структуру, за межі директорату, було виведено відділ усиновлення. Чому всиновлення відокремили від решти проблем захисту прав дитини? Це або спроба організувати не зовсім законний процес, або абсолютна професійна неспроможність. І те, й інше для дітей критично погано.

Інколи в мене виникає відчуття, що центр керування питаннями усиновлення міститься не в Мінсоцполітики. Часом скидається, що цю компетенцію взяв на себе Уповноважений з прав дитини.

Логіка роботи уповноважених із прав дитини в усьому світі дуже проста - максимально цікавитися тим, як захищено права кожної окремо взятої дитини. Маючи справу з ситуаціями, коли вони порушуються, докладати всіх можливих зусиль (аж до звернення до президента), щоб їх захистити. Підкреслю: не принципи, а права конкретних дітей. Коли частота звернень із певного питання до уповноваженого свідчить про те, що проблема системна, - тільки тоді в нього з'являється право сказати, що чинні норми треба переглянути, оскільки вони або не працюють, або призводять до регулярних порушень прав дитини.

Але за шостий рік роботи Микола Кулеба жодного разу не прозвітував перед суспільством, що він робить. Мені здається, наш уповноважений надто радикально відступає від європейського стандарту роботи уповноважених із прав дитини, інколи взагалі втрачаючи зв'язок зі своїм мандатом і більше працюючи як тимчасовий міністр якогось міністерства. Дуже часто функції, які він на себе бере, перетинаються з функціями міністра соціальної політики. В мене інколи складається враження, що в організації процесів усиновлення рішення приймає тільки Микола Миколайович (навіть накази міністерств узгоджує), а зовсім не та людина, котра на той момент є міністром соціальної політики або міністром охорони здоров'я.

- Раніше ми з вами говорили, що в період карантину національне усиновлення, фактично, було зупинене. А що з міжнародним?

- Те ж саме, що й із сурогатним материнством. Тільки там ми побачили яскраву картинку. А всиновлення залишилося за кадром.

По всій країні були діти, котрі очікували іноземних усиновителів. І були іноземні усиновителі, які вже встановили контакт із дітьми і чекали судових рішень. Я думаю, що вони й зараз чекають, коли ж нарешті закінчиться карантин і процедура усиновлення відновиться. Про них чомусь не хоче говорити Уповноважений з прав дитини, але вони є. Сидять і чекають, не маючи можливості зустрічатися з дитиною, бо їх не пускають в інтернатні установи, в яких перебувають діти.

Приватні дитячі будинки замінять державні?

- Людмило Семенівно, наступного дня після візиту президента з'явилося фото про візит першої леді та глави представництва ЮНІСЕФ в Україні до малого групового будинку Happy Home. Очевидно, обидва візити саме в ці установи не були випадковими?

- Ми можемо тільки припустити, що президентові й першій леді запропонували відвідати інноваційні майданчики.

- Обидві установи пов'язані з релігійними інститутами?

- "Отчий дім" раніше був пов'язаний. Належав організації, яка з 1990-х років навчала інші релігійні організації працювати з дітьми. Тоді, коли цим не займалася жодна інша церква. Певного моменту грошей на утримання дітей стало не вистачати, і "Отчий дім" реорганізували. Тепер це державний Центр соціально-психологічної реабілітації дітей Київської області.

Щодо Happy Home законодавчої бази не вивчала. Але я не бачу проблеми облаштування дітей 5–8-річного віку (у тому числі з інвалідністю) у прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу тощо. А там перебувають діти саме такого віку.

- Як і в Центрі захисту дітей "Наші діти", про який DT.UA раніше писало.

- Так, правильно. Таких центрів чимало. У тому числі "Місто щасливих дітей", створене за Черновецького. Прямо перед карантином ми передали дитину звідти в прийомну сім'ю. Два роки тому вона була серйозно травмована в центрі.

