Пастирю, не заблукай сам

У загальному церковному хорі з особливим зацікавленням вихоплюю голос УПЦ. З кількох причин. Для УПЦ нинішні події - своєрідний тест на "дорослість", на життєздатність та самостійність. Чи справді ця церква така вільна у своєму самоврядуванні, як нас запевняло її керівництво? Що насправді означають і чого варті слова про те, що "УПЦ - церква українського народу"? Вірні цієї церкви перебувають по різні боки барикад. І їхні релігійні погляди, і їхнє духовне керівництво у цьому виборі часто відігравали не останню роль. Є маса додаткових інтригуючих моментів. Як, наприклад, позиція московського начальства, залежність становища УПЦ від успіху чи неуспіху "проекту Україна". Та й просто питання репутації.

Слід сказати, УПЦ - єдина українська церква, яка підтримує в нинішньому протистоянні владу. Тільки її клірики демонструють нарочиту симпатію до "Беркута" і закликають кари єгипетські на голови "бунтівників". Тільки її владики готові бути з президентом Януковичем "до кінця". Тільки її керівництво не засудило насилля над учасниками мирних акцій протесту 30 листопада.

Втім, є й інша УПЦ. Чиї клірики відкрито підтримують Майдан. Приймають "Звернення священнослужителів і мирян" на захист людської гідності і з закликом жити не по брехні. І демонструють готовність відстоювати цю "крамолу" навіть перед московськими колегами.

Тобто розібратися в позиції УПЦ і навіть просто розчути її голос непросто. Якщо інші церкви виступають із чіткими офіційними промовами очікуваного, на загал, змісту, і тільки рівень різкості формулювань може стати для слухача сюрпризом, то УПЦ виступає напівголосно, ухильно і як ніколи поліфонічно. Тобто поліфонія завжди була їй властива - всі знали, що немає в УПЦ єдиної думки. Але також усі знали, що на слово митрополита Володимира можна покластися. Йому суперечити ніхто не посміє. Принаймні відкрито.

У нинішній період випробувань УПЦ ввійшла в не найкращий для себе момент. Її предстоятель хворий. Хворий настільки серйозно, що приймати рішення і швидко реагувати на ситуацію він не в змозі. А замінити його на час хвороби - ніким і нічим.

Тобто формально можна було б. Наприклад, зібрати священний Синод під началом найстарішого за хіротонією й передати йому всі повноваження управління церквою до одужання нинішнього чи обрання наступного предстоятеля. Але це ми вже проходили два роки тому. Все закінчилося, нагадаю, скандалом, розправою з неугодними та зникненням у кишені "найстарішого за хіротонією" печаті. Тобто ідея тимчасового синодального управління була дискредитована ще тоді. Разом із архієреями, готовими "взяти на себе відповідальність".

Ще одним виходом із ситуації могло б стати призначення Місцеблюстителя. Однак і тут не склалося. Нагадаю, кілька років тому питання Місцеблюстителя порушувалося в спокійнішій обстановці перед Ювілейним помісним собором УПЦ. Але й тоді, на жаль, усе закінчилося скандалом із переходом на особистості.

Тому наразі в УПЦ все ніби "в робочому порядку" - і жодної визначеності. Митрополит Володимир хворий, і його "просто заступає" на час хвороби перший вікарій Київської митрополії митрополит Антоній Паканич. Не зовсім зрозуміло, наскільки широкі його повноваження в цій ролі. Обережність, обтічність кожного його виступу - результат тиску, особливостей характеру чи якихось обмежень? Чи можна його заяви сприймати як "офіційну позицію церкви", чи це, як у випадку зі ще одним вікарним архієреєм Київської митрополії владикою Павлом Лебедем, - просто "приватна думка"? Чи це ще одна відчайдушна спроба зберегти крихку рівновагу в УПЦ, по якій було завдано два поспіль нищівних удари - заклик до євроінтеграції та Майдан? А може, своєрідна далекоглядність, - адже незрозуміло поки що, як усе обернеться і з ким через півроку-рік співпрацювати, симфонію грати?

Тобто власне керівництва немає. Є окремі єпископи, кожен із яких - собі на умі. І такі ж самі "окремі випадки" серед кліриків. І є "друга особа" у керівництві, котра, з огляду на свою "заступницьку" роль, не може собі дозволити жодних доленосних рішень, широких жестів та суворих слів.

Багатьох це дратує. Але, хоч як парадоксально, в УПЦ без керівної руки і єдиної політики є своя чарівливість. До кожного слова кожного священнослужителя прислухаєшся, як до частини якоїсь сукупної "позиції церкви". Ці виступи, на щастя, інколи кардинально різняться, - тому позиція церкви видається відносно врівноваженою. Наскільки "врівноваженою" можна вважати летючу гойдалку.

Строкатість думок у церкві по-своєму приваблива. Адже немає єдиної думки і в суспільстві, в усій країні. В ідеалі, можливо, так воно й мало б бути - досить соборно й не надто "вертикально". Можливо, така реально горизонтальна структура церкви дала б їй необхідну в період випробувань та потрясінь гнучкість. Хоча й відгонить така структура протестантизмом. Та це, зрештою, відсилає нас до своєрідної церковної ідилії перших століть християнства.

Тобто так могло б бути. Якби не одна обставина. Церква в реальності - зовсім не горизонтальна. І патріарх Кирил у себе в Росії зовсім не для того зміцнює "вертикаль", щоб дозволити Україні реалізовувати буколічну ідилію "мережевої структури". Тому й видимість "рівноваги думок" в УПЦ, звичайно, - тільки видимість.

Досить відірватися від українського міжсобойчику, де отця, який особливо зарветься, можуть навіть викликати "на килим" і посварити за агресивну проповідь, а інший отець може собі дозволити захоплений відгук про Майдан і згадати, що за ними - Москва. Що вона постійно дихає в потилицю УПЦ. І небажання керівництва УПЦ давати якісь чіткі оцінки подіям пов'язане не так із тим, що воно вимушене балансувати між "своїми", як із небажанням дратувати московське начальство, якому давно муляє очі автономія української церкви. І будь-який хибний крок може стати приводом до перегляду меж цієї автономії.

Москва пильнує. Час від часу вона нагадує про це Києву, стріляючи поодинокими й поки що холостими зарядами - як, наприклад, промови о. Всеволода Чапліна чи публікації Кирила Фролова. Немає в цих промовах нічого, що хоч трохи співвідносилося б із реальною загрозою. Але вони створюють неповторне тло, на якому рефрен про мир офіційних осіб Київської митрополії вже зовсім не здається переконливим.

На щастя, і в РПЦ високе начальство утримується від прямого заклику до силового сценарію - поки що на розігріві публіки виступають записні фріки. Патріарх Кирил поводиться обережно. Він, звісно, не осмикує "гарячих православних голів", які верзуть нісенітницю про "негайне вторгнення". Та й сам на передову не рветься. Він же теж поки що не знає, як усе обернеться. Янукович там, не Янукович - втрачати Україну йому в кожному разі не з руки. Він за неї ще побореться. Бодай за частину.

Адже не секрет, що РПЦ щосили підтримує, принаймні в частині української пастви, небажання бути українською. За першої-ліпшої зручної нагоди нагадує, що під вивіскою "української" церкви насправді діє філія Московського патріархату. РПЦ робить своїм українським вірним унікальну пропозицію - вона зберігає для них те, що було втрачене внаслідок "найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття". Хай у трохи ефемерному вигляді - але все-таки зберігає. Як ідеал. Як орієнтир. Привид СРСР встає за кожним словом про "спільні великі перемоги". За кожним згадуванням про обшарпане ще в минулому столітті "братерство народів". За кожним каменем у город усього "національного". Все це таке впізнаване і так відверто спрямоване на те, щоб українці в Україні прагнули бути частиною чогось "великого" - та тільки не своєї країни. І, на жаль, це "велике" у виконанні московських церковних і біляцерковних діячів - зовсім не Церква Христова, а підретушований і перейменований, але все такий же старий і недобрий СРСР.

У цьому контексті стає зрозуміло, що ніякої реальної автономної УПЦ у складі РПЦ бути не може. Принаймні як повноцінного й довгострокового проекту. Як не могло бути й не було повноцінної України у складі СРСР. Те, що вже тепер можна знайти чимало розбіжностей між УПЦ і РПЦ, - дуже тривожний дзвіночок для Московської патріархії. Можливо, сигнал, що експеримент із автономією час "згортати". Можливо, навіть ціною втрати частини вірних і навіть частини території.

Тому не поспішайте засуджувати УПЦ за її "тупцювання на нейтралці". Для неї ця смуга відмежовує не так Майдан від "Беркута", як її власне відносно стабільне минуле від досить неясного, незрозумілого майбутнього. Ця межа цілком може пройти по живому. І залишилося зовсім мало часу, щоб на щось зважитися, щось вибрати і, можливо, поторгуватися.

Зараз, хочеться вірити, закінчується (пост)радянська епоха нашої історії. Вона закінчується і в церкві. Це пов'язано й зі зміною поколінь - відходом людей, які були тією епохою, приходом молодих наступників, на яких радянське минуле залишило мінімальний слід. І з тим, що ситуація сягнула точки в усіх сферах життя, - у духовній так само відчутно, як у політичній чи економічній. Настав час перегорнути сторінку. Час змінювати і змінюватися. Просто для УПЦ цей перехід у нову епоху може виявитися більшим потрясінням, ніж для всіх інших.