ПОГОДА НА ВРОЖАЙ

Вінниччина сіє. Реформоване село, ще так і не розібравшись до кінця у формах власності, в ці погожі весняні дні забуває про все, крім одного: земля чекає насіння. Знепромисловлене місто, позбавлене надійного заробітку, теж поспішає до землі, щоб гарантувати собі якщо не ситну, то хоч трохи забезпечену зиму. Всі орють, копають, удобрюють, садять, сіють — поля, городи, дачі, клапті земельних ділянок… Коли все складається до ладу, хвалять себе. Коли щось не виходить, звично лають владу. Тим більше що владу на Вінниччині згадувати особливо легко. Вона має прізвище, що запросто запам’ятовується, — Іванов. Саме з головою Вінницької облдержадміністрації Юрієм Івановим — наша розмова.

— Юрію Івановичу, ви очолили Вінницьку облдержадміністрацію практично одразу після другого туру президентських виборів у 1999-му. Ті вибори вкотре підтвердили кількарічну репутацію області як одного з «найнепокірніших» регіонів України. Багато хто розцінював ваше призначення як випадкове й тимчасове. Мовляв, було б дивно чекати докорінної зміни обстановки в області від людини, яка була першим заступником у чотирьох своїх попередників, ще й таких протилежно різних за методами й стилем роботи. Що для вас було тоді першочерговим?

— Вгамувати ситуацію, зробити її керованою, а згодом — стабільною. Я відчував, що це не лише необхідно, а й можливо, бо моє призначення сталося в апогей нетерпимості людей. І всі на Вінниччині — і влада, і простий народ — страшенно втомилися від протистояння і напруги. А я просто був налаштований втихомирити його і майже інтуїтивно відчував спроможність це зробити. Саме в цей час. Тим більше що я добре знаю область, роботу, всі питання, крім, може, трохи аграрних.

— Але тут ви «підперлися» Заболотним — заступником по селу, який вважається в області не лише одним з найкращих фахівців сільського господарства, чия багаторічна практична робота підкріплена ще й ученим ступенем, а й одним з найперспективніших керівників. Не побоялися суперництва?

— Ні, я сам рекомендував його на посаду першого заступника. І, в принципі, не вважаю, що мені треба пришивати це крісло до одного місця. В мене просто немає переживань з цього приводу. Серед моїх заступників — практично чотири кандидати наук, і найстаршому з них ще немає й п’ятдесяти, в той час як мені вже — п’ятдесят восьмий. І, уявіть собі, я сприймаю це як свою перевагу. Бо я нічого не хочу ще — йти вище, далі…

— А посаду — цю — хочете зберегти?

— Це не можна зробити штучно, навіть коли дуже хочеш. Я працюю. Так, як обіцяв Президенту при призначенні: «Я не намагатимусь бути ефектним, але на 100% намагатимусь бути ефективним».

— Ця фраза стала першим афоризмом нового керівника, який відразу ж пішов у народ. І хто, як не той-таки народ, повинен би відчути на собі цю ефективність. Торішня статистика наче підтверджує: так, рівень життя вінничан підвищився. Дохідна частина бюджету виконана майже на 120%, заборгованість по пенсіях ліквідована повністю, по зарплатах — скорочена на 57 мільйонів гривень, сама ж середня зарплата наприкінці року зросла порівняно з його початком майже на третину. Але статистикою ситий не будеш. Насправді ні в гаманці, ні на столі люди суттєвих змін не відчули.

— Нічого парадоксального в цьому немає. Протягом останнього десятиріччя стався колосальний економічний спад і, відповідно, катастрофічне зниження життєвого рівня населення. Тому не так уже й легко відчути ті невеликі поки що позитивні зміни, що сталися торік. Дуже вже непорівнювані масштаби майже десятирічного падіння і темпи річного зростання. Та все ж. Позаминулого року дев’ять з кожних десяти КСП були збитковими. Через рік дві третини сільськогосподарських підприємств різної форми власності вже спрацювали з прибутком. А яка статистика рахує прибутки людей від продажу продукції, вирощеної на власному обійсті? А минулого року в області виплачено населенню за здану сільськогосподарську продукцію на 128 мільйонів гривень більше порівняно з позаминулим. І 120 тисяч тонн зерна видано людям на руки. В результаті маємо в Ощадбанку на 30 мільйонів гривень більше, ніж у 1999 році. 95% цих вкладів — від 500 до 1000 гривень. Зрозуміло: торік виплачено на 170 мільйонів гривень пенсій, на 120 мільйонів зарплат більше, ніж у 1999 році. І хоч би хто що говорив, а ці цифри вперто свідчать: негативну динаміку в доходах населення зламано.

— Однак про сталу тенденцію говорити ще рано. Економіка області аж ніяк не демонструє ознак одужання. Вінниччина, яка ще десять років тому була розвиненим промислово-аграрним краєм, сьогодні перетворилася на суто аграрну область з далеко не блискучими показниками. Хоч на кожному перехресті, тобто в кожному місцевому засобі масової інформації, звучить: «Торік Вінниччина зібрала найбільший в Україні вал зерна і цукрових буряків», але практично ніхто в тих же ЗМІ не аналізує ці цифри. А елементарне порівняння показало б, що вироблені в області в 2000-му році 206 тисяч тонн цукру — це показник 50-х років . Так що все пізнається в порівнянні.

— Це дивлячись що з чим порівнювати. Наприклад, отриманий минулого року вал зернових — 1,8 млн. тонн — уперше за післявоєнні роки вивів Вінниччину на перше місце в Україні. Раніше нас завжди випереджали такі хлібні краї, як Дніпропетровщина, Одещина, Херсонщина, Миколаївщина. Ми розуміємо, що то не предмет особливих гордощів, та все ж це досягнення дало нам підстави поставити нинішнього року значно вище завдання: зібрати 2,5 мільйона тонн зерна.

— Може, враховуючи сучасні обставини, варто було б прогнозувати скромнішу цифру, яку легше перевиконати, і це вже було б похвально та почесно, ніж тягнутися майже до максимуму як на нинішні часи — і, що цілком реально, так його й не досягти? Собі ж гірше зробите.

— А я сповідую принцип, що нормальних показників можна досягти, тільки прагнучи до найвищих. Та й без планованих урожаїв важко буде розв’язати інше принципове питання: відродити тваринництво в області. Це сьогодні завдання із завдань. Вирішуючи стратегічне завдання — поновити стадо ВРХ — ми опираємося на тактичні моменти: розвиток птахівництва, свинарства. Коротше, запліднюємо сьогодні все, що рухається, — вибачайте вже за такий вислів. І тут не обійтися без підсобного господарства селян. Ми повинні з максимальною користю для себе використати нинішню ситуацію з м’ясом у Європі.

— Коли ми говоримо про перспективи — так привабливо все виглядає. Коли переходимо до реалій, то дуже часто виходить, як із цукром: посіви скорочені вдвічі, виробництво цукру зменшилось учетверо, ціна ж зросла втричі. Невже «цукровий Донбас» і справді агонізує?

— А що йому робити, коли в нас так уважно прислухаються до іноземних радників, які наполегливо радили зменшити виробництво цукру в Україні до рівня внутрішнього споживання? Чому вони не радять Англії, Німеччині, Польщі, які з кожним роком усе нарощують і нарощують потужності? Це тільки подумати: Польща третій рік виробляє цукру більше, ніж Україна. А нам нав’язують імпорт тростинного цукру. Коли в області востаннє був Президент, я прямо йому сказав: «Леоніде Даниловичу, ми знаємо, що за все платить народ. Але що все ж таки цей народ повинен зробити? Заплатити, але за своє, чи платити за чуже?» Бо, коли він платить за своє, то він щось з цього має: робочі місця, вирішення багатьох соціальних питань. Це примара, що вони прийдуть і дадуть нам цукор за низькою ціною. Я був в Англії: там вартість цукру на внутрішньому ринку втричі перевищує його собівартість. Утім, про своє. Стан у галузі критичний. Вирощувати цукор стало невигідно. Збитки з кожним роком більші. Торік не працювали десять цукрозаводів з 38.

— Але ж галузь фактично приватизована. Як ви можете оцінити перші наслідки цього процесу: користь від нього чи шкода?

— Наведу приклад. Є такий бізнесмен Порошенко, він активно працює на території Вінницької області. Купив один завод, а один брав торік в оренду. Тепер той, що орендував, хоче викупити і ставить питання про ще один завод. Він уже має тисячі гектарів землі в обробітку, вклав за весну 80 мільйонів гривень у зону. Ті, що хапали заводи, бо вони були дешеві (а вони таки були дешеві — з купою боргів!), тепер зрозуміли, що не в заводах справа. Головне — заохотити виробництво цукрових буряків.

— Так, сировинні зони власники цукрових заводів буквально виривають один в одного з рук. Хоч раніше вони формувалися за принципом максимальної економічної доцільності: адже чим ближче завод від колгоспу, тим менші витрати на перевезення. Чого ж чекати сьогодні від такого дикого перерозподілу сировинних зон?

— Їхнього розвитку. Звісно, якщо власник грошовитий і має чіткий план відродження підприємства. І завдання адміністрації — активізувати прихід саме такого власника.

— Але в чиїх руках сьогодні галузь? Наскільки мені відомо, за багатьма з тих київських, донецьких чи дніпропетровських фірм, які скупили «цукровий Донбас», стоять і зарубіжні капітали, і громадяни з ізраїльськими, американськими паспортами…

— А хіба погано, якщо їхній капітал іде в область? Погано, якщо він з області витікає. Але нині так швидко вивезти звідси великий капітал не вдасться. І сьогодні основне — щоб ситуація стабілізувалася. Які ми ставимо умови перед новими власниками? Щоб сюди вкладали капітал, створювали й утримували робочі місця. А далі треба думати, як заохочувати використання прибутку теж на території області. Однак це справа ще не сьогоднішнього дня. Нинішнього року хоча б досягти певної стабільності на мікрорівні.

— На жаль, такі далекі від оптимізму прогнози доводиться вислуховувати не лише щодо цукрової галузі. Вони стосуються чи не всієї переробної промисловості Вінниччини — колись найпотужнішої в Україні. Чи блискає світло у її віконце? Чи й далі її стрясатимуть тільки скандали — такі, які постійно супроводжують, скажімо, діяльність спиртової галузі?

— На виробництві та переробці сільськогосподарської продукції вже нині базується 66% економіки Вінниччини. І, безперечно, саме в цьому — перспективи розвитку області. Це добре видно з прикладу Вінницького олієжирового комбінату. Він був найсправжнісіньким банкрутом, але ми не могли залишитися без цього підприємства. Це означало — передавати насіння в інші області на переробку, так само в когось купувати кондитерський жир тощо — тобто добровільно випустити з області значні фінансові потоки. І, шукаючи вихід, ми створили клуб кредиторів — те, про що лише зараз повів мову Кабмін. В області залишилась продукція, гроші, зберігся цілісний майновий комплекс, робочі місця, два мільйони гривень щорічних податків. На цьому прикладі видно, як уважно ми ставимося до переробної галузі.

— Мабуть, тому, що це найяскравіший і приємний приклад.

— Так, неприємних, без сумніву, більше. Але ми шукаємо рішення і дбаємо про перспективи. Зокрема, в тій же спиртовій галузі. В області 14 спиртозаводів, виробництво алкогольних виробів у минулому році зросло проти 1999-го в 2,5 разу. У нас море спирту, одна лише Вінниччина може тричі забезпечити потребу в ньому всієї країни. Але оце лише нещодавно перша партія горілки «Nemiroff» пішла на експорт у Росію. Ми працюємо над його поставками в Туркменію — хоча б в обмін за газ. Але ці питання вимагають державних рішень. Як і, власне, ситуація в горілчаній галузі. Ви ж знаєте, що високий акциз і прибутковість алкогольного виробництва створює в галузі надконкуренцію. Не жорстку — жорстоку. І тут в область завозиться горілка за ціною нижче акцизу. Це ж неможливо. Звідки, чому? Місцеві правоохоронці відповісти на ці питання не можуть. Слід звертати на це увагу, знову ж таки, на державному рівні.

— Це коли справа стосується питань, які не під силу обласній владі. А що ви робите в тому випадку, коли питання начебто і внутрішнього, обласного рівня, але за законом втручатись у них місцева влада не має права?

— Я хотів би декларувати право доцільності. Бо хто, скажіть, зніме з мене відповідальність за все, що відбувається в області? До кого йдуть люди, коли їм не виплачують зарплату, — незважаючи на форму власності їхнього підприємства? В пікети до кого стають ? От у нас в області кілька хлібокомбінатів придбав власник, який, щоб розрахуватися із звільненими ним же працівниками, пустив під ніж худобу. Тим самим знищуються робочі місця інших робітників. Хіба можна тут сидіти і мовчки спостерігати? Люди змушують втручатися. Інакше таке заколотиться…

— Ну, до колотнечі вам не звикати, вінницькі розбірки відомі всій державі. Хоч за вашого керівництва й справді стало тихше. Це ваша заслуга? Чи — нового вінницького голови Ваховського, обрання якого в першу чергу — таки ваша заслуга? Скажіть чесно, чи справді вам стало легше від того, що практично зникла опозиція на рівні вінницької міської влади? Чи все-таки потрібен в місті Дворкіс, щоб губернатор не дрімав?

— Якщо хтось думає, що Ваховський — маріонетка Іванова, то це велика помилка. У нас часто дуже різні погляди на окремі питання, але мусимо йти на компроміси, щоб зберегти спокій у місті. А кандидатура Ваховського на виборах вінницького міського голови таки була, я й нині в цьому глибоко переконаний, найкращою. Бо за рівнем фахової підготовки, управлінського досвіду і володіння ситуацією він уже був готовим мером.

Хоча взагалі, на мою думку, для стабілізації політичної обстановки в області потрібно як мінімум два-три роки. Чому? Бо події останніх років викристалізували в місті певну групу людей, яка була затребувана саме на хвилі протистоянь, ревнощів, конфліктів і протиріч обласної та міської влад. А тут такий простій. Тож тільки дай привід — і процес піде, дбайливо підтримуваний і роздмухуваний ними. Тому я дуже вдячний мітингувальникам, які нинішньої зими всі свої акції проводили витримано, в межах закону. Ми ж, зі свого боку, проводили в день по чотири зустрічі, щоб порозумітися, узгодити, домовитися, уникнути зайвих пристрастей.

— Щоб і нашим і вашим? Чи, навпаки, ні нашим ні вашим?

— Щоб на користь, а не на шкоду. Ми ж не за свою шкуру боялися. Я до пікетуючих завжди сам виходив. І сюди, до себе в кабінет, їх запрошував. Питаю: «Ну, скажіть, що я роблю неправильно?» — «Ви підтримуєте владу». Я розсміявся: « А як я отут, на цьому місці, можу її не підтримувати? От по-нормальному — хіба це можливо? Але скажіть — де, в чому я поводжуся не так? По пунктах назвіть! Давайте поговоримо конструктивно». — «От коли ми візьмемо владу, тоді й запросимо вас сюди з цим конструктивом». Така от вийшла розмова. Скоріше, не вийшла. Але й протистояння не поглибилось, а спокій в області — це для мене страшенно важливо. Ви, може, й не повірите, але, коли б мені сказали: для того, щоб в області була стабільність, ти мусиш залишити посаду, — залишив би. Я готовий заплатити найбільшу ціну за той мир на Вінниччині, який нині більш-менш тримається. Я й зараз її плачу — тим, що навіть своє «я» часто отак ламаю. А мужикові знаєте як це важко? Тут хочеться по столу кулаком — а ти стримуєшся, шукаєш миролюбного вирішення ситуації.

— Може, це розв’язувалося б легше, якби представники інших, у даному випадку опозиційних, партій не бачили у вас не лише уособлення влади, а й члена НДП? До речі, як ваша партійність узгоджується з тим, що ви в числі інших голів ОДА підписали звернення про департизацію виконавчої влади? А в цей же час у Вінницькій облдержадміністрації мало не кожен ваш заступник чи інші нерядові чиновники від влади мають по партії, тобто очолюють обласні організації — СДПУ(о), Партії Регіонів, Аграрної, НДП, Міжрегіонального блоку реформ. Це при тому, що край уже переживав масову ендепізацію, есдепеоуізацію… А, може, й зараз котрась із цих партій, як уже бувало раніше, бере на себе відповідальність за соціально-економічну ситуацію в області?

— Я призупинив своє членство в НДП одразу ж після призначення головою облдержадміністрації. На мій погляд, якби я не став рівнодоступним для представників усіх партій і громадських рухів Вінниччини, мені б важко було здійснити те, для чого я йшов на цю посаду, — об’єднати людей, зняти суспільне напруження. Тому й звернення підписав. Хоч загалом вважаю, що в усьому повинен бути баланс. Що маю на увазі? От у нас зараз активно розвивається Аграрна партія. І я підтримую цей процес, бо він відображає становлення нових відносин на селі. Переконаний, що село невдовзі перестане бути оплотом опозиційних партій.

А щодо партійної відповідальності за стан справ в області, то, хоч жодна із партій не декларувала такого наміру, та, гадаю, НДП цілком здатна взяти на себе таку місію. Це найбільш структурована, найрозвинутіша в області партія, на мою думку, вже без колишнього ореолу «партії влади», але все на тих же твердих державницьких позиціях.

— Отак і проявляється особистий інтерес. І в чому ж іще він проявляється?

— Що і як би ми не робили, все одно будемо захищати чиїсь інтереси. Бо кожне рішення несе в собі позитив для одних і негатив для інших.І завжди невдоволені будуть вбачати в цьому корисливий інтерес тих, хто ці рішення приймає. Ні-ні, я не альтруїст, але виваженість мені наче не зраджує. Я завжди дотримуюся принципу: «Кусай поменше — і не вдавишся, і надовше вистачить». Хоч дома теж про це не раз питають ( ми щойно із Заболотним саме про це говорили): «Ну що ви, мовляв, пнетеся, ну так уже пнетеся? Нащо вам це треба?» Ну, от хочеться, дуже хочеться, щоб колись сказали: були люди, і все ж щось таки зробили для Вінниччини. Таке от у мене честолюбне бажання, щоб за Іванова стала нормально працювати область. І що в цьому поганого?