- Зараз, взагалі, активізувалися всілякі релігійні організації. Наприклад, "Дороги надії" (колишній Дім Еммануеля) займається оздоровленням дітей-сиріт за кордоном, очевидно з наступним усиновленням. Анонс лякає, але сам сайт організації відкритий тільки для обраних.

Релігійна організація Дмитра Масона "Місто світла" будує дитбудинок "Дитя світла". Мета - "виховати, дати освіту, усиновити!". Тобто державні дитбудинки ми закриваємо, і водночас будуються приватні?

- Ще три місяці тому я писала, що скоро розпочнеться нещадна критика національних усиновителів, які погано піклуються про дітей, а тому всіх дітей треба рятувати тільки з допомогою закордонного усиновлення.

Країна готується до чергового розгляду у Верховній Раді Гаазької конвенції з питань міждержавного усиновлення. У разі її прийняття мають бути створені нові органи (агентства) для організації процесів усиновлення.

В Україні, наприклад, працює транснаціональна організація, що займається усиновленням у восьми-десяти країнах світу, - "Зміни одне життя". Ця організація працює, в тому числі, в Росії, на Філіппінах тощо. У країнах, які віддають дітей на всиновлення за кордом. Її керівник в Україні в попередньому складі Мінсоцу навіть був радником міністра. Тому мене не дивують рішення, що полегшують процедуру всиновлення дітей за кордон. Навіщо? Думаю, життя відповість на це запитання. Дуже жаль, що питання законності всиновлення дітей випали з компетенції прокуратури, і відповідні правоохоронні органи цього не відстежують та не роблять висновків.

Недавно Уповноважена з прав людини надала звіт за підсумками роботи у 2019 році. В ньому, зокрема, йдеться про те, що більше ста дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування вивезли на навчання за кордон. Хочу звернути увагу: в Україні немає процедури вивезення дітей на навчання за кордон. Але більше сотні дітей вивезено. Приблизно три чверті їх - взагалі, без узгодження з органами опіки та піклування, як зазначено й у звіті.

Чи перебувають діти за кордоном у безпечних умовах, у яких сім'ях живуть, хто фінансує це навчання, в якому стані діти повернуться? У мене складається враження, що в практиці з міждержавного усиновлення ми дуже активно повертаємося в 1994 рік, коли Україна раптом вияснила, що при виїзді дітей за кордон коїться найсправжнісінький жах. Тоді на міждержавне усиновлення впровадили мораторій. Боюся, зараз ми йдемо до того самого. Не виключаю, що впродовж року буде створено парламентську комісію для вивчення того, що відбувається з дітьми у сфері міждержавного усиновлення.

- Як ви думаєте, президент Зеленський усвідомлює, що відбувається?

- Думаю, він цього не знає й не розуміє. З мого досвіду, багато тих, хто зіштовхується зі сферою дитинства в державній діяльності, свято вірять, що діти - це сміх і радість, пісні й танці. Вони дуже погано розуміють проблеми, наприклад, сурогатних дітей; неякісного облаштування дітей, від чого вони втікають у стан бездомності та безпритульності; блокування національного усиновлення при сприянні міждержавному. Людина, котра з цим раніше не зіштовхувалася, зазначених проблем не бачить. Поступово вона усвідомлює, що відбувається, коли починає вивчати проблему предметно, не з погляду довіри до однієї людини, нею ж і призначеної, котра розповідає, як усе добре, а об'єктивно, з погляду законності того, що відбувається. Тоді їй багато що стає зрозуміло, інколи з'являється страх, навіть паралізуючий, - я не знаю, що з цим робити. І тільки потім настає третій етап, коли для забезпечення законності процесу людина починає робити те, що повинна. Напрацьовуючи певний досвід, помилки тощо. Думаю, наш президент перебуває на першій стадії - безумовно довіряє тим, кого призначив, і сприймає дитячу проблематику як процес розчулення дітьми.

Усі статті та інтерв'ю Алли Котляр читайте тут.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК